З дитинства книжка була і залишається для мене великою таємницею і чудовим товаришем. Вона відкрила мені красу рідного слова, дала можливість відвідати інші країни, познайомила з багатьма героями, які стали моїми хорошими друзями. Люблю читати різні книжки, але найбільше подобаються ті, в яких розповідається про життя і долю моїх ровесників.
Під час літніх канікул я також не залишала книги без своєї уваги, адже з ними так приємно відпочивати.
Велике задоволення я отримала, читаючи роман американської письменниці Елеанор Портер «Полліанна». Головна героїня твору – дівчинка Полліанна. Вона моя ровесниця. Зовні героїня не дуже гарна. «… худенька дівчинка в червоній картатій сукні з волоссям, заплетеним у дві товсті коси… гарне личко у ластовині виглядало з-під солом’яного капелюшка,» – так автор змальовує її портрет. І я відразу мовби побачила свою однокласницю Тетянку. Чомусь перехотілося читати (Тетянка своєю поведінкою мало кому подобається в нашому класі). Але письменниця підкреслює незвичайну красу блакитних очей Полліанни, в яких відтворюється красива і чиста її душа.
Сторінка за сторінкою книга поступово відкривала для мене непросту і незвичайну історію життя маленької героїні. На її долю випало багато випробувань: рано залишилася сиротою, потім отримала тяжку травму хребта й була прикута до ліжка. Як я її жаліла! Але мама сказала, що цього робити не потрібно, бо Полліанна – сильна дівчинка (мама читала роман зі мною). І справді, дівчинка, незважаючи на все, радіє кожному дню і намагається до всім, з ким зустрічається. Під її впливом змінюються мешканці містечка Белдінгсвіль, які звикли жити лише для себе, замкнувшись у своєму дріб’язковому світі. Це інвалід місіс Сноу і містер Джон Пендлстон, і служниця Ненсі. А як Полліанна переймається долею свого однолітка Джиммі Біна!
Та чи не найбільше змінюється тітка Поллі, яка до приїзду Полліанни жила за суворими законами, робила будь-яку справу з посиленим почуттям обов’язку. Вона не вміла радіти і любити по-справжньому. Полліанна своєю душевністю та умінням радіти всьому, що трапляється в житті, змушує тітку стати кращою, доброю і щирою. І згодом та знаходить щастя разом із лікарем Чілтоном. Під впливом одинадцятирічної дівчинки персонажі роману змінюються, знаходять своє щастя, родинний затишок.
Мені дуже хочеться бути схожою на Полліанну, маленьку дівчинку, котра вміла «грати в радість». Хочу бути такою ж щирою, відвертою і душевною, радувати своїми добрими вчинками і підтримкою маму, тата і всіх, хто живе поряд зі мною та піклується про мене. Обов’язково розповім однокласниці Тані про Полліанну і пораджу прочитати твір Елеанор Портер. Вірю, що вона теж зміниться на краще під впливом цієї героїні. Адже, як стверджувала письменниця: «… кожний несе в собі добре світло, треба тільки вміти відкрити свою душу і подарувати це світло людям». Тож нехай це світло радості і щирості буде поряд зі мною, з кожним, хто живе на нашій чудовій планеті Земля. І тоді запанують серед людей мир, злагода, добро і милосердя і прийде до кожного Божа благодать. Я вірю в це.
Начиная с середины 20-х годов проблема портрета занимает центральное место и в творчестве Коненкова и в его раздумьях о тайнах художественного мастерства.
Это было внове. Ведь в предыдущие годы мастер лишь эпизодически обращался к портрету, отдавая бесспорное предпочтение иным жанрам. Слов нет, такие работы, как «Чуркин» и «Атеист», как «Паганини» и «Бах», как «Чехов» и «Есенин», поистине великолепны и несут на себе явную печать коненковской самобытности. Но и названные и другие портреты начала века в совокупности своей еще не дают представления о каких-то сложившихся принципах изображения человека. Точнее сказать, в них только намечаются отдельные черты определенной художественной системы.
В произведениях, созданных за рубежом, эта система получает завершение. Может быть, потому, что здесь, кроме портрета, Коненкову почти нечем было заниматься — с работой над монументальными композициями, которая в Москве после революции так широко развернулась, пришлось распрощаться; в Америке скульптура подобного характера мало кого волновала.
И все самые характерные, отстоявшиеся черты творческой натуры Коненкова стали постепенно переливаться в жанр портрета.
С. Т. Коненков — художник больших обобщений, широкой типизации. К чему бы он ни обращался, будь то символические или аллегорические образы, сюжеты фольклорной традиции, поиски современного идеала, вступающие в перекличку с классикой,— скульптор всегда стремился к значительному идейному размаху, к глубокому философскому осмыслению. Изображение «частных случаев», каких-то сугубо индивидуальных свойств и оттенков характера обычно представляется мастеру второстепенной задачей.
Но как же сочетать эти особенности коненковского творчества с привычными задачами портретного жанра? И допустимо ли вообще такое сочетание? Не может ли подобная система привести к нарушению непреложных законов портрета, к пренебрежению личным, индивидуальным?
Нет, Коненков никогда не приносил в жертву отвлеченным схе мам живую прелесть неповторимости каждой отдельной судьбы. Проблема сходства — и внешнего, и духовного — всегда сохраняла для него принципиальное значение.
Однако для Коненкова достижение сходства — только начало. Он считал свою портретную работу успешной лишь тогда, когда ему удавалось подойти через индивидуальное, субъективное к обобщениям широкого плана; когда, запечатлев «души изменчивой порывы», он добивался и того, чтобы в облике изображенной личности виделись бы и отсветы духовной жизни времени.
Далеко не каждый человек чутко и тонко отзываться на все то, чем живет и дышит его эпоха. Вот почему Коненков был так строг и требователен в отборе своих моделей. Когда в Америке ему приходилось в иных случаях браться за изображение людей малоинтересных, духовно ограниченных, портреты не получались. И хотя они, конечно, обладали сходством и были вылеплены с высоким профессионализмом, но это всего лишь плоды «ума холодных наблюдений».
Подобные портреты оставались за пределами того мира возвышенных помыслов и страстей, которыми живут подлинно коненковские герои — люди с богатым и сложным внутренним миром.
З дитинства книжка була і залишається для мене великою таємницею і чудовим товаришем. Вона відкрила мені красу рідного слова, дала можливість відвідати інші країни, познайомила з багатьма героями, які стали моїми хорошими друзями. Люблю читати різні книжки, але найбільше подобаються ті, в яких розповідається про життя і долю моїх ровесників.
Під час літніх канікул я також не залишала книги без своєї уваги, адже з ними так приємно відпочивати.
Велике задоволення я отримала, читаючи роман американської письменниці Елеанор Портер «Полліанна». Головна героїня твору – дівчинка Полліанна. Вона моя ровесниця. Зовні героїня не дуже гарна. «… худенька дівчинка в червоній картатій сукні з волоссям, заплетеним у дві товсті коси… гарне личко у ластовині виглядало з-під солом’яного капелюшка,» – так автор змальовує її портрет. І я відразу мовби побачила свою однокласницю Тетянку. Чомусь перехотілося читати (Тетянка своєю поведінкою мало кому подобається в нашому класі). Але письменниця підкреслює незвичайну красу блакитних очей Полліанни, в яких відтворюється красива і чиста її душа.
Сторінка за сторінкою книга поступово відкривала для мене непросту і незвичайну історію життя маленької героїні. На її долю випало багато випробувань: рано залишилася сиротою, потім отримала тяжку травму хребта й була прикута до ліжка. Як я її жаліла! Але мама сказала, що цього робити не потрібно, бо Полліанна – сильна дівчинка (мама читала роман зі мною). І справді, дівчинка, незважаючи на все, радіє кожному дню і намагається до всім, з ким зустрічається. Під її впливом змінюються мешканці містечка Белдінгсвіль, які звикли жити лише для себе, замкнувшись у своєму дріб’язковому світі. Це інвалід місіс Сноу і містер Джон Пендлстон, і служниця Ненсі. А як Полліанна переймається долею свого однолітка Джиммі Біна!
