Оле́кса До́вбуш (* 1700, Печеніжин, Коломийський район — † 24 серпня 1745, с. Космач, Косівський район) — найвідоміший із опришківських ватажків у Карпатах. Мав брата Івана. В родині бідного селянина.
Біографія
Архівні документи свідчать, що батько Олекси, Василь Довбуш, «сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми в Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець. Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки».
Згодом (1739) пастух Олекса Жолоб на запитання суддів у Станіславові відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 перед Станіславівською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош».
Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення — комірників, які не мали навіть своєї хати. Олекса й Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їх батька, нічого іншого він не мав».
Не витримавши сваволі пана, Олекса зі своїм братом Іваном вступає до загону опришків. Олекса Довбуш був сміливим, завзятим юнаком з організаторськими здібностями. Завдяки цим якостям він стає лідером опришківського руху.
Перші відомості про героїчну боротьбу Олекси Довбуша проти гнобителів містяться у документах датованих 1738 роком. Загін Довбуша налічував біля 50 чоловік. Опришки діяли на території Прикарпаття, Закарпаття та Буковини. Вони здійснювали набіги на панські маєтки, садиби лихварів, торговців, заможних селян. Захоплене майно віддавали бідним селянам, серед яких вони мали велику підтримку. Карпатські селяни надавали опришкам притулок, лікували їх, виготовляли для них зброю. Опорним пунктом загону Довбуша була Чорногора у Карпатах. Успішні виступи опришків Довбуша у 1738 – 1745 роках вплинули на розвиток анти поміщицької боротьби селян на Прикарпатті.
Польська влада навіть з до війська не могла розправитися з надзвичайно мужнім ватажком. Усі спроби шляхти знищити загін Довбуша протягом семи років не мали успіху. Боротьбу проти нього вів й гетьман Й. Потоцький. Численність військ, що посилалися для знищення загону, іноді сягали 2 тисяч.
Лише підступом панам вдалося знищити героя. Загинув Олекса Довбуш 24 серпня 1745 року в селі Космачі від руки зрадника Степана Дзвінчука.
Героїчна боротьба Довбуша, яка стала прикладом нездоланної волі українського народу до визволення і соціальної справедливості, оспівана в численних творах народної поезії.
Главные герои повести — боярская дочь Наталья и Алексей Любославский. Алексей и Наталья решились на отчаянный поступок, а после доказали свою честность и истинную храбрость, сражаясь с врагами. И боярин Матвей, и царь не помнили зла, когда Наталья и Алексей им открылись, а признали их заслуги и право жить вместе по любви. Алексей доверил Наталье тайну, что он сын оклеветанного и несправедливо осуждённого боярина Любославского, бежавшего за пределы Отечества. Алексей не был уверен, что царь отнесётся к нему снисходительно, и поэтому жил отшельником и никому не рассказывал, кто он такой. Влюблённым няня Натальи, соблазнившаяся подарками от Алексея, а также старый священник, согласившийся, ничего не спрашивая, тайно их обвенчать. Без их у молодых людей ничего бы не получилось. Наталья была очень красивой восемнадцатилетнёй девушкой, дочерью боярина Матвея. Она была’честной, доброй и простодушной. Она любила природу, с огромным уважением относилась к своему отцу. Воспитание девушек в то время было такое, что она не умела даже читать и писать. Конечно, для Алексея она не могла стать человеком, с которым можно обсуждать вопросы политики или развития государства (а ясно, что Алексей в этом нуждался, будучи жертвой политической борьбы и оказавшись в одиночестве). Но она могла умиротворить его, дать ощущение собственной ценности, принять со всеми его сомнениями, как бы сгладить острые углы. Её преданность проявилась в том, что даже на войну она отправилась вместе с ним. Это, а также то, что она убежала из дома, говорит о большой решительности и силе характера. Наверное, участие в военных действиях сделало её твёрже и мудрее. Алексей был сыном репрессированного боярина, бежавшего в своё время из страны и после смерти отца на свой страх и риск тайно вернувшегося обратно. Это говорит о большой любви к родине и смелости. Он сразу почувствовал незаурядность Натальи и проявил большую настойчивость, чтобы добиться своего. Он искал случая отличиться так, чтобы с полным правом предстать перед глазами царя, и участие его в войне этому Наверное, он был очень порывистым и энергичным человеком, не любил бездействовать и искренне выполнял свой долг так, как он его понимал. Кроме этого он был талантливым рисовальщиком, что для человека его ранга было совсем нетипично. И Алексей, и Наталья были очень эмоциональны, и многие поступки совершали под влиянием эмоций. Но их эмоции были благородны.
Оле́кса До́вбуш (* 1700, Печеніжин, Коломийський район — † 24 серпня 1745, с. Космач, Косівський район) — найвідоміший із опришківських ватажків у Карпатах. Мав брата Івана. В родині бідного селянина.
Біографія
Архівні документи свідчать, що батько Олекси, Василь Довбуш, «сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми в Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець. Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки».
Згодом (1739) пастух Олекса Жолоб на запитання суддів у Станіславові відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 перед Станіславівською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош».
Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення — комірників, які не мали навіть своєї хати. Олекса й Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їх батька, нічого іншого він не мав».
Не витримавши сваволі пана, Олекса зі своїм братом Іваном вступає до загону опришків. Олекса Довбуш був сміливим, завзятим юнаком з організаторськими здібностями. Завдяки цим якостям він стає лідером опришківського руху.
Перші відомості про героїчну боротьбу Олекси Довбуша проти гнобителів містяться у документах датованих 1738 роком. Загін Довбуша налічував біля 50 чоловік. Опришки діяли на території Прикарпаття, Закарпаття та Буковини. Вони здійснювали набіги на панські маєтки, садиби лихварів, торговців, заможних селян. Захоплене майно віддавали бідним селянам, серед яких вони мали велику підтримку. Карпатські селяни надавали опришкам притулок, лікували їх, виготовляли для них зброю. Опорним пунктом загону Довбуша була Чорногора у Карпатах. Успішні виступи опришків Довбуша у 1738 – 1745 роках вплинули на розвиток анти поміщицької боротьби селян на Прикарпатті.
Польська влада навіть з до війська не могла розправитися з надзвичайно мужнім ватажком. Усі спроби шляхти знищити загін Довбуша протягом семи років не мали успіху. Боротьбу проти нього вів й гетьман Й. Потоцький. Численність військ, що посилалися для знищення загону, іноді сягали 2 тисяч.
Лише підступом панам вдалося знищити героя. Загинув Олекса Довбуш 24 серпня 1745 року в селі Космачі від руки зрадника Степана Дзвінчука.
Героїчна боротьба Довбуша, яка стала прикладом нездоланної волі українського народу до визволення і соціальної справедливості, оспівана в численних творах народної поезії.
Главные герои повести — боярская дочь Наталья и Алексей Любославский. Алексей и Наталья решились на отчаянный поступок, а после доказали свою честность и истинную храбрость, сражаясь с врагами. И боярин Матвей, и царь не помнили зла, когда Наталья и Алексей им открылись, а признали их заслуги и право жить вместе по любви. Алексей доверил Наталье тайну, что он сын оклеветанного и несправедливо осуждённого боярина Любославского, бежавшего за пределы Отечества. Алексей не был уверен, что царь отнесётся к нему снисходительно, и поэтому жил отшельником и никому не рассказывал, кто он такой. Влюблённым няня Натальи, соблазнившаяся подарками от Алексея, а также старый священник, согласившийся, ничего не спрашивая, тайно их обвенчать. Без их у молодых людей ничего бы не получилось. Наталья была очень красивой восемнадцатилетнёй девушкой, дочерью боярина Матвея. Она была’честной, доброй и простодушной. Она любила природу, с огромным уважением относилась к своему отцу. Воспитание девушек в то время было такое, что она не умела даже читать и писать. Конечно, для Алексея она не могла стать человеком, с которым можно обсуждать вопросы политики или развития государства (а ясно, что Алексей в этом нуждался, будучи жертвой политической борьбы и оказавшись в одиночестве). Но она могла умиротворить его, дать ощущение собственной ценности, принять со всеми его сомнениями, как бы сгладить острые углы. Её преданность проявилась в том, что даже на войну она отправилась вместе с ним. Это, а также то, что она убежала из дома, говорит о большой решительности и силе характера. Наверное, участие в военных действиях сделало её твёрже и мудрее. Алексей был сыном репрессированного боярина, бежавшего в своё время из страны и после смерти отца на свой страх и риск тайно вернувшегося обратно. Это говорит о большой любви к родине и смелости. Он сразу почувствовал незаурядность Натальи и проявил большую настойчивость, чтобы добиться своего. Он искал случая отличиться так, чтобы с полным правом предстать перед глазами царя, и участие его в войне этому Наверное, он был очень порывистым и энергичным человеком, не любил бездействовать и искренне выполнял свой долг так, как он его понимал. Кроме этого он был талантливым рисовальщиком, что для человека его ранга было совсем нетипично. И Алексей, и Наталья были очень эмоциональны, и многие поступки совершали под влиянием эмоций. Но их эмоции были благородны.