Задача 8. Можно ли составить магический квадрат 6x6 из первых 36 простых чисел?
Задача 9.
Сколькими можно заполнить таблицу 5х5 нулями и единицами так, чтобы
сумма чисел в каждой строке и каждом столбце была четной?
Задача 10.
Дана таблица 4х4, раскрашенная в шахматном порядке. За один ход можно выбрать
любой квадрат 2х2 и перекрасить все его клетки, каждую в противоположный цвет.
Можно ли через несколько ходов добиться того, чтобы все клетки таблицы были
окрашены в один цвет?
Задача 11.
Можно ли в таблице 11 х 11 расставить натуральные числа от 1 до 121 так, чтобы числа,
отличающиеся на 1, стояли в клетках с общей стороной, а все точные квадраты попали в
один столбец?
Данная история как притча весьма посредственная, что харрактерно для новоделов: ее значение не выходит за рамки материальных ценностей и внешних человеческих недугов. Древние притчи гораздо более обтекаемы и многозначительны в плане нравоучения. Ну я уже не говорю, что видеопостановка данного этюда реализована на низком уровне, будь-то сценарий, актерская игра или операторская работа - ширпотреб, одним словом со всеми вытикающими... Реакция папы была такой, так как девушки совершили не добрый поступок, а чудо. В оригинальных притчах вы никогда не встретите такой ерунды, потому что научить творить подобное вряд ли возможно. Да не то что творить, а даже повторить подобное чудо невозможно, иначе это просто трюк. Хотя творить чудеса легко, если отвечать словами другой притчи: чудо - это поесть, когда голоден и попить, когда испытываешь жажду.
Последний вопрос, вообще возникает непонятно из чего и путает окончательно:
почему притча о чуде вдруг оказыается притчей о добре, то есть если чудо это добро, то каким образом нужно совершать добрые поступки? Как раз этого ответа в данном "фильме-притче" нет, ну если, конечно это не выигрывать в тире медведей и дарить их незнакомым девочкам? Короче мне жалко детей, которых заставляют отвечать на подобные вопросы после просмотра таких псевдопритч в рамках морального воспитания... наверное главное добро которое можно сделать - не ломать детский мозг неразрешимими вопросами и избавить их от анализа работ незрелых режиссеров.
У XVI столітті Іспанія була світовою державою, що володіє величезними колоніями. Іспанцям належать у цей час чудові географічні відкриття. Іспанія, господиня на всіх морських просторах, після 1588, зазнавши поразки в морській битві з Англією, почала втрачати свою велич. На троні був Пилип II, який прославився кривавими перемогами над Фландрією та Німеччиною. За підтримки піратства, він успішно продовжував боротьбу за владу в колоніях.
Але все це не мало такого резонансу, як те, що сталося в лютому 1605: у крамницях Мадрида з’явився роман зовсім невідомого тоді Сервантеса «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський». Роману цьому скоро виповниться 400 років. Події тієї епохи, її учасники пішли в небуття, а роман живе, множиться на всіх мовах світу. Він став скарбницею світової духовної культури.
Сучасники сміялися, читаючи роман, романтики плакали, бачачи в Дон Кіхоті лише переможеного. Видатний філософ початку XX століття Шпенглер, розмірковуючи над проблемами цивілізації, в кожному греку бачив щось від Дон Кіхота, а в кожному римлянині — від Санчо Панси. Дехто вважав Дон Кіхота великою людиною, яка перетворилася на божевільну через відсутність мрії. Чи так це?
Можна погодитися, що герой не мав мрії, а лише бажання, так як мрія вимагає реалізації засобів, а їх йому якраз і не вистачало. Він лише мав бажання виправити світ.
Шлях Дон Кіхота не назвеш реальним. Зла стає все більше, а лицарів все менше...
Чи потрібні людству Дон Кіхоти? Яка їхня роль?
Напевно, вони завжди будуть потрібні. Дон Кіхот народився в жорстокий час, але був добрим і готовим до всім стражденним; був непохитним у своїх бажаннях допомагати людям тоді, коли більшість з них не вірили в добро і глумилися над ближнім, беріг честь серед загальної атмосфери підлабузництва; був мужнім, коли багато людей боялися, був чистим душею, коли аристократія втратила совість; був скромним і делікатним серед грубощів; тримав слово, коли це ніхто не цінував; він присвятив життя високим прагненням тоді, коли інші задовольнялися особистими потребами. Все це підтверджує, що не час створює людей, а люди прикрашають його, і що не завжди в «жорстокий вік» бувають «жорстокі серця».
Через пародію Сервантес передав великі гуманістичні ідеали епохи Відродження, а водночас неможливість їхнього здійснення в Іспанії. Фінал роману неочікуваний — Дон Кіхот відрікається від усього, що так хоробро захищав. Ймовірно, Сервантес, розуміючи недосконалість навколишнього світу, одночасно усвідомлював безперспективність шляху свого героя. Тому й вирішив посміятися над життям, написавши роман-пародію, в глибині якої заховані вічні ідеали гуманізму. Можливо, і збулося пророцтво Сервантеса, що не залишиться такого народу, який не прочитає його роман рідною мовою.
Цей лицар і зараз продовжує свій нелегкий шлях, тепер уже духовними дорогами людства. Одні його вважають героєм, інші — божевільним.
Він став одним з «вічних образів», таких, які покинули межі конкретної історичної епохи, яка народила їх. У свідомості людства Дон Кіхот перестав бути бідним ідальго, що уявив себе лицарем. Його образ засвідчив наявність безперервного конфлікту між шляхетністю намірів і неможливістю їхнього втілення. Це «вічний образ», так як люди ніколи не перестануть шукати сенс життя і своє місце в ньому, а тому він ніколи не втратить свого значення.