— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:
— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:
— Що нам робить? Дочка каже:
— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?
— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану, пошліть!
Він знов кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану, пошлю, підіть подивіться!
Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:
— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:
— Ану, піду я по
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.
Тёркин попадает в первый взвод пехоты и сразу становится своим. В первую же ночь после этого взвод не спит, слушая рассказы бывалого бойца Василия Тёркина. Его шутки товарищам пережить тяготы военного быта: сон в мокрых шинелях, на голых корнях, грязь, голод и холод.
Автор рассуждает о том, что такой Тёркин есть в каждой роте. Он неказист собою: среднего роста, не особенно красив, воевал, но не был награждён, был ранен, трижды был в окружении, но выжил под любым огнём и на любой позиции.
Тёркин рассказывает, как он в группе из 10 человек выбирался из окружения, был политруком, чья единственная беседа заключалась в словах «не унывай». По дороге бойцы зашли в деревню командира.
Жена командира приготовила бойцам ужин, заботливо уложила отдыхать. Хозяин ждал её в углу, но она всё не шла, звякала посудой, шила. Тёркину не спалось, было неловко, он вышел на крылечко, смастерил из шинели, верной подруги солдата, постель.
Хозяин не пошёл к жене, он до света рубил дрова, чтобы ей На рассвете проснулись дети и заплакали, будто поняв, что отец уходит. Тёркин мечтает после войны посетить ту хозяйку, чтобы «поклониться доброй женщине простой».
Во время переправы через реку зимней порой на понтоны погрузились бойцы первого, второго и третьего взвода. Когда первый взвод должен был достичь противоположного правого берега, начался обстрел, погубивший многих бойцов. Переправа сорвалась, но все беспокоились о бойцах первого взвода.
На рассвете дозорные увидели вдалеке маленькую точку на реке. Они приняли плывущего человека за мертвеца из погибших вчера, но сержант в бинокль разглядел живого пловца. Кто-то пошутил, что это Тёркин, а это и вправду оказался он. Его одели, приказали бежать, потом уложили на кровать и стали растирать спиртом. Тёркин попросил погреться изнутри и доложил, что первый взвод просит подбросить огоньку. Продолжился святой и правый бой не ради славы, а ради жизни на земле.
Жизнелюб Тёркин рассуждает о войне. Когда приходит война, нужно обо всём забыть, потому что все «в ответе за Россию, за народ и за всё на свете». На войне надо забыть себя, быть единым со своим народом. Каждый должен драться, бить немца, быть готовым выполнить приказ ценою жизни. Можно только надеяться на благодарность потомков.
Зимним днём Тёркину приказали делать связь. Василий шёл за стрелковой ротою. Вдруг рядом зашипел снаряд. Все в страхе упали на землю. Тёркин первый приподнялся, заметил, что снаряд сырой, и справил на него малую нужду. Передав бойцам катушку, Тёркин решил проверить, не из погребка ли бьёт враг. В погребе никого не было, сделан он был на славу. Тёркин решил защищать его двумя имеющимися гранатами.
Боец увидел немецкого солдата в двух шагах. Когда в ровик спрыгнул немецкий офицер и выстрелил в Тёркина, ранив в правое плечо, Тёркин ударил штыком. Тут по рву стала бить тяжёлая артиллерия.
Истекающего кровью Тёркина нашли танкисты, когда он уже терял сознание. Его в обнимку вез незнакомый танкист, грел своим дыханием. Нет святей и чище дружбы, чем на войне.
Теркин рассуждает о том, что ему не нужен орден, он согласен на медаль, да и то нужна она после окончания войны, когда он поедет в отпуск, пойдёт в сельсовет и найдёт в одном из колхозов гулянку. Тёркин мечтает, что будет рассказывать девчонкам, как ходил в атаку. Автор сокрушается, что Тёркину нет дороги в родимый сельсовет, на вечорки, потому что он участник страшного, смертного, кровавого боя не ради славы, а ради жизни на земле.
Тёркин возвращался после ранения и госпиталя в первую роту своего стрелкового полка. Его подобрал грузовик, тоже едущий на фронт. Колонна остановилась из-за снежного затора. Два танкиста позволили Тёркину сыграть на гармони своего погибшего во вчерашнем бою командира.
От осиротевшей гармошки всем становится теплее. Танкистам будто чудится, что они знакомы с Тёркиным, где-то его подвезли. Гармонь людям забыть о страхе смерти и об убитых близких, бойцы даже пляшут. Танкисты дарят Тёркину гармонь в память о командире.
В трёх верстах от войны Тёркин отдыхает в избе у стариков. Дед – солдат войны. Тёркин деду сделать разводку пилы, почистил от пыли и починил часы. Шутками он выманивает у бабки сало и даже два яйца. Пообедав и выпив за жизнь из фляги, два
Тоді князь говорить:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:
— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:
— Що нам робить? Дочка каже:
— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?
— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану, пошліть!
Він знов кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану, пошлю, підіть подивіться!
Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:
— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:
— Ану, піду я по
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.
Тёркин попадает в первый взвод пехоты и сразу становится своим. В первую же ночь после этого взвод не спит, слушая рассказы бывалого бойца Василия Тёркина. Его шутки товарищам пережить тяготы военного быта: сон в мокрых шинелях, на голых корнях, грязь, голод и холод.
Автор рассуждает о том, что такой Тёркин есть в каждой роте. Он неказист собою: среднего роста, не особенно красив, воевал, но не был награждён, был ранен, трижды был в окружении, но выжил под любым огнём и на любой позиции.
Тёркин рассказывает, как он в группе из 10 человек выбирался из окружения, был политруком, чья единственная беседа заключалась в словах «не унывай». По дороге бойцы зашли в деревню командира.
Жена командира приготовила бойцам ужин, заботливо уложила отдыхать. Хозяин ждал её в углу, но она всё не шла, звякала посудой, шила. Тёркину не спалось, было неловко, он вышел на крылечко, смастерил из шинели, верной подруги солдата, постель.
Хозяин не пошёл к жене, он до света рубил дрова, чтобы ей На рассвете проснулись дети и заплакали, будто поняв, что отец уходит. Тёркин мечтает после войны посетить ту хозяйку, чтобы «поклониться доброй женщине простой».
Во время переправы через реку зимней порой на понтоны погрузились бойцы первого, второго и третьего взвода. Когда первый взвод должен был достичь противоположного правого берега, начался обстрел, погубивший многих бойцов. Переправа сорвалась, но все беспокоились о бойцах первого взвода.
На рассвете дозорные увидели вдалеке маленькую точку на реке. Они приняли плывущего человека за мертвеца из погибших вчера, но сержант в бинокль разглядел живого пловца. Кто-то пошутил, что это Тёркин, а это и вправду оказался он. Его одели, приказали бежать, потом уложили на кровать и стали растирать спиртом. Тёркин попросил погреться изнутри и доложил, что первый взвод просит подбросить огоньку. Продолжился святой и правый бой не ради славы, а ради жизни на земле.
Жизнелюб Тёркин рассуждает о войне. Когда приходит война, нужно обо всём забыть, потому что все «в ответе за Россию, за народ и за всё на свете». На войне надо забыть себя, быть единым со своим народом. Каждый должен драться, бить немца, быть готовым выполнить приказ ценою жизни. Можно только надеяться на благодарность потомков.
Зимним днём Тёркину приказали делать связь. Василий шёл за стрелковой ротою. Вдруг рядом зашипел снаряд. Все в страхе упали на землю. Тёркин первый приподнялся, заметил, что снаряд сырой, и справил на него малую нужду. Передав бойцам катушку, Тёркин решил проверить, не из погребка ли бьёт враг. В погребе никого не было, сделан он был на славу. Тёркин решил защищать его двумя имеющимися гранатами.
Боец увидел немецкого солдата в двух шагах. Когда в ровик спрыгнул немецкий офицер и выстрелил в Тёркина, ранив в правое плечо, Тёркин ударил штыком. Тут по рву стала бить тяжёлая артиллерия.
Истекающего кровью Тёркина нашли танкисты, когда он уже терял сознание. Его в обнимку вез незнакомый танкист, грел своим дыханием. Нет святей и чище дружбы, чем на войне.
Теркин рассуждает о том, что ему не нужен орден, он согласен на медаль, да и то нужна она после окончания войны, когда он поедет в отпуск, пойдёт в сельсовет и найдёт в одном из колхозов гулянку. Тёркин мечтает, что будет рассказывать девчонкам, как ходил в атаку. Автор сокрушается, что Тёркину нет дороги в родимый сельсовет, на вечорки, потому что он участник страшного, смертного, кровавого боя не ради славы, а ради жизни на земле.
Тёркин возвращался после ранения и госпиталя в первую роту своего стрелкового полка. Его подобрал грузовик, тоже едущий на фронт. Колонна остановилась из-за снежного затора. Два танкиста позволили Тёркину сыграть на гармони своего погибшего во вчерашнем бою командира.
От осиротевшей гармошки всем становится теплее. Танкистам будто чудится, что они знакомы с Тёркиным, где-то его подвезли. Гармонь людям забыть о страхе смерти и об убитых близких, бойцы даже пляшут. Танкисты дарят Тёркину гармонь в память о командире.
В трёх верстах от войны Тёркин отдыхает в избе у стариков. Дед – солдат войны. Тёркин деду сделать разводку пилы, почистил от пыли и починил часы. Шутками он выманивает у бабки сало и даже два яйца. Пообедав и выпив за жизнь из фляги, два