Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі він, напевно, не був моряком. Він розумівся на морських справах не більше за першого-ліпшого кока, який значну частину свого життя проплавав у морі. Однак на морську хворобу він не слабував, а це вже неабияка перевага для корабельного кухаря. На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався у своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері він гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.
Друзья уходят понемногу ,
Крадётся к Сердцу Пустота.
Видать и мне пора в дорогу,
Хотя хотел прожить до ста.
Колян сражался в одиночку
С извечной Грустью кабаков.
Слезу Судьбы смахнув платочком,
Нырнул в бутылку глубоко.
Скупые Смерти дивиденды -
Долги и памятник родни,
И поцелуй , забытый кем-то,
Навряд ли Память осквернит.
Не ждали милости мы скорой,
Не в пудре сахарной уста.
В Чечне расстреливали горы,
Ворвался в сны Афганистан.
Зудели дни и ныли раны,
Затмил оскал нам перламутр.
Я на плечах тащил Коляна,
И заслонял собой от пуль.
Увы не стали к Богу ближе,
Страны с огнём не отыскать.
И Время щиплет , а не лижет,
Мои седины у виска.
Всё льётся Боль Души потоком,
И к рюмке тянется рука.
В снегу зарыться мне глубоком,
Пусть Он всё видит свысока.
Друзья уходят понемногу ,
Крадётся к Сердцу Пустота.
Видать и мне пора в дорогу,
Изрядно я уже устал!
Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі він, напевно, не був моряком. Він розумівся на морських справах не більше за першого-ліпшого кока, який значну частину свого життя проплавав у морі. Однак на морську хворобу він не слабував, а це вже неабияка перевага для корабельного кухаря. На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався у своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері він гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.