ЖИВО́ПИС – один з головних видів образотворчого мистецтва, що базується на відтворенні зорових образів через нанесення фарб на тверду основу; а також твори мистецтва, виконані в такий б. Властивість перетворювати поверхню на подібність багатоманіт. просторів, різноманітні виражал. засоби та широкі образні можливості забезпечили Ж. провідне місце в історії худож. культури. Ж. виник в епоху пізнього палеоліту (40 тис. р. до н. е.) як наскел. розпис; всебіч. розвитку набув у 16–17 ст., коли встановився розподіл мист-ва на жанри й набула поширення техніка олій. малярства. Упродовж свого існування Ж. зазнавав еволюцій, що змінювали його змістовно-естет. виміри, зокрема з появою на межі 19–20 ст. абстракт., нефігуратив. мист-ва, нових ідей та концепцій зображальності у 20 – на поч. 21 ст. За призначенням і місцем розташування виділяють монум. (стінопис в арх-рі) та станк. (як правило, експонується в інтер’єрі) Ж. Станк. Ж. – живописні твори, що мають самост. значення і сприймаються незалежно від оточуючого середовища. Його гол. формою є картина – ціліс., завершений худож. твір, що послідовно втілює автор. задум, створює самодостат. ілюзор. простір, розрахов. на цілеспрямовану увагу глядача. У станк. Ж. наявні великі можливості маляр. мист-ва розкривати різноманітність змісту при глибин. розробці форми.
ЖИВО́ПИС – один з головних видів образотворчого мистецтва, що базується на відтворенні зорових образів через нанесення фарб на тверду основу; а також твори мистецтва, виконані в такий б. Властивість перетворювати поверхню на подібність багатоманіт. просторів, різноманітні виражал. засоби та широкі образні можливості забезпечили Ж. провідне місце в історії худож. культури. Ж. виник в епоху пізнього палеоліту (40 тис. р. до н. е.) як наскел. розпис; всебіч. розвитку набув у 16–17 ст., коли встановився розподіл мист-ва на жанри й набула поширення техніка олій. малярства. Упродовж свого існування Ж. зазнавав еволюцій, що змінювали його змістовно-естет. виміри, зокрема з появою на межі 19–20 ст. абстракт., нефігуратив. мист-ва, нових ідей та концепцій зображальності у 20 – на поч. 21 ст. За призначенням і місцем розташування виділяють монум. (стінопис в арх-рі) та станк. (як правило, експонується в інтер’єрі) Ж. Станк. Ж. – живописні твори, що мають самост. значення і сприймаються незалежно від оточуючого середовища. Його гол. формою є картина – ціліс., завершений худож. твір, що послідовно втілює автор. задум, створює самодостат. ілюзор. простір, розрахов. на цілеспрямовану увагу глядача. У станк. Ж. наявні великі можливості маляр. мист-ва розкривати різноманітність змісту при глибин. розробці форми.
Зачем судьба бросает Печорина в круг "честных контрабандистов"?
Очевидна параллель между этим образом и стихотворением
Лермонтова "Белеет парус одинокий… ".
Мы помним, как после побега контрабандиста с возлюбленной
"долго при свете месяца мелькал белый парус между темных волн… "
А так как стихотворение повествует более о душевном мире,
то можно предположить, что образ Янко также является
отображением духовного мира главного героя.
В этой главе начинает вырисовываться внутренний облик
Печорина.
Здесь появляются наметки тех качеств, которые более
подробно будут раскрываться в других частях дневника.
Из "Тамани" мы ещё не можем составить себе представление
о жизненной философии Печорина, но уже начинаем понимать,
что это за характер.
В этой главе проявляется потребность героя в ярких жизненных
впечатлениях, нестандартных ситуациях.
В "Тамани" Печорин, ещё не доехавший до места своей службы
на Кавказе, пускается в рискованное предприятие:
нарушив покой "честных контрабандистов", он рискует жизнью.
Его заинтересовал Янко, который концентрирует в себе
такие качества как и у Печорина: безрассудную храбрость,
жажду бури и опасности, стремление к деятельности.
Но Янко выступает ещё и антиподом Печорина,
потому что на поверку оказывается, что активность Печорина-
лишь плод его любопытства, попытка заполнить пустоту
своей жизни проблемами и интересами других людей;
но, к сожалению, главный герой не просто интересуется
чужой жизнью. Он вмешивается в неё и разрушает.
"Как камень, брошенный в гладкий источник, я встревожил
их спокойствие, и как камень едва сам не пошел ко дну! "
Печорин не преследует своей деятельностью какой-то цели.
В ней нет смысла. И от этого отсутствия главной задачи
рождается поразительное равнодушие к окружающим людям:
"Да и какое дело мне до радостей и бедствий человеческих,
мне, странствующему офицеру, да еще с подорожной
по казенной надобности!.. "
В этом заключается парадокс души Печорина:
он тонко чувствует природу, но равнодушен к людям,
он жаждет бури, но для его душевной бури нет даже такой
примитивной цели, как контрабанда товаром,
которая движет Янко и другими контрабандистами.