Малощетинковые. общая характеристика. длина тела варьирует от нескольких миллиметров до 3 м. тело длинное, червеобразное, сегментированное. число сегментов колеблется от 5 – 6 до 600. на первом сегменте тела после головной лопасти находится рот. на анальной лопасти располагается анальное отверстие. движутся олигохеты сокращая мускулатуру тела. при рытье червь передним концом тела раздвигает почву, опираясь на многочисленные щетинки. щетинки упираются в стенки прорытого хода, поэтому дождевого червя трудно вытащить из норки. кожно-мускульный мешок. тело покрыто слоем кожного эпителия, часто с большим количеством железистых клеток. кожа выделяет тонкую кутикулу. обильное выделение слизи защищает кожу дождевых червей от механических повреждений и высыхания. под кожей, как и у полихет, у них залегают кольцевые и продольные мышцы, изнутри выстланные целомическим эпителием.кровеносная система олигохет сходна по строению с кровеносной системой полихет. имеются спинной и брюшной пульсирующие сосуды, которые связаны кольцевыми . в отличии от полихет, у малощетинковых червей кольцевые сосуды в области пищевода пульсируют и называются «кольцевыми сердцами». в крови присутствует дыхательный пигмент – гемоглобин, который растворен в плазме крови, в отличии от позвоночных животных, у которых гемоглобин находится в красных кровяных тельцах. кровеносная система выполняет у олигохет транспортную функцию по переносу питательных веществ, кислорода и продуктов обмена. размножение и развитие. у половозрелых дождевых червей развивается железистый поясок на 32 – 37-м сегментах. в период размножения сначала все особи становятся как бы самцами, так как у них развиты только семенники. черви соединяются головными концами навстречу, при этом поясок каждого червя располагается на уровне семяприемников другого червя. поясок выделяет слизистую «муфту», соединяющую двух червей. таким образом, спаривающиеся черви объединены двумя перевязями из слизистых муфт в области их поясков. из мужских отверстий обоих червей выделяется сперма, которая по особым бороздкам на брюшной стороне тела поступает в семяприемники другой особи. обменявшись мужскими половыми продуктами, черви расходятся. через некоторое время у червей созревают яичники и все особи становятся как бы самками. «муфта» из области пояска сползает к переднему концу тела перистальтическим движениям тела червя. на уровне 14-го сегмента в муфту яйцеклетки из женских половых отверстий, а на уровне 9 – 10-го сегментов выпрыскивается «чужая» семенная жидкость. так происходит перекрестное оплодотворение. затем муфточка сползает с головного конца тела и замыкается. образуется яйцевой кокон с развивающимися яйцами. кокон дождевых червей по форме напоминает лимончик желто-бурого цвета; размеры его 4 – 5 мм в диаметре.развитие у олигохет протекает без метаморфоза, т. е. без личиночных стадий. из яйцевого кокона вылупляются маленькие червячки, похожие на взрослых. такое прямое развитие без метаморфоза возникло у олигохет в связи с переходом к жизни на суше или к обитанию в пресных водоемах, которые нередко пересыхают. эмбриональное развитие зародыша олигохет протекает, как и у большинства полихет, по спиральному типу дробления и с телобластической закладкой мезодермы. бесполое размножение известно в некоторых семействах пресноводных олигохет. при этом происходит поперечное деление червя на несколько фрагментов, из которых потом развиваются целые особи, или путем дифференциации червя на цепочку из коротких дочерних особей. в дальнейшем эта цепочка распадается. у дождевых червей крайне редко наблюдается бесполое размножение, зато хорошо выражена способность к регенерации. перерезанный червь, как правило, не погибает, а каждая его часть восстанавливает недостающие концы. наиболее легко червь восстанавливает задний конец тела. головной конец тела восстанавливается редко и с трудом.
У рослинних клітинах вакуолі переважно займають більше 30 % об'єму, а в окремих випадках навіть до 90 %. Вакуолі рослин споріднені із лізосомами тварин і містять велику кількість гідролітичних ферментів, проте їхні функції не обмежені тільки перетравленням біополімерів. Зокрема цей компартмент може використовуватись для зберігання, як поживних речовин так і відходів метаболізму. Також вакуолі дають можливість економно і швидко збільшувати розмір клітини не збільшуючи об'єму цитоплазми. Не рідко одна клітина може містити кілька вакуоль з різними функціями[1].
Вакуолі рослин необхідні для регулювання тургорного тиску та pH цитоплазми. Наприклад, у випадку зростання кислотності навколишнього середовища надмірне надходження протонів у цитолазму принаймні деякою мірою компенсується їх транспортом всередину вакуоль. Схожим чином підтримується і тургор, частково завдяки контрольованому розщепленню та синтезу полімерів, таких як поліфосфати, у вакуолях, а частково, завдяки зміні швидкості транспроту амінокислот, цукрів та інших малих молекул через плазмалему та тонопласт (мембрану вакуолі)[1].
У вакуолях зберігаються найрізноманітніші речовини, деякі із яких можуть мати поживну цінність. Так у насінні квасолі і гороху вакуолі містять велику кількість білків. Коли насіння проростає білки розщеплюються гідролітичними ферментами, а амінокислоти транспортуються через тонопласт у циптоплазму. Також вакуолі можуть накопичувати пігменти, такі як антоціанін, зокрема у пелюстках для приваблення запилювачів. З іншого боку, ці органели також можуть містити речовини із відлякувальною функцією для захисту від рослиноїдних тварин[1].
Клітинний сік Вакуолі – водяниста рідина, що містить різноманітні неорганічні (фосфати, нітрати, хлориди) та органічні сполуки, які виділяє протопласт. У різних видів рослин і навіть у різних органах однієї рослини хімічний склад клітинного соку неоднаковий і може змінюватися з віком клітини.
Відповідь:
У рослинних клітинах вакуолі переважно займають більше 30 % об'єму, а в окремих випадках навіть до 90 %. Вакуолі рослин споріднені із лізосомами тварин і містять велику кількість гідролітичних ферментів, проте їхні функції не обмежені тільки перетравленням біополімерів. Зокрема цей компартмент може використовуватись для зберігання, як поживних речовин так і відходів метаболізму. Також вакуолі дають можливість економно і швидко збільшувати розмір клітини не збільшуючи об'єму цитоплазми. Не рідко одна клітина може містити кілька вакуоль з різними функціями[1].
Вакуолі рослин необхідні для регулювання тургорного тиску та pH цитоплазми. Наприклад, у випадку зростання кислотності навколишнього середовища надмірне надходження протонів у цитолазму принаймні деякою мірою компенсується їх транспортом всередину вакуоль. Схожим чином підтримується і тургор, частково завдяки контрольованому розщепленню та синтезу полімерів, таких як поліфосфати, у вакуолях, а частково, завдяки зміні швидкості транспроту амінокислот, цукрів та інших малих молекул через плазмалему та тонопласт (мембрану вакуолі)[1].
У вакуолях зберігаються найрізноманітніші речовини, деякі із яких можуть мати поживну цінність. Так у насінні квасолі і гороху вакуолі містять велику кількість білків. Коли насіння проростає білки розщеплюються гідролітичними ферментами, а амінокислоти транспортуються через тонопласт у циптоплазму. Також вакуолі можуть накопичувати пігменти, такі як антоціанін, зокрема у пелюстках для приваблення запилювачів. З іншого боку, ці органели також можуть містити речовини із відлякувальною функцією для захисту від рослиноїдних тварин[1].
Клітинний сік Вакуолі – водяниста рідина, що містить різноманітні неорганічні (фосфати, нітрати, хлориди) та органічні сполуки, які виділяє протопласт. У різних видів рослин і навіть у різних органах однієї рослини хімічний склад клітинного соку неоднаковий і може змінюватися з віком клітини.