А я бачив, як вовк кавуна цупить! — похвалився раптом чорнявий Івашко.Вовк? Кавуна?От щоб я пропав — не брешу! Приповз, люципер, удосвіта, обстукав лапою — котрий стигліший, зірвав і котить. Я свиснув, а він як штурхоне кавуняку вниз: хіба ж не загуркотів у провалля!Михайлик скоса блимнув на товариша.Кажу тобі — сам бачив! Ось ходім завтра на баштан: може ж, якраз приповзе. Ти вовка поцілиш з лука?Як не дуже далеко — поцілю. Орла оце недавнечко встрелив.Орла? Брешеш! Хіба ж до нього сягнеш стрілою?Якби в небі — певне, що не сягнув би. Та він, дурний, у Дніпро на рибину кинувся. Я його на бистрині й поцілив. О-отакецька щука в пазурах була, десь би й не злетів з нею.Як же ти витяг його?Дніпро переплив і витяг.Івашкові жучки-оченята так і забігали.А я жовтобрюха вбив! — захлинаючись, похвалився він.— Здоровецького! Побачив мене, як свисне та за мною! А я ломакою його, ломакою! А тоді ножем порубав і шматки геть порозкидав. Був би задавив мене та з’їв, якби я злякався.Правдою було тільки те, що Івашкові, як пас із хлопцями в степу череду, привидівся на могилі сплячий змій полоз. Озброївшись ломакою, він безбоязно підступив до нього, та зразу ж і побачив, що то недогорілий терновий кущ химерно вигнувся на могилі.Але зараз Івашкові щиро вірилося, що все було, як він казав: і змій гнався за ним з лютим посвистом, і він його бив-рубав, і шматки розкидав у степу, щоб не ожили та не позросталися докупи.Івашку-у! Іва-ашку! — загукав раптом десь поблизу тремтячий старечий голос.— Ти куди ото забіг, бузувіре? Івашку-у!Тут хлопці перезирнулися і, не змовляючись, грудками покотилися вниз, просто в купу бузини, що росла на схилі. Ледве вони шугнули в кущі й причаїлися — над балкою зачапали шурхотливі кроки.А не вражої віри хлоп’я! — гомонів сам із собою сухорлявий, горбатенький дідусь, загля — І само десь повіялося, і того знайду за собою по~ тягло. Добігаються, доки й ординці десь у степу вхоплять. Іва-ашку!Але ніхто не озивався з балки, й дідусь, плюнувши спересердя, почапав назад.Михайлику! — захлинаючись од цікавості, зашепотів Івашко.—А чого-то дідусь тебе знайдою кличуть?Сірі Михайликові очі враз посмутніли.Того, що знайшли мене...А де?В степу.А хто ж знайшов?Не знаю.А коли?Та Михайлик тільки похнюпився і, хоч як смикав нетерплячий Івашко, більш не сказав нічого.По-правді, він нічого гаразд і не знав про себе, хоч інколи здавалось йому, що пам’ятає.То виділася мати, молода, білява. Носить його по дворі, кута квітчастою хусткою, забавля, щоб не плакав. А батько, високий, чубатий, цюка сокирою коло дровітні й приказує влад:Ой гоп, ту-ту-ту!
