Лісостепова зона ться на схід від широколистянолісової зони до західних відрогів Середньоруської височини. Її північна мережа звивиста, але добре ться за суцільним поширенням північнолісостепових ландшафтів, індикаторами яких служать сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, сформовані на лесових породах. У північну частину лісостепу по долинах річок, давніх улоговинах стоку проникають мішанолісові ландшафти.
Південна межа лісостепу проходить по лінії таких населених пунктів: на північ від Великої Михайлівки, Ширяєвого, через Першотравневе, на північ від Новоукраїнки, Кіровограда, через Знам'янку, Онуфрієвку, вздовж р. Ворскла на Кобеляки, Нові Санжари, на північ від Краснограда, через Балаклію, вздовж р. Оскіл до території Росії. Вона ться по лінії суцільного поширення чорноземів глибоких середньогумусних, характерних для південнолісостепових ландшафтів. У цих межах знаходяться Вінницька, Черкаська, Полтавська і Харківська області, південна частина Львівської, Волинської. Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, більша частина Сумської, північ Одеської і Кіровоградської областей.
Це зона інтенсивного сільськогосподарського виробництва, урбанізації на базі промисловості, великих територіально-виробничих комплексів, переважного розвитку літніх видів оздоровчого і пізнавального відпочинку.
Формування і розвиток лісостепових ландшафтів зумовлені оптимальним балансом тепла і вологи, виявляються в тому, що випаровування вологи за вегетаційний період рослин майже дорівнює кількості атмосферних опадів, що випали, практично повсюдно поширені лесові відклади.
Своєрідність природи лісостепової зони — у поєднанні в її межах різних типів ландшафтів, розвинутих в однакових кліматичних умовах: 1) широколистянолісових із сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, що утворилися на її підвищеннях, високих схилах лівих приток Дніпра; 2) власне лісостепових з чорноземами опідзоленими і реградованими, які представлені фрагментарне збереженими широколистяними лісами, що виділяються на тлі сільськогосподарських угідь; 3) лучно-степових з чорноземами типовими (глибокими, лучно-чорноземними ґрунтами, цілком перетвореними в орні угіддя). У річкових долинах поширені лучні й болотні ландшафти, які займають порівняно з попередніми меншу площу.
Лісостеповий тип ландшафту почав формуватися вже в неогені. Це було пов'язано перш за все з посиленням континентальності клімату, що зумовило зміну колишніх тропічних і субтропічних лісів саванами. Пізніше, у зв'язку з похолоданням клімату, савани (тропічний лісостеп) еволюціонували і перетворились у лісостепові ландшафти помірних широт. Сучасна їх структура визначилась в основному історією розвитку території в антропогені. Лісостепові ландшафти значно змінили свій вигляд за історичний час у процесі їх господарського використання.
Первинні ліси і лучні степи збереглися мало. Залісеність зони становить у середньому 12,5 %. Орні землі займають близько 70-80 % площі сільськогосподарських угідь, де переважають посіви озимої пшениці й цукрового буряку. Лісостепові ландшафти сформувались на повсюдно поширених лесових породах, що легко піддаються розмиву дощовими і талими водами. Тому характерною рисою лісових ландшафтів є широкий розвиток балок і ярів, особливо на підвищеннях і крутих берегах
Оро́ним (от греч. ὄρος «гора» + ὄνομα «имя, название») — собственное название любого объекта рельефа земной поверхности: как выпуклого (гора, горный хребет, холм), так и вогнутого (долина, овраг, впадина, ущелье, котлован), то есть любого орографического объекта; класс топонима[1]. Нередко в литературе ошибочно суживают содержание термина «ороним» только названиями гор и хребтов. Совокупность оронимов именуется оронимией, примеры: оронимия Белоруссии, оронимия Крыма.
Закономерности возникновения, развития и функционирования оронимов изучает оронимика — подраздел топонимики.
Примеры оронимов: гора Эльбрус, Алайская долина, Заалайский хребет, Русские горы, Домбайская поляна, Долгая щель, Боровицкий холм, Воробьёвы горы.
Джунга́рский Алата́у, Джетысуйский Алата́у, Семире́ченский Алата́у (каз. Жетісу Алатауы, кит. 准格尔阿拉特, монг. Алаг Уул) — горная цепь, расположенная на границе Алматинской области Казахстана и Синьцзян-Уйгурского автономного района Китая, между рекой Или и озером Алаколь. Назван по имени близлежащей пустыни. Протяжённость — 450 км, ширина от 50 до 90 км, высота до 4622 м (пик Семёнова-Тян-Шанского). В горную систему входят хребты Каратау, Токсанбай, Баскантау, Беджинтау и другие.
Джунгарский Алатау
каз. Жетісу Алатауы, кит. 准格尔阿拉特, монг. Алаг Уул
Рассвет в горах Джунгарии.jpg
Вид с ледника Колоскова на пик Чубар 4407 м. 8.08.2005 года[1]
Характеристики
Длина
450 км
Ширина
90 км
Высшая точка
Высочайшая вершина
Бесбакан
Абсолютная высота
4622 м
Расположение
45° с. ш. 80° в. д.HGЯO
Страны
Казахстан
Китай
Регионы
Алматинская область, Синьцзян-Уйгурский автономный район
Казахстан
Red pog.pngДжунгарский Алатау
Commons-logo.svg Медиафайлы на Викискладе
В восточной части гор находятся Джунгарские ворота — проход, который в течение многих веков использовался для вторжения в Среднюю Азию. Ветры, дующие через Джунгарские ворота, входят в число самых мощных ветров на территории СНГ. Сайкан — в переводе с китайского «властелин лугов», или, согласно другому переводу, «кровавый ветер», ветер-разрушитель, дует со стороны Казахстана в Китай, и Эби — дует со стороны озера Эби-Нур с территории Китая в Казахстан.
На северном хребте центрального склона находится ущелье Малый Баскан.
Исследование в доисторическом и историческом поселении Мукри (Mukri) в предгорьях Джунгарских гор Восточного Казахстана оспаривает представление о том, что поселения скотоводов того времени существовали в изолированной среде. Находки из Мукри (в том числе импортированные из далёких регионов) предлагают, рассматривать его как стратегически расположенный узел в динамическом контексте скотоводческой деятельности[2]. ДНК овец и коз из поселения Дали (Dali) эпохи бронзы (2700 лет до нашей эры) показало, что они имеют ближневосточное происхождение. Чтобы кормить их зимой местные скотоводы выращивали в Дали, Тасбасе (Tasbas) и Бегаше (Begash) одомашненное в Китае просо, а значит скотоводство распространялось во Внутреннюю Азию через Внутренний азиатский горный коридор[en] (IAMC) ещё до притока людей с западно-степным происхождением (ямная или афанасьевская культура)[3][4][5].
Как любой другой горный район, Джунгарский Алатау изобилует широко разветвлённой речной сетью — Лепсы, Тентек, Аксу, Каратал, Кора и многочисленными озёрами. В 15 км от села Лепси на высоте 1635 м над уровнем моря находится живописное озеро Жасылколь. Самый протяжённый ледник хребта — ледник Абая (около 10 км), наиболее типичный — Ледник Берга.
ответ:Лісостепова зона
Лісостепова зона ться на схід від широколистянолісової зони до західних відрогів Середньоруської височини. Її північна мережа звивиста, але добре ться за суцільним поширенням північнолісостепових ландшафтів, індикаторами яких служать сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, сформовані на лесових породах. У північну частину лісостепу по долинах річок, давніх улоговинах стоку проникають мішанолісові ландшафти.
Південна межа лісостепу проходить по лінії таких населених пунктів: на північ від Великої Михайлівки, Ширяєвого, через Першотравневе, на північ від Новоукраїнки, Кіровограда, через Знам'янку, Онуфрієвку, вздовж р. Ворскла на Кобеляки, Нові Санжари, на північ від Краснограда, через Балаклію, вздовж р. Оскіл до території Росії. Вона ться по лінії суцільного поширення чорноземів глибоких середньогумусних, характерних для південнолісостепових ландшафтів. У цих межах знаходяться Вінницька, Черкаська, Полтавська і Харківська області, південна частина Львівської, Волинської. Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, більша частина Сумської, північ Одеської і Кіровоградської областей.
Це зона інтенсивного сільськогосподарського виробництва, урбанізації на базі промисловості, великих територіально-виробничих комплексів, переважного розвитку літніх видів оздоровчого і пізнавального відпочинку.
Формування і розвиток лісостепових ландшафтів зумовлені оптимальним балансом тепла і вологи, виявляються в тому, що випаровування вологи за вегетаційний період рослин майже дорівнює кількості атмосферних опадів, що випали, практично повсюдно поширені лесові відклади.
Своєрідність природи лісостепової зони — у поєднанні в її межах різних типів ландшафтів, розвинутих в однакових кліматичних умовах: 1) широколистянолісових із сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, що утворилися на її підвищеннях, високих схилах лівих приток Дніпра; 2) власне лісостепових з чорноземами опідзоленими і реградованими, які представлені фрагментарне збереженими широколистяними лісами, що виділяються на тлі сільськогосподарських угідь; 3) лучно-степових з чорноземами типовими (глибокими, лучно-чорноземними ґрунтами, цілком перетвореними в орні угіддя). У річкових долинах поширені лучні й болотні ландшафти, які займають порівняно з попередніми меншу площу.
Лісостеповий тип ландшафту почав формуватися вже в неогені. Це було пов'язано перш за все з посиленням континентальності клімату, що зумовило зміну колишніх тропічних і субтропічних лісів саванами. Пізніше, у зв'язку з похолоданням клімату, савани (тропічний лісостеп) еволюціонували і перетворились у лісостепові ландшафти помірних широт. Сучасна їх структура визначилась в основному історією розвитку території в антропогені. Лісостепові ландшафти значно змінили свій вигляд за історичний час у процесі їх господарського використання.
Первинні ліси і лучні степи збереглися мало. Залісеність зони становить у середньому 12,5 %. Орні землі займають близько 70-80 % площі сільськогосподарських угідь, де переважають посіви озимої пшениці й цукрового буряку. Лісостепові ландшафти сформувались на повсюдно поширених лесових породах, що легко піддаються розмиву дощовими і талими водами. Тому характерною рисою лісових ландшафтів є широкий розвиток балок і ярів, особливо на підвищеннях і крутих берегах
Объяснение:так
Оро́ним (от греч. ὄρος «гора» + ὄνομα «имя, название») — собственное название любого объекта рельефа земной поверхности: как выпуклого (гора, горный хребет, холм), так и вогнутого (долина, овраг, впадина, ущелье, котлован), то есть любого орографического объекта; класс топонима[1]. Нередко в литературе ошибочно суживают содержание термина «ороним» только названиями гор и хребтов. Совокупность оронимов именуется оронимией, примеры: оронимия Белоруссии, оронимия Крыма.
Закономерности возникновения, развития и функционирования оронимов изучает оронимика — подраздел топонимики.
Примеры оронимов: гора Эльбрус, Алайская долина, Заалайский хребет, Русские горы, Домбайская поляна, Долгая щель, Боровицкий холм, Воробьёвы горы.
Джунга́рский Алата́у, Джетысуйский Алата́у, Семире́ченский Алата́у (каз. Жетісу Алатауы, кит. 准格尔阿拉特, монг. Алаг Уул) — горная цепь, расположенная на границе Алматинской области Казахстана и Синьцзян-Уйгурского автономного района Китая, между рекой Или и озером Алаколь. Назван по имени близлежащей пустыни. Протяжённость — 450 км, ширина от 50 до 90 км, высота до 4622 м (пик Семёнова-Тян-Шанского). В горную систему входят хребты Каратау, Токсанбай, Баскантау, Беджинтау и другие.
Джунгарский Алатау
каз. Жетісу Алатауы, кит. 准格尔阿拉特, монг. Алаг Уул
Рассвет в горах Джунгарии.jpg
Вид с ледника Колоскова на пик Чубар 4407 м. 8.08.2005 года[1]
Характеристики
Длина
450 км
Ширина
90 км
Высшая точка
Высочайшая вершина
Бесбакан
Абсолютная высота
4622 м
Расположение
45° с. ш. 80° в. д.HGЯO
Страны
Казахстан
Китай
Регионы
Алматинская область, Синьцзян-Уйгурский автономный район
Казахстан
Red pog.pngДжунгарский Алатау
Commons-logo.svg Медиафайлы на Викискладе
В восточной части гор находятся Джунгарские ворота — проход, который в течение многих веков использовался для вторжения в Среднюю Азию. Ветры, дующие через Джунгарские ворота, входят в число самых мощных ветров на территории СНГ. Сайкан — в переводе с китайского «властелин лугов», или, согласно другому переводу, «кровавый ветер», ветер-разрушитель, дует со стороны Казахстана в Китай, и Эби — дует со стороны озера Эби-Нур с территории Китая в Казахстан.
На северном хребте центрального склона находится ущелье Малый Баскан.
Исследование в доисторическом и историческом поселении Мукри (Mukri) в предгорьях Джунгарских гор Восточного Казахстана оспаривает представление о том, что поселения скотоводов того времени существовали в изолированной среде. Находки из Мукри (в том числе импортированные из далёких регионов) предлагают, рассматривать его как стратегически расположенный узел в динамическом контексте скотоводческой деятельности[2]. ДНК овец и коз из поселения Дали (Dali) эпохи бронзы (2700 лет до нашей эры) показало, что они имеют ближневосточное происхождение. Чтобы кормить их зимой местные скотоводы выращивали в Дали, Тасбасе (Tasbas) и Бегаше (Begash) одомашненное в Китае просо, а значит скотоводство распространялось во Внутреннюю Азию через Внутренний азиатский горный коридор[en] (IAMC) ещё до притока людей с западно-степным происхождением (ямная или афанасьевская культура)[3][4][5].
Как любой другой горный район, Джунгарский Алатау изобилует широко разветвлённой речной сетью — Лепсы, Тентек, Аксу, Каратал, Кора и многочисленными озёрами. В 15 км от села Лепси на высоте 1635 м над уровнем моря находится живописное озеро Жасылколь. Самый протяжённый ледник хребта — ледник Абая (около 10 км), наиболее типичный — Ледник Берга.
Географическая карта Джунгарского Алатау
Балхашский водохозяйственный бассейн