Та чи не найбільше змінюється тітка Поллі, яка до приїзду Полліанни жила за суворими законами, робила будь-яку справу з посиленим почуттям обов’язку. Вона не вміла радіти і любити по-справжньому. Полліанна своєю душевністю та умінням радіти всьому, що трапляється в житті, змушує тітку стати кращою, доброю і щирою. І згодом та знаходить щастя разом із лікарем Чілтоном. Під впливом одинадцятирічної дівчинки персонажі роману змінюються, знаходять своє щастя, родинний затишок.
Мені дуже хочеться бути схожою на Полліанну, маленьку дівчинку, котра вміла «грати в радість». Хочу бути такою ж щирою, відвертою і душевною, радувати своїми добрими вчинками і підтримкою маму, тата і всіх, хто живе поряд зі мною та піклується про мене. Обов’язково розповім однокласниці Тані про Полліанну і пораджу прочитати твір Елеанор Портер. Вірю, що вона теж зміниться на краще під впливом цієї героїні. Адже, як стверджувала письменниця: «… кожний несе в собі добре світло, треба тільки вміти відкрити свою душу і подарувати це світло людям». Тож нехай це світло радості і щирості буде поряд зі мною, з кожним, хто живе на нашій чудовій планеті Земля. І тоді запанують серед людей мир, злагода, добро і милосердя і прийде до кожного Божа благодать. Я вірю в це.
Начиная с середины 20-х годов проблема портрета занимает центральное место и в творчестве Коненкова и в его раздумьях о тайнах художественного мастерства.
Это было внове. Ведь в предыдущие годы мастер лишь эпизодически обращался к портрету, отдавая бесспорное предпочтение иным жанрам. Слов нет, такие работы, как «Чуркин» и «Атеист», как «Паганини» и «Бах», как «Чехов» и «Есенин», поистине великолепны и несут на себе явную печать коненковской самобытности. Но и названные и другие портреты начала века в совокупности своей еще не дают представления о каких-то сложившихся принципах изображения человека. Точнее сказать, в них только намечаются отдельные черты определенной художественной системы.
В произведениях, созданных за рубежом, эта система получает завершение. Может быть, потому, что здесь, кроме портрета, Коненкову почти нечем было заниматься — с работой над монументальными композициями, которая в Москве после революции так широко развернулась, пришлось распрощаться; в Америке скульптура подобного характера мало кого волновала.
И все самые характерные, отстоявшиеся черты творческой натуры Коненкова стали постепенно переливаться в жанр портрета.
С. Т. Коненков — художник больших обобщений, широкой типизации. К чему бы он ни обращался, будь то символические или аллегорические образы, сюжеты фольклорной традиции, поиски современного идеала, вступающие в перекличку с классикой,— скульптор всегда стремился к значительному идейному размаху, к глубокому философскому осмыслению. Изображение «частных случаев», каких-то сугубо индивидуальных свойств и оттенков характера обычно представляется мастеру второстепенной задачей.
Но как же сочетать эти особенности коненковского творчества с привычными задачами портретного жанра? И допустимо ли вообще такое сочетание? Не может ли подобная система привести к нарушению непреложных законов портрета, к пренебрежению личным, индивидуальным?
Нет, Коненков никогда не приносил в жертву отвлеченным схе мам живую прелесть неповторимости каждой отдельной судьбы. Проблема сходства — и внешнего, и духовного — всегда сохраняла для него принципиальное значение.
Однако для Коненкова достижение сходства — только начало. Он считал свою портретную работу успешной лишь тогда, когда ему удавалось подойти через индивидуальное, субъективное к обобщениям широкого плана; когда, запечатлев «души изменчивой порывы», он добивался и того, чтобы в облике изображенной личности виделись бы и отсветы духовной жизни времени.
Далеко не каждый человек чутко и тонко отзываться на все то, чем живет и дышит его эпоха. Вот почему Коненков был так строг и требователен в отборе своих моделей. Когда в Америке ему приходилось в иных случаях браться за изображение людей малоинтересных, духовно ограниченных, портреты не получались. И хотя они, конечно, обладали сходством и были вылеплены с высоким профессионализмом, но это всего лишь плоды «ума холодных наблюдений».
Подобные портреты оставались за пределами того мира возвышенных помыслов и страстей, которыми живут подлинно коненковские герои — люди с богатым и сложным внутренним миром.