Користуючись даними мал. 190 і враховуючи, що кількість населення України у 2015 р. становить 45,4 млн осіб, обчисліть частку населення України (у відсотках) в населені: група 1 - світу; група 2 - Євразії; група 3 - Європи. ДОБАВИТЬ ОТВЕТ
Питання про те, як співвідносяться між собою економіка і політика (адже саме про це у нас фактично йде в даному випадку мова), з повним правом можна віднести до числа фундаментальних методологічних проблем, над якими ламали голови багато представників кращих умів людства. Завдання дійсно не з легких, особливо з урахуванням того факту, що і економічне, і політичне (до речі, так само як і соціальне, ідеологічне і т.д.) в певному сенсі є не більш ніж якісь абстрактно-теоретичні поняття, що використовуються для позначення різних проекцій, за до яких ми намагаємося охарактеризувати реальну суспільну життя. Остання за великим рахунком є єдиний, комплексний, цілісний процес розвитку, в рамках якого виділення окремих самостійних складових можливе лише з розумною часткою условності1.
Отже, економічна діяльність не може здійснюватися поза відомих політичних рамок, а політичні процеси не протікають поза певного економічного простору. Це в повній мірі стосується і міжнародного компоненту названих відносин. Розвиваючись в нерозривному зв'язку і взаємодії один з одним, зовнішньополітична та зовнішньоекономічна сторони життя суспільства надають один на одного безпосереднє і постійний вплив. Ось лише два приклади, що підтверджують цю тезу.
В кінці 1950-х рр. найбільшими торговими партнерами СРСР в західній півкулі були Аргентина і США. Задамося питанням, чи змогли названі країни зберегти свої позиції в першій половині 60-х рр. і якщо немає, то яку державу зайняло в зазначений період лідируюче положення в цьому рейтингу? Починаючи з 1960 р у зовнішній торгівлі СРСР з країнами регіону відбулася безумовна переорієнтація - на перше місце висунулася Куба. Якщо в 1959 р радянсько-кубинський товарообіг становив лише 6,7 млн руб. (Проти 40,2 млн руб. Радянсько-аргентинського і 39,1 млн руб. Радянсько-американського), то в 1960 р - вже 160,6 млн, а в 1961 р - 539,0 млн руб., Перевищивши показники радянсько-американського і радянсько-аргентинського товарообігу відповідно в 8 і 19,7 раза2. Пояснення таких різких коливань слід шукати аж ніяк не в економічній сфері. Кубинська революція 1959 р змінивши політичну і військово-стратегічну ситуацію не тільки в районі Карибського моря, але і у всій західній півкулі, викликала в кінцевому підсумку і перерозподіл потоків міжнародної торгівлі.
В останні роки в Західній Європі лунає все більше голосів на користь необхідності-проведення провідними країнами регіону значно більш узгодженої та виразної зовнішньої політики. Причина тут не тільки, а може бути, і не стільки в зміні розстановки сил на міжнародній арені в результаті закінчення «холодної війни», скільки в відчутний прогрес у справі економічної інтеграції, що виводить Європейський союз на якісно новий рівень розвитку. Виниклий на цій основі розрив між економічною і політичною іпостасями інтеграції стає, на думку практічес-
1 За досить обгрунтованим думку цілого ряду дослідників, тісне переплетення в реальному житті економічних,
політичних, ідеологічних та інших факторів накладає певні, а норою і вельми значні обмеження на можли
ності «чистої економічної теорії» або «чистої політології». Вихід прихильники даної точки зору бачать у проведенні
міждисциплінарних досліджень, які об'єднують представників різних галузей суспільствознавства. Див., Напр .: Spero J.E. The Politics of International Economic Relations. 3d edition. St. Martin's Press. New York, 1985.
Сталий розвиток - загальна концепція щодо необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства та захистом інтересів майбутніх поколінь з урахуванням їхньої потреби в безпечному і здоровому довкіллі.
Концепція зародилася у 80-х роках ХХ ст. Автором економічної теорії сталого розвитку є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Ґерман Дейлі. Під сталим розвитком він розумів гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес усієї земної цивілізації або окремих країн за науково обґрунтованими планами.
У 1980 р. було прийнято «Всесвітню стратегію охорони природи», яка містила згадку про сталий розвиток. У 1987 р. в доповіді «Наше спільне майбутнє» Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку приділила основну увагу необхідності сталого розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління і не перешкоджає майбутньому поколінню задовольняти свої потреби. Важливим етапом втілення ідей сталого розвитку на міждержавному рівні було проведення Світового саміту зі сталого розвитку (Саміт Землі - 2002) на рівні керівників країн та урядів світу в Йоганнесбурзі (Південна Африка) у 2002 р.
На шлях сталого розвитку вже стали США, Японія, країни Європейського Союзу. Для інших країн цей шлях тільки починається. Однак багато країн не сприймають сталого розвитку. На перше місце вони ставлять стратегічну мету - вижити. Саме такі країни провокують загрози, що поширюються на весь світ. Тому досягти сталого розвитку всього світу важко.
Провідна ідея сталого розвитку полягає в тому, щоб людство, не знижуючи темпів економічного зростання, зберегло довкілля, позбулося бідності, дискримінації людей за етнічними, расовими чи статевими ознаками.
Отже, основними цілями сталого розвитку є економічне зростання, захист довкілля і соціальна справедливість (мал. 202).
На жаль, в Україні сталий розвиток часто розуміють лише як неухильне зростання економічних показників країни. Інколи до цього додають здійснення безсистемних заходів щодо збереження довкілля та поліпшення санітарних умов проживання і праці людей.
Питання про те, як співвідносяться між собою економіка і політика (адже саме про це у нас фактично йде в даному випадку мова), з повним правом можна віднести до числа фундаментальних методологічних проблем, над якими ламали голови багато представників кращих умів людства. Завдання дійсно не з легких, особливо з урахуванням того факту, що і економічне, і політичне (до речі, так само як і соціальне, ідеологічне і т.д.) в певному сенсі є не більш ніж якісь абстрактно-теоретичні поняття, що використовуються для позначення різних проекцій, за до яких ми намагаємося охарактеризувати реальну суспільну життя. Остання за великим рахунком є єдиний, комплексний, цілісний процес розвитку, в рамках якого виділення окремих самостійних складових можливе лише з розумною часткою условності1.
Отже, економічна діяльність не може здійснюватися поза відомих політичних рамок, а політичні процеси не протікають поза певного економічного простору. Це в повній мірі стосується і міжнародного компоненту названих відносин. Розвиваючись в нерозривному зв'язку і взаємодії один з одним, зовнішньополітична та зовнішньоекономічна сторони життя суспільства надають один на одного безпосереднє і постійний вплив. Ось лише два приклади, що підтверджують цю тезу.
В кінці 1950-х рр. найбільшими торговими партнерами СРСР в західній півкулі були Аргентина і США. Задамося питанням, чи змогли названі країни зберегти свої позиції в першій половині 60-х рр. і якщо немає, то яку державу зайняло в зазначений період лідируюче положення в цьому рейтингу? Починаючи з 1960 р у зовнішній торгівлі СРСР з країнами регіону відбулася безумовна переорієнтація - на перше місце висунулася Куба. Якщо в 1959 р радянсько-кубинський товарообіг становив лише 6,7 млн руб. (Проти 40,2 млн руб. Радянсько-аргентинського і 39,1 млн руб. Радянсько-американського), то в 1960 р - вже 160,6 млн, а в 1961 р - 539,0 млн руб., Перевищивши показники радянсько-американського і радянсько-аргентинського товарообігу відповідно в 8 і 19,7 раза2. Пояснення таких різких коливань слід шукати аж ніяк не в економічній сфері. Кубинська революція 1959 р змінивши політичну і військово-стратегічну ситуацію не тільки в районі Карибського моря, але і у всій західній півкулі, викликала в кінцевому підсумку і перерозподіл потоків міжнародної торгівлі.
В останні роки в Західній Європі лунає все більше голосів на користь необхідності-проведення провідними країнами регіону значно більш узгодженої та виразної зовнішньої політики. Причина тут не тільки, а може бути, і не стільки в зміні розстановки сил на міжнародній арені в результаті закінчення «холодної війни», скільки в відчутний прогрес у справі економічної інтеграції, що виводить Європейський союз на якісно новий рівень розвитку. Виниклий на цій основі розрив між економічною і політичною іпостасями інтеграції стає, на думку практічес-
1 За досить обгрунтованим думку цілого ряду дослідників, тісне переплетення в реальному житті економічних,
політичних, ідеологічних та інших факторів накладає певні, а норою і вельми значні обмеження на можли
ності «чистої економічної теорії» або «чистої політології». Вихід прихильники даної точки зору бачать у проведенні
міждисциплінарних досліджень, які об'єднують представників різних галузей суспільствознавства. Див., Напр .: Spero J.E. The Politics of International Economic Relations. 3d edition. St. Martin's Press. New York, 1985.
Объяснение:
Сталий розвиток - загальна концепція щодо необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства та захистом інтересів майбутніх поколінь з урахуванням їхньої потреби в безпечному і здоровому довкіллі.
Концепція зародилася у 80-х роках ХХ ст. Автором економічної теорії сталого розвитку є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Ґерман Дейлі. Під сталим розвитком він розумів гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес усієї земної цивілізації або окремих країн за науково обґрунтованими планами.
У 1980 р. було прийнято «Всесвітню стратегію охорони природи», яка містила згадку про сталий розвиток. У 1987 р. в доповіді «Наше спільне майбутнє» Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку приділила основну увагу необхідності сталого розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління і не перешкоджає майбутньому поколінню задовольняти свої потреби. Важливим етапом втілення ідей сталого розвитку на міждержавному рівні було проведення Світового саміту зі сталого розвитку (Саміт Землі - 2002) на рівні керівників країн та урядів світу в Йоганнесбурзі (Південна Африка) у 2002 р.
На шлях сталого розвитку вже стали США, Японія, країни Європейського Союзу. Для інших країн цей шлях тільки починається. Однак багато країн не сприймають сталого розвитку. На перше місце вони ставлять стратегічну мету - вижити. Саме такі країни провокують загрози, що поширюються на весь світ. Тому досягти сталого розвитку всього світу важко.
Провідна ідея сталого розвитку полягає в тому, щоб людство, не знижуючи темпів економічного зростання, зберегло довкілля, позбулося бідності, дискримінації людей за етнічними, расовими чи статевими ознаками.
Отже, основними цілями сталого розвитку є економічне зростання, захист довкілля і соціальна справедливість (мал. 202).
На жаль, в Україні сталий розвиток часто розуміють лише як неухильне зростання економічних показників країни. Інколи до цього додають здійснення безсистемних заходів щодо збереження довкілля та поліпшення санітарних умов проживання і праці людей.