по отношению у древнегреческой древнеримская культура в целом и в частности является вторичной. римское красноречие утилитарно, его идеал тесно связан с политическим идеалом. поэтому в риме преобладало политическое красноречие, расцвет которого пришелся на первый век до р.х. - время падения республики, гражданской войны, установления империи. в эту эпоху прославились такие политики - ораторы, как гай гракх, сервилий сульписий, гортензий, марк антоний, марк порций катон - младший. самым знаменитым римским оратором являлся, безусловно, марк туллий цицерон(106 - 43 гг. до р.х.)
помимо устного красноречия в риме получает развитие предвосхищенный еще исократом жанр письма, который не практиковался в элладе. богатые римляне, уезжая в отдаленные провинции, оставляли в риме своих рабов или нанимали свободных людей, которые знали грамоту и регулярно сообщали в письмах своим хозяевам о том, что делается в столице. порой один такой человек работал на нескольких корреспондентов и был таким образом, по сути, прообразом информационного агентства, принцип работы которого строится на сборе информации и ее рассылке потребителям.
в обязанности таких корреспондентов входила беготня по городу и собирание любой информации о происшествиях, скандалах, несчастных случаях и тому подобных событиях. вся эта болтовня была занимательной, но малоинформативной, поскольку “греков” не пускали в знатные дома и они были далеки от людей, осуществляющих государством.
другую группу корреспондентов составляли лица более осведомлённые в глубинных течениях римской политики - друзья и близкие, люди из сенаторского сословия. они были вхожи к первым лицам государства и часто посвящались в тайны римской политики. особо ценились письма людей мыслящих, аналитиков, способных представить целостную картину происходящего, юмором и хорошим стилем. к таким корреспондентам принадлежал и сам цицерон, чьи частные письма ещё при его жизни стали достоянием публики усилиями друга и издателя аттика. поныне эпистолы цицерона сохраняют значение памятника и поэтической мысли.
Іван Данилович Калита народився 1288 року, був сином московського князя Данила Олександровича і онуком Олександра Невського. Прозваний Калитою («калита» — «гаман для грошей») за багатство, яке йому вдалось накопичити, збираючи данину для Золотої Орди[5].
Головним напрямком його правління було зміцнення провідної ролі князівства московського (з 1317 року — «великого»[6]) серед сусідніх князівств, а також територіальна експансія. Частину земель він купував, а на удільні князівства Углич, Галич, Білозеро отримав ярлики у Орді[7]. Протягом свого правління мав вельми тісні контакти із ординськими ханами, надсилав хану, його дружинам та вельможам подарунки, сам часто їздив у Орду.
Виявив себе жорстоким, вправним, наполегливим правителем. Був вірним підданим Золотої Орди, за що отримував постійну підтримку татарських ханів. Не гребував використовувати в ході міжусобиць військо Золотої Орди. Спираючись на підтримку ординців, зумів послабити свого основного супротивника — Велике князівство Тверське. Зокрема, звів наклеп на князя Олександра, якого з сином Федором після суду в хана Узбека вбили в Орді. Іван Данилович наказав зняти дзвін з собору Твері та перевезти до Москви[8]. Також сприяв послабленню Новгородської та Псковської республік.
Зміцненню авторитету Івана Даниловича саме як московського князя сприяло перенесення на початку його правління (1325) резиденції митрополита Київського і всія Русі Петра Ратенського з Владимира на Клязьмі до Москви. Також князь упорядковував норми феодального права, податкову систему, сприяв розвиткові торгівлі.
Заклав церкву Успіння Богоматері 1326 року в Москві — першу значну кам'яну споруду міста[9].
У російську історіографію увійшов як перший «збирач російських земель». Перед смертю прийняв чернечий постриг з ім'ям Ананія та схиму. Помер у 1340 році в Москві.
ответ:
объяснение:
по отношению у древнегреческой древнеримская культура в целом и в частности является вторичной. римское красноречие утилитарно, его идеал тесно связан с политическим идеалом. поэтому в риме преобладало политическое красноречие, расцвет которого пришелся на первый век до р.х. - время падения республики, гражданской войны, установления империи. в эту эпоху прославились такие политики - ораторы, как гай гракх, сервилий сульписий, гортензий, марк антоний, марк порций катон - младший. самым знаменитым римским оратором являлся, безусловно, марк туллий цицерон(106 - 43 гг. до р.х.)
помимо устного красноречия в риме получает развитие предвосхищенный еще исократом жанр письма, который не практиковался в элладе. богатые римляне, уезжая в отдаленные провинции, оставляли в риме своих рабов или нанимали свободных людей, которые знали грамоту и регулярно сообщали в письмах своим хозяевам о том, что делается в столице. порой один такой человек работал на нескольких корреспондентов и был таким образом, по сути, прообразом информационного агентства, принцип работы которого строится на сборе информации и ее рассылке потребителям.
в обязанности таких корреспондентов входила беготня по городу и собирание любой информации о происшествиях, скандалах, несчастных случаях и тому подобных событиях. вся эта болтовня была занимательной, но малоинформативной, поскольку “греков” не пускали в знатные дома и они были далеки от людей, осуществляющих государством.
другую группу корреспондентов составляли лица более осведомлённые в глубинных течениях римской политики - друзья и близкие, люди из сенаторского сословия. они были вхожи к первым лицам государства и часто посвящались в тайны римской политики. особо ценились письма людей мыслящих, аналитиков, способных представить целостную картину происходящего, юмором и хорошим стилем. к таким корреспондентам принадлежал и сам цицерон, чьи частные письма ещё при его жизни стали достоянием публики усилиями друга и издателя аттика. поныне эпистолы цицерона сохраняют значение памятника и поэтической мысли.
Іван Данилович Калита народився 1288 року, був сином московського князя Данила Олександровича і онуком Олександра Невського. Прозваний Калитою («калита» — «гаман для грошей») за багатство, яке йому вдалось накопичити, збираючи данину для Золотої Орди[5].
Головним напрямком його правління було зміцнення провідної ролі князівства московського (з 1317 року — «великого»[6]) серед сусідніх князівств, а також територіальна експансія. Частину земель він купував, а на удільні князівства Углич, Галич, Білозеро отримав ярлики у Орді[7]. Протягом свого правління мав вельми тісні контакти із ординськими ханами, надсилав хану, його дружинам та вельможам подарунки, сам часто їздив у Орду.
Виявив себе жорстоким, вправним, наполегливим правителем. Був вірним підданим Золотої Орди, за що отримував постійну підтримку татарських ханів. Не гребував використовувати в ході міжусобиць військо Золотої Орди. Спираючись на підтримку ординців, зумів послабити свого основного супротивника — Велике князівство Тверське. Зокрема, звів наклеп на князя Олександра, якого з сином Федором після суду в хана Узбека вбили в Орді. Іван Данилович наказав зняти дзвін з собору Твері та перевезти до Москви[8]. Також сприяв послабленню Новгородської та Псковської республік.
Зміцненню авторитету Івана Даниловича саме як московського князя сприяло перенесення на початку його правління (1325) резиденції митрополита Київського і всія Русі Петра Ратенського з Владимира на Клязьмі до Москви. Також князь упорядковував норми феодального права, податкову систему, сприяв розвиткові торгівлі.
Заклав церкву Успіння Богоматері 1326 року в Москві — першу значну кам'яну споруду міста[9].
У російську історіографію увійшов як перший «збирач російських земель». Перед смертю прийняв чернечий постриг з ім'ям Ананія та схиму. Помер у 1340 році в Москві.
Объяснение: