— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:
— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:
— Що нам робить? Дочка каже:
— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?
— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану, пошліть!
Він знов кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану, пошлю, підіть подивіться!
Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:
— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:
— Ану, піду я по
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.
ответ:Нельзя же все богатства разом — чуть-чуть грядущему оставь. И, действительно, становится страшно. Задумываешься, и замирает сердце. Ведь сколько горя совершено, сколько уничтожено ценностей,» ценностей природы, сколько существует нерешенных проблема, но жизнь идет, проходят годы, а экологические проблемы остаются незавершенными на самом начальном этапе.
Писатели страны немало сделали для предотвращений природоразрушительных авантюр и продолжают делать. Доказательство тому — различные публицистические статьи. Но наиболее ярко открывается богатый мир природы и ее проблемы в художественных произведениях советских писателей. В них, как и в жизни, ярко и остро, совмещаются высокое и низменное, радостное и печальное, светлое и темное. Они как бы являются продолжением традиций писателей 20-х гг., серебряного века русской литературы. В их произведениях отчетливо звучит тема величия русской природы. О самобытной красоте Руси, ее богатствах пишет А. Блок в своем дореволюционном стихотворении «Русь». Перед нами предстает образ Родины во всей своей красе.
Русь, опоясана реками И дебрями окружена. С болотами и журавлями И с мутным взором колдуна...
Что-то сказочное и таинственное чувствуется в строках этого стихотворения. Автор восхищается «незапятнанной первоначальной чистотой». А вот костер зари, и плеск волны, и серебристая луна, и шелест тростника, и голубая гладь озер —- вся красота родного края у Есенина, которая с годами отличалась в стихах, полных любви к русской земле:
О Русь — малиновое поле И синь, упавшая в реку, Люблю до радости и боли Твою озерную тоску.
Да, это «малиновое поле», которое воспевали Блок и Есенин, исчезает.
По-иному звучит эта тема у современных писателей. Тема красоты природы, ее здоровья важна сама по себе. В ней исток авторских раздумий глобального, хотя и мрачного характера. «Изначальное равновесие» природы попирается людьми. Этой проблеме большое внимание уделили Ч. Айтматов, В. Распутин, Ю. Бондарев и многие другие. Их произведения — это обвинительный акт человеку, его злодеяниям.
Тему «человек и природа» можно раскрыть, на мой взгляд, наиболее полно на примере произведений Ч. Айтматова «Плаха» и В. Распутина «Прощание с Матерой».
Роман «Плаха» многогранен, разнопланов. Писатель избрал три разных русла наблюдений. Но моя задача — раскрыть тему природы, предчувствия катастрофы.
«Бескрайние степи, зеленые долины и приозерье, высокогорные тропы — все поражает своей неповторимой красотой. И не видно было ни конца, ни края этой земли. Всюду темные едва угадываемые дали сливались со звездным небом — таким выглядел край в предутреннюю пору». Все это с глубоким
В Восхищением описывает автор, когда на какое-то мгновение воцаряется «изначальное равновесие» природы. Но затем оно, это «изначальное равновесие» природы попирается людьми. Становится страшно и жутко. Неужели такое может вершить человек, пользующийся дарами природы? Остановись, человек, пока не поздно!
Писатель раскрывает «душу» Акбары, когда волчица видит сны о своих щенятах, когда она волчью богиню ей, когда она вынуждена мстить людям, когда испытывает нежность к ребенку человека. Круг замыкается. Кровожадный, как принято считать волка, зверь вызывает у меня сочувствие, жалость, желание защитить его и волчат. Каждый должен задуматься над этим произведением, каждый должен решить эту проблему в себе. Проблема сосуществования человека и животного, необходимого разграничения животной и человеческой среды, ответственность за совершаемые К поступки, касающиеся нарушения природных законов, необходимость рационального и деликатного вмешательства в природные явления встают перед нами со страниц повести Ч. Айтматова.
Произведение В. Распутина «Прощание с Матерой» поражает, с одной стороны, отчаянием и незащищенностью представителей старшего поколения деревни, а с другой — логической завершенностью назревшей проблемы. Конфликт этого произведения не это не традиционное противопоставление «отцов и детей» XX в. Дело не в том, что старики не хотят покидать деревню, подлежащую затоплению, из-за каких-то своих старческих причуд, она в их представлении является заветом не одного поколения предков. Уход из нее равносилен для них предательству, нарушением старых незыблемых законов, на которых строилась жизнь на протяжении нескольких веков. Сохранение в неприкосновенности дедовских могил представляется знаменитым распутинским бабкам главным делом их не и нерадостной жизни.
