Заполните пропуски:
Храмы украшали различными изобразительными средствами: , по особым правилам - . Появились книги, главными литературными жанрами стали , . В монастырях стали записывать хронику событий - , самой древней такой хроникой считается , созданная монахом .
Кожна сучасна держава прагне до демократії. Народ хоче сам контролювати державу у якій живе. А що стосовно шкіл? Чи можна вважати українські школи справді демократичними? Зараз, хотілося б детальніше розглянути демократію саме як принцип організації та діяльності громадських організацій. Розглянемо головну ознаку демократії - “Народ — верховне джерело влади”. Звідси ми маємо, що якимось чином, усі учасники учбового процесу, повинні впливати на усі питання, щодо учбового процесу. Якщо вчителі ще можуть впливати на нього, через якісь педагогічні ради, то щодо учнів ситуація зовсім інша. Дуже велика кількість учнів. - адже важко спитати думку кожного. Гаразд, методом анкетування ми зможемо подолати цю проблему, тепер велика кількість опитуваних не є загрозою шкільній демократії. Одразу перед нами постає наступна проблема, некомпетентність деяких учнів. Наприклад учні молодших класів ще не можуть оцінити ситуацію в цілому і їх взагалі не дуже хвилює, що від них хочуть. Але кому усим цим займатися? Адже у школі не предбачено людини с такими обов'язками та й навряд чи одна людина з цим впроється. Але звичайно, все не так погано як може здатися, для цього й було створено учнівське самоврядування.І як на мене це був перший крок до справжньої шкільної демократії. Бо це дуже схоже на представницьку демократію і тепер учні можуть впливати на рішення деяких питань стосовно шкільного життя. Але на жаль, у багатьох школах, до парламента дуже рідко прислуховуються, якщо взагалі прислуховуються. І учнівський парламент перетворюється просто на організацію, що виконує усі дані їй доручення з боку вищих органів влади. І ще одне важливе питання, яке мені хотілося б зачепити, це високий рівень свідомості громадян у демократичній державі. Тобто громадяни самі повинні хотіти, щось змінити або впливати на якісь рішення стосовно держави. Адже часто серед людей поширена думка: “Чому я повинен щось робити, якщо це може зробити хтось інший?”. Ця ситуація не обходить стороною і школи, адже учні задоволені залишатися бездіяльними. І на мою думку, щоб у школах панувала справжня демократія, учні повинні самі прагнути залучитись до шкільного життя, інакше усе раніше описане буде марним. Так у 80-х роках 20 століття почала формуватися нова модель школи. Кен Робінсон і Лу Ароніка у книзі “Школа майбутнього” пишуть: “1987 рок Яков Гект заснував школу де за кожне рішення, що стосовно навчальної програми, голосували учні, вчителі й батьки. Гадерська школа була названа “першою в світі демократичною школою”” Учні отримали можливість вибирати, що й як вони хочуть вивчати. Так модель почала швидко поширюватись у США та у європейських країнах. Сьогодні вона передбачає вирішення усіх питань колегіально. Виникає проблема, яка потребує вирішення: 1.Формується загальна воля, що потребує вирушення (референдум на прикладі держави) 2.Альтернативи обговорюються з учнями, вчителями, батьками та адміністрацією 3.Рішення приймають на загальних зборах чи органом самоврядування. 4.Адміністрація та вчителі виступають радниками і рівноправними учасниками прийняття рішень. Яким є такий шкільний устрій, гарним чи поганим кожен вирішує сам для себе. На мою думку, навіть такий устрій демократії може мати свої недоліки. І підсумовуючи усе вище описане, хочу сказати, що як на мене, школа вже простір демократії. Звичайно, не такий бездоганний, хотілося б, але зміни потребують часу і багато зусиль. І на останок, хочу зосередити вашу увагу на тому, що попри все в Україні в 2017 році запустили проект “Демократична зміна”, який спрямований саме на те, щоб відбулися значні зміни в школах
У апавяданні В. Карамазава «Дзяльба кабанчыка» расказваецца пра звычайны для вясковага жыцця эпізод — дзеці прыехалі ў вёску да маці «на свежыну» . Але пісьменнік звяртае нашу ўвагу на паводзіны дзяцей, іх адносіны да маці.
Маці вырасціла, выпеставала трох дзяцей: Веру, Ніну і Сцяпана. Мы даведаліся, што ўсе яны добра ўладкаваліся, жывуць у горадзе, не адчуваюць сябе беднымі, а дапамагае маці толькі адзін Сцяпан. Вера і Ніна нават не адчуваюць сваёй віны за тое, што даўно не былі на магіле бацькі, забыліся туды дарогу. Не заўважаюць, што іх маці стала зусім старэнькай, а даглядае такую вялікую гаспадарку. I даглядае не для сябе, а для таго, каб дзеці, прыехаўшы, маглі чаго ўзяць. Пісьменнік не апісвае знешнасці сясцёр, а ўсю ўвагу надае адзенню малодшай сястры Ніны — белы плашчык, чырвоны берэцік, лакавыя чаравічкі. Яна прыехала не дамоў, а ў госці. Ці можна ў белым плашчыку і лакавых чаравічках дапамагчы маці па гаспадарцы? Канешне, не. Ды яна і не збіралася дапамагаць. Яе не ўразілі словы маці аб тым, што цяжка стала «цягнуць» гаспадарку — рукі ломіць і не хапае сіл. Але найбольш яскравы эпізод, які характарызуе ўсіх дзяцей — сцэна дзяльбы кабанчыка. «Смешна было глядзець, як маці бярэ з агульнай кучы кавалак, варочае яго з боку на бок, перакладае з рукі ў руку, гадаючы, каму пакласці, а сёстры і Коля ўважліва сочаць за матчынымі рукамі, маўчаць, ані слова — не да размоў...» Сясцёр і зяця турбуе толькі адно, каб толькі іх не абдзялілі. Адзін толькі Сцяпан заўважае, што маці недзе парэзала палец і ён, заматаны ў белую анучку, «падобны на белую каціную лапку» . Аднаму Сцяпану няёмка, што маці ўсё мяса аддае ім, а сабе нічога не пакінула. Менш за ўсё маці думае пра сябе, а дарослыя дзеці нават не заўважаюць гэтага ў прагным жаданні атрымаць найлепшы кавалак.