Почти все увертюры Бетховена связаны с драматическими произведениями, являясь вступлением к пьесе или опере: «Эгмонт» - к трагедии Гёте, «Кориолан» - к драме Коллина, «Леонора» - к опере «Фиделио».
В своих увертюрах Бетховен завершил долгий путь развития классической увертюры. Отправной точкой для него служила увертюра, сложившаяся в творчестве Глюка, Моцарта, Керубини. Но свойственное Бетховену стремление к широким идейным обобщениям, умение в лаконичных образах выразить большие чувства и мысли, изменили положение увертюры. У Бетховена она перестала быть вступлением и последующему развитию драмы: центр как бы перемешается в увертюру, которая в обобщённых образах передаёт содержание всего произведения. Таким образом, у Бетховена увертюра превращается в своеобразную разновидность симфонии.
Композитор положил начало новому виду музыкального творчества - программной одночастной увертюре.
Работа над музыкой к трагедии Гёте «Эгмонт» протекала в годы высшего подъёма творчества Бетховена. В этом произведении Гёте многое привлекало Бетховена: героические образы, трагедийный пафос, массовые народные сцены. Бетховен написал 10 музыкальных номеров к трагедии: увертюру, 4 антракта, 2 песни Клерхен, «смерть Клерхен», монолог Эгмонта и Победную симфонию. Но наибольшей известностью пользуется увертюра к трагедии. В ней концентрируется идея всего произведения - борьба за свободу и радость достижения.
Темой трагедии Гёте стала борьба народа Нидерландов за независимость в XVI веке против испанского владычества. Герой и вождь фламандцев граф Эгмонт стал жертвой коварных замыслов герцога Альбы - наместника испанского короля. Эгмонт был брошен в тюрьму и приговорён к смерти. Его возлюбленная Клерхен, девушка из народа, призывает горожан к восстанию. Отчаявшись Эгмонта, она погибает.
В період Відродження у світовій літературі трапилися величезні зміни. З'явилися твори таких митців слова, як Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.
Так, Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у "Листі до нащадків". Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика "Книга пісень", присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин ("На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури") обіймає 317 сонетів, 29 кан-цон, 9 секстин, і 4 мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їхній суперечливості та мінливості. Любовна лірика Петрарки стала класичним зразком поезії, збагативши її музикальністю, образною витонченістю, стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та риторичних запитань, які підкреслюють душевні переживання.
Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників інтимної гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого "Декамерона", поем та роману "Філоколо". "Декамерон" — це збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх — розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі середньовіччя, уславлення земних насолод, чуттєвої любові. Новели пройняті духом вільнодумства, добрим гумором.
Франсуа Рабле (1494—1553) — французький письменник, який відомий у світовій культурі як геній комічного. Його твір "Гаргантюа і Пантагрюель" написаний у фольклорному стилі, сповнений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній моралі героїв — жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі життєвим морем тогочасної реальності з її радощами і болем, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю. Роман Ф. Рабле, спрямований проти мракобісся і схоластики, став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи Відродження.
Італійський поет Дайте Аліг'єрі (1265—1321) у знаменитій "Божественній комедії" змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши тогочасне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами — від політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженої корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте справила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури і завершення процесу формування італійської літературної мови.
Мігельде Сервантес (1547—1616) — великий іспанський письменник, що увійшов у світову культуру, головним чином, як автор роману-пародії "Дон Кіхот". Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків — лицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса — вперто намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації. У романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності. "Дон Кіхот" — це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле; в іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини тоді, коли вона прекраснодушне губить ритми дійсності; у цьому і полягає загальнолюдське значення змісту "Дон Кіхота".
Вільям Шекспір (1564—1616) — великий англійський драматург і поет, чиї драматичні твори "Ромео і Джульєтта", "Багато галасу даремно", "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка", "Річард III" та інші стали загальновизнаною класикою, неперевершеними зразками трагедійного мистецтва. Характерна особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя в людських стосунках. Звідси — зображення людини у всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських ("шекспірівських") пристрастей, бажань та прагнень. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважається однією з вершин світового мистецтва. Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема на Україну.
Карпіо Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драматург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбільш відомі драматичні твори "Овеча криниця", "Учитель танців", "Собака на сіні", "Дівчина з глечиком", "Закохана витівниця". Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається актуальною, реалістично відображаючи життя на театральних сценах.
Бетховен. Увертюра «Эгмонт»
Почти все увертюры Бетховена связаны с драматическими произведениями, являясь вступлением к пьесе или опере: «Эгмонт» - к трагедии Гёте, «Кориолан» - к драме Коллина, «Леонора» - к опере «Фиделио».
В своих увертюрах Бетховен завершил долгий путь развития классической увертюры. Отправной точкой для него служила увертюра, сложившаяся в творчестве Глюка, Моцарта, Керубини. Но свойственное Бетховену стремление к широким идейным обобщениям, умение в лаконичных образах выразить большие чувства и мысли, изменили положение увертюры. У Бетховена она перестала быть вступлением и последующему развитию драмы: центр как бы перемешается в увертюру, которая в обобщённых образах передаёт содержание всего произведения. Таким образом, у Бетховена увертюра превращается в своеобразную разновидность симфонии.
Композитор положил начало новому виду музыкального творчества - программной одночастной увертюре.
Работа над музыкой к трагедии Гёте «Эгмонт» протекала в годы высшего подъёма творчества Бетховена. В этом произведении Гёте многое привлекало Бетховена: героические образы, трагедийный пафос, массовые народные сцены. Бетховен написал 10 музыкальных номеров к трагедии: увертюру, 4 антракта, 2 песни Клерхен, «смерть Клерхен», монолог Эгмонта и Победную симфонию. Но наибольшей известностью пользуется увертюра к трагедии. В ней концентрируется идея всего произведения - борьба за свободу и радость достижения.
Темой трагедии Гёте стала борьба народа Нидерландов за независимость в XVI веке против испанского владычества. Герой и вождь фламандцев граф Эгмонт стал жертвой коварных замыслов герцога Альбы - наместника испанского короля. Эгмонт был брошен в тюрьму и приговорён к смерти. Его возлюбленная Клерхен, девушка из народа, призывает горожан к восстанию. Отчаявшись Эгмонта, она погибает.
В період Відродження у світовій літературі трапилися величезні зміни. З'явилися твори таких митців слова, як Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.
Так, Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у "Листі до нащадків". Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика "Книга пісень", присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин ("На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури") обіймає 317 сонетів, 29 кан-цон, 9 секстин, і 4 мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їхній суперечливості та мінливості. Любовна лірика Петрарки стала класичним зразком поезії, збагативши її музикальністю, образною витонченістю, стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та риторичних запитань, які підкреслюють душевні переживання.
Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників інтимної гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого "Декамерона", поем та роману "Філоколо". "Декамерон" — це збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх — розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі середньовіччя, уславлення земних насолод, чуттєвої любові. Новели пройняті духом вільнодумства, добрим гумором.
Франсуа Рабле (1494—1553) — французький письменник, який відомий у світовій культурі як геній комічного. Його твір "Гаргантюа і Пантагрюель" написаний у фольклорному стилі, сповнений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній моралі героїв — жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі життєвим морем тогочасної реальності з її радощами і болем, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю. Роман Ф. Рабле, спрямований проти мракобісся і схоластики, став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи Відродження.
Італійський поет Дайте Аліг'єрі (1265—1321) у знаменитій "Божественній комедії" змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши тогочасне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами — від політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженої корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте справила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури і завершення процесу формування італійської літературної мови.
Мігельде Сервантес (1547—1616) — великий іспанський письменник, що увійшов у світову культуру, головним чином, як автор роману-пародії "Дон Кіхот". Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків — лицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса — вперто намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації. У романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності. "Дон Кіхот" — це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле; в іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини тоді, коли вона прекраснодушне губить ритми дійсності; у цьому і полягає загальнолюдське значення змісту "Дон Кіхота".
Вільям Шекспір (1564—1616) — великий англійський драматург і поет, чиї драматичні твори "Ромео і Джульєтта", "Багато галасу даремно", "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка", "Річард III" та інші стали загальновизнаною класикою, неперевершеними зразками трагедійного мистецтва. Характерна особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя в людських стосунках. Звідси — зображення людини у всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських ("шекспірівських") пристрастей, бажань та прагнень. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважається однією з вершин світового мистецтва. Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема на Україну.
Карпіо Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драматург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбільш відомі драматичні твори "Овеча криниця", "Учитель танців", "Собака на сіні", "Дівчина з глечиком", "Закохана витівниця". Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається актуальною, реалістично відображаючи життя на театральних сценах.
Объяснение: