Дух нації, що тотожний поняттю "дух народу", народжується з появою самої людської спільноти, яку називаємо народністю, чи етносом. Він забезпечує їй цілість і єдність, а водночас виступає як вияв універсального закону природи — її ієрархівму, що пронизує все, створене Богом. У всі віки дух нації був основою природної прихильності людини до власного народу. Ця прихильність (любов) — вічна і на ній ґрунтується відчуття Батьківщини.
Дух нації забезпечує народові стійкість — навіть у важких історичних обставинах. "Народ може від сильних утисків змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних" (Антонович В., 1991, с. 212). Так само і Д. Чижевський вважає, що "народна душа" — це сполучення надісторичних та історичних елементів. Перше з них, на його думку, не піддається змінам. Дух допомагає виживати національній мові, оберігає національну культуру, підтримує традицію.
Історія, зрештою, дає можливість зробити і таке суттєве зауваження: сила національного духу дуже зростає і стає непереможною, якщо він (дух нації) поєднується з ідеалом релігійно-духовним. Навіть дуже несприятливі історичні умови не можуть здолати народ, якщо він керується таким національно-релігійним ідеалом. Прикладом такої єдності духу є, зокрема, єврейство, чеченці у їх боротьбі з Москвою, ірландські патріоти — з владою Великобританії та ін.
Матеріальним втіленням духу нації є сам народ, його культура, мова, ідеологія, побут, звичаї, форми поведінки окремих членів спільноти тощо. Це — "обличчя національного духу". В історії людства таке "опредмечення" часто змінювалося і в різні періоди набувало різних форм. Залежно від історичної долі нації й волі самого народу, воно може бути гармонійним чи бунтарським, "оксамитним" чи жорстким, гуманним чи кровопролитним, — по-різному виявляти себе в стосунках людей, культурі. І якщо дух нації — вічний, по-своєму автономний, підпорядкований вищим законам, то форми його "опредмечення" зумовлюються історичними обставинами і особливостями життя народу. Немає сумніву, наприклад, що трактування вічного духу нації в середні віки було не таким, як у XX ст. Зокрема, очевидно, що перехід європейських народів до громадянського суспільства і відчуття ними власного розкріпачення у XVII—ХVІІІ ст. привело до їх активного національного самовираження, зокрема й в культурі. На цю обставину, до речі, посилаються комуністичні ідеологи. Помилково ототожнивши дух нації і цей її історичний вияв, вони поспішили оголосити націю явищем "історичним", "тимчасовим". Правда, однак, полягає в тому, що дух нації виявляє себе впродовж всього історичного життя народу, яке, зрештою, має свій початок та свій кінець
У апавяданні В. Карамазава «Дзяльба кабанчыка» расказваецца пра звычайны для вясковага жыцця эпізод — дзеці прыехалі ў вёску да маці «на свежыну» . Але пісьменнік звяртае нашу ўвагу на паводзіны дзяцей, іх адносіны да маці.
Маці вырасціла, выпеставала трох дзяцей: Веру, Ніну і Сцяпана. Мы даведаліся, што ўсе яны добра ўладкаваліся, жывуць у горадзе, не адчуваюць сябе беднымі, а дапамагае маці толькі адзін Сцяпан. Вера і Ніна нават не адчуваюць сваёй віны за тое, што даўно не былі на магіле бацькі, забыліся туды дарогу. Не заўважаюць, што іх маці стала зусім старэнькай, а даглядае такую вялікую гаспадарку. I даглядае не для сябе, а для таго, каб дзеці, прыехаўшы, маглі чаго ўзяць. Пісьменнік не апісвае знешнасці сясцёр, а ўсю ўвагу надае адзенню малодшай сястры Ніны — белы плашчык, чырвоны берэцік, лакавыя чаравічкі. Яна прыехала не дамоў, а ў госці. Ці можна ў белым плашчыку і лакавых чаравічках дапамагчы маці па гаспадарцы? Канешне, не. Ды яна і не збіралася дапамагаць. Яе не ўразілі словы маці аб тым, што цяжка стала «цягнуць» гаспадарку — рукі ломіць і не хапае сіл. Але найбольш яскравы эпізод, які характарызуе ўсіх дзяцей — сцэна дзяльбы кабанчыка. «Смешна было глядзець, як маці бярэ з агульнай кучы кавалак, варочае яго з боку на бок, перакладае з рукі ў руку, гадаючы, каму пакласці, а сёстры і Коля ўважліва сочаць за матчынымі рукамі, маўчаць, ані слова — не да размоў...» Сясцёр і зяця турбуе толькі адно, каб толькі іх не абдзялілі. Адзін толькі Сцяпан заўважае, што маці недзе парэзала палец і ён, заматаны ў белую анучку, «падобны на белую каціную лапку» . Аднаму Сцяпану няёмка, што маці ўсё мяса аддае ім, а сабе нічога не пакінула. Менш за ўсё маці думае пра сябе, а дарослыя дзеці нават не заўважаюць гэтага ў прагным жаданні атрымаць найлепшы кавалак.
Дух нації, що тотожний поняттю "дух народу", народжується з появою самої людської спільноти, яку називаємо народністю, чи етносом. Він забезпечує їй цілість і єдність, а водночас виступає як вияв універсального закону природи — її ієрархівму, що пронизує все, створене Богом. У всі віки дух нації був основою природної прихильності людини до власного народу. Ця прихильність (любов) — вічна і на ній ґрунтується відчуття Батьківщини.
Дух нації забезпечує народові стійкість — навіть у важких історичних обставинах. "Народ може від сильних утисків змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних" (Антонович В., 1991, с. 212). Так само і Д. Чижевський вважає, що "народна душа" — це сполучення надісторичних та історичних елементів. Перше з них, на його думку, не піддається змінам. Дух допомагає виживати національній мові, оберігає національну культуру, підтримує традицію.
Історія, зрештою, дає можливість зробити і таке суттєве зауваження: сила національного духу дуже зростає і стає непереможною, якщо він (дух нації) поєднується з ідеалом релігійно-духовним. Навіть дуже несприятливі історичні умови не можуть здолати народ, якщо він керується таким національно-релігійним ідеалом. Прикладом такої єдності духу є, зокрема, єврейство, чеченці у їх боротьбі з Москвою, ірландські патріоти — з владою Великобританії та ін.
Матеріальним втіленням духу нації є сам народ, його культура, мова, ідеологія, побут, звичаї, форми поведінки окремих членів спільноти тощо. Це — "обличчя національного духу". В історії людства таке "опредмечення" часто змінювалося і в різні періоди набувало різних форм. Залежно від історичної долі нації й волі самого народу, воно може бути гармонійним чи бунтарським, "оксамитним" чи жорстким, гуманним чи кровопролитним, — по-різному виявляти себе в стосунках людей, культурі. І якщо дух нації — вічний, по-своєму автономний, підпорядкований вищим законам, то форми його "опредмечення" зумовлюються історичними обставинами і особливостями життя народу. Немає сумніву, наприклад, що трактування вічного духу нації в середні віки було не таким, як у XX ст. Зокрема, очевидно, що перехід європейських народів до громадянського суспільства і відчуття ними власного розкріпачення у XVII—ХVІІІ ст. привело до їх активного національного самовираження, зокрема й в культурі. На цю обставину, до речі, посилаються комуністичні ідеологи. Помилково ототожнивши дух нації і цей її історичний вияв, вони поспішили оголосити націю явищем "історичним", "тимчасовим". Правда, однак, полягає в тому, що дух нації виявляє себе впродовж всього історичного життя народу, яке, зрештою, має свій початок та свій кінець
У апавяданні В. Карамазава «Дзяльба кабанчыка» расказваецца пра звычайны для вясковага жыцця эпізод — дзеці прыехалі ў вёску да маці «на свежыну» . Але пісьменнік звяртае нашу ўвагу на паводзіны дзяцей, іх адносіны да маці.
Маці вырасціла, выпеставала трох дзяцей: Веру, Ніну і Сцяпана. Мы даведаліся, што ўсе яны добра ўладкаваліся, жывуць у горадзе, не адчуваюць сябе беднымі, а дапамагае маці толькі адзін Сцяпан. Вера і Ніна нават не адчуваюць сваёй віны за тое, што даўно не былі на магіле бацькі, забыліся туды дарогу. Не заўважаюць, што іх маці стала зусім старэнькай, а даглядае такую вялікую гаспадарку. I даглядае не для сябе, а для таго, каб дзеці, прыехаўшы, маглі чаго ўзяць. Пісьменнік не апісвае знешнасці сясцёр, а ўсю ўвагу надае адзенню малодшай сястры Ніны — белы плашчык, чырвоны берэцік, лакавыя чаравічкі. Яна прыехала не дамоў, а ў госці. Ці можна ў белым плашчыку і лакавых чаравічках дапамагчы маці па гаспадарцы? Канешне, не. Ды яна і не збіралася дапамагаць. Яе не ўразілі словы маці аб тым, што цяжка стала «цягнуць» гаспадарку — рукі ломіць і не хапае сіл. Але найбольш яскравы эпізод, які характарызуе ўсіх дзяцей — сцэна дзяльбы кабанчыка. «Смешна было глядзець, як маці бярэ з агульнай кучы кавалак, варочае яго з боку на бок, перакладае з рукі ў руку, гадаючы, каму пакласці, а сёстры і Коля ўважліва сочаць за матчынымі рукамі, маўчаць, ані слова — не да размоў...» Сясцёр і зяця турбуе толькі адно, каб толькі іх не абдзялілі. Адзін толькі Сцяпан заўважае, што маці недзе парэзала палец і ён, заматаны ў белую анучку, «падобны на белую каціную лапку» . Аднаму Сцяпану няёмка, што маці ўсё мяса аддае ім, а сабе нічога не пакінула. Менш за ўсё маці думае пра сябе, а дарослыя дзеці нават не заўважаюць гэтага ў прагным жаданні атрымаць найлепшы кавалак.