Тоді князь говорить:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:
— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:
— Що нам робить? Дочка каже:
— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?
— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану, пошліть!
Він знов кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану, пошлю, підіть подивіться!
Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:
— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:
— Ану, піду я по
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.
ответ:Нельзя же все богатства разом — чуть-чуть грядущему оставь. И, действительно, становится страшно. Задумываешься, и замирает сердце. Ведь сколько горя совершено, сколько уничтожено ценностей,» ценностей природы, сколько существует нерешенных проблема, но жизнь идет, проходят годы, а экологические проблемы остаются незавершенными на самом начальном этапе.
Писатели страны немало сделали для предотвращений природоразрушительных авантюр и продолжают делать. Доказательство тому — различные публицистические статьи. Но наиболее ярко открывается богатый мир природы и ее проблемы в художественных произведениях советских писателей. В них, как и в жизни, ярко и остро, совмещаются высокое и низменное, радостное и печальное, светлое и темное. Они как бы являются продолжением традиций писателей 20-х гг., серебряного века русской литературы. В их произведениях отчетливо звучит тема величия русской природы. О самобытной красоте Руси, ее богатствах пишет А. Блок в своем дореволюционном стихотворении «Русь». Перед нами предстает образ Родины во всей своей красе.
Русь, опоясана реками И дебрями окружена. С болотами и журавлями И с мутным взором колдуна...
Что-то сказочное и таинственное чувствуется в строках этого стихотворения. Автор восхищается «незапятнанной первоначальной чистотой». А вот костер зари, и плеск волны, и серебристая луна, и шелест тростника, и голубая гладь озер —- вся красота родного края у Есенина, которая с годами отличалась в стихах, полных любви к русской земле:
О Русь — малиновое поле И синь, упавшая в реку, Люблю до радости и боли Твою озерную тоску.
Да, это «малиновое поле», которое воспевали Блок и Есенин, исчезает.
По-иному звучит эта тема у современных писателей. Тема красоты природы, ее здоровья важна сама по себе. В ней исток авторских раздумий глобального, хотя и мрачного характера. «Изначальное равновесие» природы попирается людьми. Этой проблеме большое внимание уделили Ч. Айтматов, В. Распутин, Ю. Бондарев и многие другие. Их произведения — это обвинительный акт человеку, его злодеяниям.
Тему «человек и природа» можно раскрыть, на мой взгляд, наиболее полно на примере произведений Ч. Айтматова «Плаха» и В. Распутина «Прощание с Матерой».
Роман «Плаха» многогранен, разнопланов. Писатель избрал три разных русла наблюдений. Но моя задача — раскрыть тему природы, предчувствия катастрофы.
«Бескрайние степи, зеленые долины и приозерье, высокогорные тропы — все поражает своей неповторимой красотой. И не видно было ни конца, ни края этой земли. Всюду темные едва угадываемые дали сливались со звездным небом — таким выглядел край в предутреннюю пору». Все это с глубоким
В Восхищением описывает автор, когда на какое-то мгновение воцаряется «изначальное равновесие» природы. Но затем оно, это «изначальное равновесие» природы попирается людьми. Становится страшно и жутко. Неужели такое может вершить человек, пользующийся дарами природы? Остановись, человек, пока не поздно!
Писатель раскрывает «душу» Акбары, когда волчица видит сны о своих щенятах, когда она волчью богиню ей, когда она вынуждена мстить людям, когда испытывает нежность к ребенку человека. Круг замыкается. Кровожадный, как принято считать волка, зверь вызывает у меня сочувствие, жалость, желание защитить его и волчат. Каждый должен задуматься над этим произведением, каждый должен решить эту проблему в себе. Проблема сосуществования человека и животного, необходимого разграничения животной и человеческой среды, ответственность за совершаемые К поступки, касающиеся нарушения природных законов, необходимость рационального и деликатного вмешательства в природные явления встают перед нами со страниц повести Ч. Айтматова.
Произведение В. Распутина «Прощание с Матерой» поражает, с одной стороны, отчаянием и незащищенностью представителей старшего поколения деревни, а с другой — логической завершенностью назревшей проблемы. Конфликт этого произведения не это не традиционное противопоставление «отцов и детей» XX в. Дело не в том, что старики не хотят покидать деревню, подлежащую затоплению, из-за каких-то своих старческих причуд, она в их представлении является заветом не одного поколения предков. Уход из нее равносилен для них предательству, нарушением старых незыблемых законов, на которых строилась жизнь на протяжении нескольких веков. Сохранение в неприкосновенности дедовских могил представляется знаменитым распутинским бабкам главным делом их не и нерадостной жизни.
Объяснение: