Вода - один з найсильніших розчинників. Вона здатна розчинити і зруйнувати будь-яку гірську породу на поверхні землі. Потоки води, струмочки і краплі поступово руйнують граніт і каміння, при цьому відбувається вилуговування з них легкорозчинних складових частин.
Жодна міцна порода не зможе протистояти руйнівному впливу води. Це процес довгий, але невідворотний. Солі, які вимиваються з гірських порід, надають морській воді гірко-солоний смак.
Але чому ж вода в морі солона, а в річках - прісна? На цей рахунок є дві гіпотези.
гіпотеза перша
Всі домішки, розчинені водою, зносяться струмками і річками в моря і океани. Річкова вода теж солона, тільки солей в ній в 70 разів менше, ніж у морській воді. Вода з океанів випаровується і знову повертається на землю у вигляді опадів, а розчинені солі залишаються в морях і океанах. Процес "поставки" солей в моря річками триває вже понад 2 млрд. Років - час, достатній, щоб "засолити" весь Світовий океан.
Морська вода містить в собі майже всі елементи, що існують в природі. У ній є магній, кальцій, сірка, бром, йод, фтор, в невеликій кількості містяться мідь, нікель, олово, уран, кобальт, срібло і золото. Хіміки знайшли в морській воді близько 60 елементів. Але найбільше в морській воді міститься хлориду натрію, або кухонної солі, ось тому вона і солона.
На користь цієї гіпотези говорить той факт, що озера, які не мають стоку, - теж солоні. Таким чином, виходить, що спочатку вода в океанах була менш солона, ніж зараз. Але ця гіпотеза не пояснює відмінності в хімічному складі морської і річкової води: в море переважають хлориди (солі соляної кислоти), а в річках - карбонати (солі вугільної кислоти).
гіпотеза друга
Відповідно до цієї гіпотези, вода в океані була солоною спочатку, і виною тому зовсім не річки, а вулкани. Прихильники другої гіпотези вважають, що в період утворення земної кори, коли була дуже висока вулканічна активність, вулканічні гази, що містять пари хлору, брому та фтору, лилися кислотними дощами. Таким чином, перші моря на Землі були ... кислими. Вступаючи в хімічну реакцію з твердими породами (базальтом, гранітом), кисла вода океанів витягувала з гірських порід лужні елементи - магній, калій, кальцій, натрій. Утворилися солі, які нейтралізували морську воду - вона стала менш кислим.
У міру зниження вулканічної активності атмосфера очищалася від вулканічних газів. Склад океанської води стабілізувався приблизно 500 млн. Років тому - вона стала солоною.
Але куди ж пропадають карбонати з річкової води, потрапляючи в Світовий океан? Їх використовують живі організми - для побудови раковин, скелетів і т. Д. А ось хлоридів, які переважають в морській воді, вони уникають.
В даний час вчені зійшлися на тому, що обидві ці гіпотези мають право на існування і не с а взаємно доповнюють один одного.
Чока́н (Шока́н) Чинги́сович Валиха́нов (каз. Шоқан Шыңғысұлы Уәлихан, настоящее имя — Мухамме́д-Хана́фия; ноябрь 1835, орда-зимовка Кунтимес, Аман-Карагайский округ, Область Сибирских Киргизов, Российская империя — 10 апреля 1865, урочище Кочен-Тоган, Семиречье) — великий казахский учёный, а также историк, этнограф, фольклорист, путешественник и просветитель, офицер Генерального штаба Российской армии, разведчик[1], [2]. Чокан Валиханов — чингизид, правнук Абылай хана. [3][4].
Исследования Валиханова печатались в трудах Русского Географического общества, также выходили в Берлине (1862 год), в Лондоне (1865 год) и вошли в 6-й и 7-й тома (1878—1879) 19-томной французской Всеобщей географии (фр. «La Nouvelle géographie universelle») Элизе Реклю. Собрание сочинений в пяти томах Ч. Валиханова вышли в Алматы в 1961—1972 гг. и повторно в 1984—1985 гг.
Чокан Валиханов родился в орде-зимовке Кунтимес Аман-Карагайского округа(ныне местность в Сарыколском районе Костанайской области). Его отец, Чингис Валиханов, был старшим султаном (главой данного округа). При рождении мальчику было дано мусульманское имя Мухаммед-Канафия. Позже придуманное его матерью прозвище Чокан закрепилось как официальное имя. В детстве (1842—1847 гг.) мальчик учился в казахской школе открытого в орде Кунтимес, где он получил начальные знания казахского, кыпшак-чагатайского, арабского и персидского языков[5]. Будучи сыном старшего султана, Валиханов с детства имел возможность общаться с известными поэтами, акынами и художниками, знакомиться с их творчеством. Вследствие этого у Чокана с ранних лет появилась особая любовь к устному и музыкальному народному творчеству казахов, а также к рисованию. Первые уроки рисования Чокан получил у русских военных топографов побывавших в Аманкарагайском (с 1844 года Кушмурунском) округе. Изначально Валиханов использовал тушь и карандаш, но позже стал рисовать и акварелью. Таким образом работы Чокана Валиханова стали первыми изображениями казахской степи, сделанными её коренным уроженцем. Рисование обостряло наблюдательность Валиханова. Он взял в привычку изображать на бумаге то, что видел вокруг, и сохранил эту привычку на всю жизнь. [6].
В 1847 году, в возрасте 12 лет, Чокана Валиханова отправляют на учёбу в Омский кадетский корпус. Там его встречает старый друг семьи Валихановых Дабшинский, и знакомит с маленьким кадетом Г. Н. Потаниным. Впоследствии Григория Николаевича и Чокана связывала большая дружба. В своих воспоминаниях Потанин писал, что когда Валиханову было 14-15 лет, начальство кадетского корпуса уже пророчило его в крупного исследователя и даже учёного[7]. Учитель истории Гонсевский также очень высоко ценил Чокана и иногда приглашал его к себе домой. Так у Валиханова появлялся доступ к богатой домашней библиотеке Гонсевского. Благодаря этому Чокан смог выучить немецкий и французский языки, познакомиться с трудами А. И. Лёвшина, П. И. Небольсина, А. Гумбольта, Ж-П. Абель-Ремюзы, Ю. Клапрота и других учёных.
Во время учёбы в корпусе у Чокана появилась страсть к путешествиям и мечта открыть миру тогда ещё неизведанную Азию[8].
Незадолго до окончания учёбы в кадетском корпусе учитель геодезии К. К. Гутковский познакомил Валиханова с семьёй Я. С. Капустина, на чьей дочери от первого брака он был женат. Вторая жена Якова Семёновича была дочерью И. П. Менделеева. Чокан был частым гостем в доме Капустиных. Другом семьи Капустиных была также О. И. Иванова, дочь декабриста И. А. Анненкова. Она познакомила Валиханова с Ф. М. Достоевским и поэтом С. В. Дуровым, гостившим в доме Ивановых после освобождения из Омского острога[9].
В 1852 году Чокан, по И. Н. Берёзина, написал статью «Ханские ярлыки Тохтамыша», которая считается первой научной работой Валиханова[10].
8 ноября 1853 года Чокан Валиханов окончил Омский кадетский корпус и стал офицером Российской армии, получив чин корнета[9].
Вода - один з найсильніших розчинників. Вона здатна розчинити і зруйнувати будь-яку гірську породу на поверхні землі. Потоки води, струмочки і краплі поступово руйнують граніт і каміння, при цьому відбувається вилуговування з них легкорозчинних складових частин.
Жодна міцна порода не зможе протистояти руйнівному впливу води. Це процес довгий, але невідворотний. Солі, які вимиваються з гірських порід, надають морській воді гірко-солоний смак.
Але чому ж вода в морі солона, а в річках - прісна? На цей рахунок є дві гіпотези.
гіпотеза перша
Всі домішки, розчинені водою, зносяться струмками і річками в моря і океани. Річкова вода теж солона, тільки солей в ній в 70 разів менше, ніж у морській воді. Вода з океанів випаровується і знову повертається на землю у вигляді опадів, а розчинені солі залишаються в морях і океанах. Процес "поставки" солей в моря річками триває вже понад 2 млрд. Років - час, достатній, щоб "засолити" весь Світовий океан.
Морська вода містить в собі майже всі елементи, що існують в природі. У ній є магній, кальцій, сірка, бром, йод, фтор, в невеликій кількості містяться мідь, нікель, олово, уран, кобальт, срібло і золото. Хіміки знайшли в морській воді близько 60 елементів. Але найбільше в морській воді міститься хлориду натрію, або кухонної солі, ось тому вона і солона.
На користь цієї гіпотези говорить той факт, що озера, які не мають стоку, - теж солоні. Таким чином, виходить, що спочатку вода в океанах була менш солона, ніж зараз. Але ця гіпотеза не пояснює відмінності в хімічному складі морської і річкової води: в море переважають хлориди (солі соляної кислоти), а в річках - карбонати (солі вугільної кислоти).
гіпотеза друга
Відповідно до цієї гіпотези, вода в океані була солоною спочатку, і виною тому зовсім не річки, а вулкани. Прихильники другої гіпотези вважають, що в період утворення земної кори, коли була дуже висока вулканічна активність, вулканічні гази, що містять пари хлору, брому та фтору, лилися кислотними дощами. Таким чином, перші моря на Землі були ... кислими. Вступаючи в хімічну реакцію з твердими породами (базальтом, гранітом), кисла вода океанів витягувала з гірських порід лужні елементи - магній, калій, кальцій, натрій. Утворилися солі, які нейтралізували морську воду - вона стала менш кислим.
У міру зниження вулканічної активності атмосфера очищалася від вулканічних газів. Склад океанської води стабілізувався приблизно 500 млн. Років тому - вона стала солоною.
Але куди ж пропадають карбонати з річкової води, потрапляючи в Світовий океан? Їх використовують живі організми - для побудови раковин, скелетів і т. Д. А ось хлоридів, які переважають в морській воді, вони уникають.
В даний час вчені зійшлися на тому, що обидві ці гіпотези мають право на існування і не с а взаємно доповнюють один одного.
Чока́н (Шока́н) Чинги́сович Валиха́нов (каз. Шоқан Шыңғысұлы Уәлихан, настоящее имя — Мухамме́д-Хана́фия; ноябрь 1835, орда-зимовка Кунтимес, Аман-Карагайский округ, Область Сибирских Киргизов, Российская империя — 10 апреля 1865, урочище Кочен-Тоган, Семиречье) — великий казахский учёный, а также историк, этнограф, фольклорист, путешественник и просветитель, офицер Генерального штаба Российской армии, разведчик[1], [2]. Чокан Валиханов — чингизид, правнук Абылай хана. [3][4].
Исследования Валиханова печатались в трудах Русского Географического общества, также выходили в Берлине (1862 год), в Лондоне (1865 год) и вошли в 6-й и 7-й тома (1878—1879) 19-томной французской Всеобщей географии (фр. «La Nouvelle géographie universelle») Элизе Реклю. Собрание сочинений в пяти томах Ч. Валиханова вышли в Алматы в 1961—1972 гг. и повторно в 1984—1985 гг.
Чокан Валиханов родился в орде-зимовке Кунтимес Аман-Карагайского округа(ныне местность в Сарыколском районе Костанайской области). Его отец, Чингис Валиханов, был старшим султаном (главой данного округа). При рождении мальчику было дано мусульманское имя Мухаммед-Канафия. Позже придуманное его матерью прозвище Чокан закрепилось как официальное имя. В детстве (1842—1847 гг.) мальчик учился в казахской школе открытого в орде Кунтимес, где он получил начальные знания казахского, кыпшак-чагатайского, арабского и персидского языков[5]. Будучи сыном старшего султана, Валиханов с детства имел возможность общаться с известными поэтами, акынами и художниками, знакомиться с их творчеством. Вследствие этого у Чокана с ранних лет появилась особая любовь к устному и музыкальному народному творчеству казахов, а также к рисованию. Первые уроки рисования Чокан получил у русских военных топографов побывавших в Аманкарагайском (с 1844 года Кушмурунском) округе. Изначально Валиханов использовал тушь и карандаш, но позже стал рисовать и акварелью. Таким образом работы Чокана Валиханова стали первыми изображениями казахской степи, сделанными её коренным уроженцем. Рисование обостряло наблюдательность Валиханова. Он взял в привычку изображать на бумаге то, что видел вокруг, и сохранил эту привычку на всю жизнь. [6].
В 1847 году, в возрасте 12 лет, Чокана Валиханова отправляют на учёбу в Омский кадетский корпус. Там его встречает старый друг семьи Валихановых Дабшинский, и знакомит с маленьким кадетом Г. Н. Потаниным. Впоследствии Григория Николаевича и Чокана связывала большая дружба. В своих воспоминаниях Потанин писал, что когда Валиханову было 14-15 лет, начальство кадетского корпуса уже пророчило его в крупного исследователя и даже учёного[7]. Учитель истории Гонсевский также очень высоко ценил Чокана и иногда приглашал его к себе домой. Так у Валиханова появлялся доступ к богатой домашней библиотеке Гонсевского. Благодаря этому Чокан смог выучить немецкий и французский языки, познакомиться с трудами А. И. Лёвшина, П. И. Небольсина, А. Гумбольта, Ж-П. Абель-Ремюзы, Ю. Клапрота и других учёных.
Во время учёбы в корпусе у Чокана появилась страсть к путешествиям и мечта открыть миру тогда ещё неизведанную Азию[8].
Незадолго до окончания учёбы в кадетском корпусе учитель геодезии К. К. Гутковский познакомил Валиханова с семьёй Я. С. Капустина, на чьей дочери от первого брака он был женат. Вторая жена Якова Семёновича была дочерью И. П. Менделеева. Чокан был частым гостем в доме Капустиных. Другом семьи Капустиных была также О. И. Иванова, дочь декабриста И. А. Анненкова. Она познакомила Валиханова с Ф. М. Достоевским и поэтом С. В. Дуровым, гостившим в доме Ивановых после освобождения из Омского острога[9].
В 1852 году Чокан, по И. Н. Берёзина, написал статью «Ханские ярлыки Тохтамыша», которая считается первой научной работой Валиханова[10].
8 ноября 1853 года Чокан Валиханов окончил Омский кадетский корпус и стал офицером Российской армии, получив чин корнета[9].