Позиція журналіста, хоч як би хто з колег намагався декларувати свою нібито безпристрасність і безсторонність, залишається наріжною в системі професіональної комунікації. Власне, вся творча діяльність, через яку й здійснюються функції засобів масової інформації, базується на певній соціальної позиції. Як не можливий добротний будинок без підмурка, так неможливий справжній журналіст без власної позиції.
Позиція журналіста випливає з його світоглядної системи, філософських поглядів і моральних принципів. Вона, з одного боку, безпосередньо пов’язана з вихованням у сім’ї, з широтою уявлень, з освіченістю та ерудицією; з другого – з ментальністю, звичаєвістю, національним характером народу, до якого належить і з надр якого вийшов журналіст. На практиці позиція журналіста означає русло і напрям журналістської творчості, фундаментальні засади, на яких ця творчість ґрунтується.
На перший погляд, ці твердження ніби перегукуються чи до певної міри навіть повторюють сумнозвісну більшовицьку теорію тенденційності, заангажованості, зрештою, партійності журналістики і, як наслідок, – журналіста. Насправді це не так. То марксисти й ленінці, чітко усвідомивши соціальність людини, її залежність від суспільства (жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо), трансформували цю істину до потреб своєї теорії класової боротьби, вульгаризували її, поставивши на службу вузько-партійній меті.
Звичайно, позиція журналіста може збігатися з програмою якої-небудь партії (то його суто особиста справа), а тут ідеться зовсім про інше – про соціальну позицію журналіста, яка випливає із загальнолюдських цінностей, загальнолюдської моральності та національної ідеї свого народу, його інтересів та потреб його державності. На всенародному референдумі 1991 року, який відбувся за виключно високої активності населення, 90,2 відсотка тих, що взяли участь в голосуванні, одностайно визначили долю України як незалежної самостійної соборної держави. Така воля народу. Тому позиція українського журналіста завжди має державницьку основу. І не тільки українського – в жодній країні журналіст не виступає проти власної держави. Він може критикувати уряд парламент, ставити під сумнів дії президента чи прем’єр-міністра, виступати проти будь-якої політичної сили, але не може виступати проти власної держави, ставити під сумнів волю народу, бо воля народу вища від будь-яких політичних сил, класових чи утилітарних інтересів будь-яких соціальних в.
Хоча б хто що казав, хоча б хто що бажав, але засоби масової комунікації мають такий ступінь соціалізації, що розглядати їх поза соціально-політичними процесами, поза конкретною історичною ситуацією неможливо. Тому і журналіст як складова часточка масово-комунікативних відносин не може бути стороннім гачем, таким собі безпристрасним реєстратором подій. Він мусить мати свою позицію, свою думку, які не повинні йти усупереч моральному кодексу журналіста, журналістській етиці загалом.
Позиція журналіста, хоч як би хто з колег намагався декларувати свою нібито безпристрасність і безсторонність, залишається наріжною в системі професіональної комунікації. Власне, вся творча діяльність, через яку й здійснюються функції засобів масової інформації, базується на певній соціальної позиції. Як не можливий добротний будинок без підмурка, так неможливий справжній журналіст без власної позиції.
Позиція журналіста випливає з його світоглядної системи, філософських поглядів і моральних принципів. Вона, з одного боку, безпосередньо пов’язана з вихованням у сім’ї, з широтою уявлень, з освіченістю та ерудицією; з другого – з ментальністю, звичаєвістю, національним характером народу, до якого належить і з надр якого вийшов журналіст. На практиці позиція журналіста означає русло і напрям журналістської творчості, фундаментальні засади, на яких ця творчість ґрунтується.
На перший погляд, ці твердження ніби перегукуються чи до певної міри навіть повторюють сумнозвісну більшовицьку теорію тенденційності, заангажованості, зрештою, партійності журналістики і, як наслідок, – журналіста. Насправді це не так. То марксисти й ленінці, чітко усвідомивши соціальність людини, її залежність від суспільства (жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо), трансформували цю істину до потреб своєї теорії класової боротьби, вульгаризували її, поставивши на службу вузько-партійній меті.
Звичайно, позиція журналіста може збігатися з програмою якої-небудь партії (то його суто особиста справа), а тут ідеться зовсім про інше – про соціальну позицію журналіста, яка випливає із загальнолюдських цінностей, загальнолюдської моральності та національної ідеї свого народу, його інтересів та потреб його державності. На всенародному референдумі 1991 року, який відбувся за виключно високої активності населення, 90,2 відсотка тих, що взяли участь в голосуванні, одностайно визначили долю України як незалежної самостійної соборної держави. Така воля народу. Тому позиція українського журналіста завжди має державницьку основу. І не тільки українського – в жодній країні журналіст не виступає проти власної держави. Він може критикувати уряд парламент, ставити під сумнів дії президента чи прем’єр-міністра, виступати проти будь-якої політичної сили, але не може виступати проти власної держави, ставити під сумнів волю народу, бо воля народу вища від будь-яких політичних сил, класових чи утилітарних інтересів будь-яких соціальних в.
Хоча б хто що казав, хоча б хто що бажав, але засоби масової комунікації мають такий ступінь соціалізації, що розглядати їх поза соціально-політичними процесами, поза конкретною історичною ситуацією неможливо. Тому і журналіст як складова часточка масово-комунікативних відносин не може бути стороннім гачем, таким собі безпристрасним реєстратором подій. Він мусить мати свою позицію, свою думку, які не повинні йти усупереч моральному кодексу журналіста, журналістській етиці загалом.
Объяснение: