Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який б — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.
Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в приватному секторі. Уся наша вулиця — то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська, Бойова.
Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій — яблуні. А, на нашій — абрикоси. Якби вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути. Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер — і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість. І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі — діти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, — це все приваблювало нас, роблячи щасливими.
Long ago the Great Patriotic War ended. It was the ruthless and bloodiest war of the twentieth century. But even now, those who remember that war, they are veterans, live among us. There are very few of them left. At a time when they were young, slightly older than us, they defended their homeland from a cruel enemy in the Soviet army.
I'm interested in the stories of veteran Leonid Ivanovich Kulikov about military service and the Great Patriotic War. Now Leonid Ivanovich is a colonel in retirement, he has the entire tunic in awards: medals and orders, people respect him. When the fascists occupied his small town in Moldova, he was 15 years old. He was captured. But I did not get to the camp, I ran away. For a long time he hid in the woods, he waited for his troops to liberate the region. And when the village was rescued from the Germans, he was taken into the army and sent to study in the tank school. Leonid Ivanovich recalls that at that time it was very difficult. They worked all day, learned to drive combat vehicles, to shoot guns that were on tanks. There was no time to rest, because the army needed good tankers. The tank's details are heavy, the physical loads were great, but there was not enough food. The cadets were constantly undernourished. But all stood firm, because it was hard for everyone at that time. And when Leonid Ivanovich finished his studies, he was sent to fight on the front line. The gunner at the best T-34 tank, he thundered the enemy along with other soldiers in Romania, Hungary. When the war was over, another ten years was a tanker, because the soldiers were not allowed to go home for a long time. The army needed to be kept strong so that soldiers and officers could protect peace in our country after the war.
Despite everything, the heavy army life of Leonid Ivanovich at that time was pleasant. It was very interesting. He traveled all over the country, he had many friends! And the young tankman decided to continue studying. He became an officer, commander of a tank unit.
Now Leonid Ivanovich eighty-seven years. Thanks to him, his comrades and all the veterans for the fact that we have peace now.
Вулиця, на якій я живу
Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який б — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.
Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в приватному секторі. Уся наша вулиця — то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська, Бойова.
Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій — яблуні. А, на нашій — абрикоси. Якби вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути. Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер — і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість. І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі — діти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, — це все приваблювало нас, роблячи щасливими.
I'm interested in the stories of veteran Leonid Ivanovich Kulikov about military service and the Great Patriotic War. Now Leonid Ivanovich is a colonel in retirement, he has the entire tunic in awards: medals and orders, people respect him. When the fascists occupied his small town in Moldova, he was 15 years old. He was captured. But I did not get to the camp, I ran away. For a long time he hid in the woods, he waited for his troops to liberate the region. And when the village was rescued from the Germans, he was taken into the army and sent to study in the tank school. Leonid Ivanovich recalls that at that time it was very difficult. They worked all day, learned to drive combat vehicles, to shoot guns that were on tanks. There was no time to rest, because the army needed good tankers. The tank's details are heavy, the physical loads were great, but there was not enough food. The cadets were constantly undernourished. But all stood firm, because it was hard for everyone at that time. And when Leonid Ivanovich finished his studies, he was sent to fight on the front line. The gunner at the best T-34 tank, he thundered the enemy along with other soldiers in Romania, Hungary. When the war was over, another ten years was a tanker, because the soldiers were not allowed to go home for a long time. The army needed to be kept strong so that soldiers and officers could protect peace in our country after the war.
Despite everything, the heavy army life of Leonid Ivanovich at that time was pleasant. It was very interesting. He traveled all over the country, he had many friends! And the young tankman decided to continue studying. He became an officer, commander of a tank unit.
Now Leonid Ivanovich eighty-seven years. Thanks to him, his comrades and all the veterans for the fact that we have peace now.