Виміряйте відстань за топографічною картою від залізничної станції м. Тулин до центральної частини с. Лемеші вздовж шосе ґрунтової дороги. Для якої ділянки дороги характерна найбільша крутість схилу
Россия - самая большая страна в мире, она занимает значительные территории в двух частях света – Европе и Азии. Её омывают моря Атлантического, Тихого и Северного Ледовитого океанов. Разнообразна её природа: необъятные степи и высочайшие горы, болотистая тундра и непроходимые леса. Изучить её, сделать её богатства доступными российскому народу пыталось не одно поколение отечественных землепроходцев и путешественников. Не жалея сил, а часто и жизни, они открывали, изучали, описывали новые земли.
Россия огромна. Она по размерам больше некоторых материков. Большая часть страны лежала восточнее Уральских гор и по-прежнему была слабо изученной.
В начале XVIII века в России стала бурно развиваться наука, промышленность, торговля, создавался морской флот. Всё это привело к активизации изучения и освоения территории России.
В 1699-1701 годах Семёном Ремезовым был составлен первый в России атлас - «Чертёжная книга Сибири», который состоял из 23 карт Сибири и Севера Европейской части. При составлении атласа автором были использованы все накопившиеся к тому времени материалы.
Началось масштабное картирование земель Российской империи по указу Петра I, который был известен своим интересом к географическим исследованиям.
Под руководством Ивана Кирилова картографо-географические исследования развернулись в европейской части страны, на Урале, на Азовском и Каспийском морях.
В период 1725-1742 годов был организован целый ряд экспедиций для создания карт Арктического и Тихоокеанского побережий России, вёлся поиск путей в Индию, Китай, к американским берегам.
Первая по-настоящему исследовательская экспедиция в Сибирь была организована по инициативе Петра I. Её возглавил датский офицер Витус Беринг, состоявший на службе в русском флоте. 6 января 1725 года, за 3 недели до своей смерти, Пётр 1 собственноручно написал инструкцию Берингу следующего содержания:
"Надлежит на Камчатке или в другом там месте сделать один или два бота с палубами.
На оных ботах возле земли, которая идёт на Норд и по чаянию (понеже оной конца не знают) кажется, что та земля часть Америки.
И для того искать, где оная сошлась с Америкой: и чтоб доехать до какого города Европейских владений, или ежели увидят какой корабль Европейской, проведать от него, как оной кюст называют, и взять на письме и самим побывать на берегу и взять подлинную ведомость и, поставя на карту, приезжать сюды."
Под руководством Беринга было совершено две Камчатских экспедиции, во время второй из них он умер на безлюдном острове. В историю науки эти экспедиции вошли как Первая и Вторая Камчатские.
Итоги первой Камчатской экспедиции: был открыт пролив между Азией и Америкой, исследовано побережье Камчатки, составлены подробные карты дальневосточной окраины страны, открыты многие острова. В честь Беринга получили своё название Командорские острова, а один из них даже был назван его именем. Имя Беринга присвоено проливу между Азией и Америкой и морю, соединяющему Северный Ледовитый и Тихий океаны.
Основна мета організації — координація та уніфікація нафтової політики країн-членів організації з тим, щоб забезпечити справедливі і стабільні ціни на нафту на світовому ринку, ефективні економічно обґрунтовані і регулярні поставки нафти країнам-споживачам, а також забезпечити інвесторам, які вклали свій капітал в розвиток нафтовидобувної галузі, справедливу прибутковість вкладень.
Здатність ОПЕК контролювати ціни на нафту дещо знизилася у зв'язку з відкриттям та розвитком великих запасів нафти на Алясці, в Північному морі, Канаді, Мексиканській затоці, Росії та модернізації ринків. Станом на листопад 2010 року, на членів ОПЕК припадає 79 % світових запасів нафти і 44 % видобутку, що дає їм значний контроль над світовим ринком[4]. Наступна за величиною група виробників, що входять до ОЕСР і пострадянські держави видобувають лише 23,8 % та 14,8 % відповідно від загального обсягу видобутку нафти у світі[5]. Однак, уже у 2003 році, побоювання, що ОПЕК мало можливостей збільшення видобування, викликало припущення, що їх вплив на ціну нафти почне скорочуватися[6][7].
Штаб-квартира ОПЕК, де проводяться регулярні зустрічі між міністрами нафти її країн-членів, з 1965 року знаходиться у Відні[8].
ОПЕК+
ОПЕК+ — це домовленість, яка охоплює не тільки країни-члени картелю, але й низку інших: Азербайджан, Бахрейн, Бруней, Казахстан, Малайзію, Оман, Південний Судан, Росію та Судан[9].
У 2021 році Міністерський моніторинговий комітет ОПЕК+ (JMMC) схвалив призначення міністра нафтових ресурсів Нігерії спеціальним представником по роботі з країнами Африки[10].
Історія
ОПЕК як постійно діюча міждержавна організація була створена на конференції в Багдаді 10—14 вересня 1960. Спочатку до складу організації ввійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія й Венесуела. До цих п'ятьох країн, що заснували організацію, пізніше приєдналися ще вісім: Катар (1961), Індонезія (1962), Лівія (1962), Об'єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973—1992), Габон (1976—1994). В 2007 р. до організації приєдналася Ангола і повернувся Еквадор. У 2008 р. Росія заявила про готовність стати постійним ігачем.
Штаб-квартира ОПЕК у Відні
Баланс експорту та імпорту нафти за країнами світу
Штаб-квартира ОПЕК спочатку перебувала в Женеві (Швейцарія), потім 1 вересня 1965 перемістилася у Відень (Австрія).
Мета ОПЕК — координація діяльності й вироблення загальної політики відносно видобутку нафти серед країн — учасників організації, з метою підтримки стабільних цін на нафту, забезпечення стабільних поставок нафти споживачам, одержання віддачі від інвестицій у нафтову галузь.
Міністри енергетики й нафти держав членів ОПЕК двічі в рік проводять зустрічі для оцінки міжнародного ринку нафти й прогнозу його розвитку на майбутнє. На цих зустрічах приймаються рішення про дії, які необхідно почати для стабілізації ринку. Рішення про зміни обсягу видобутку нафти відповідно до зміни попиту на ринку приймаються на конференціях ОПЕК.
Країни члени ОПЕК контролюють близько 2/3 світових запасів нафти. На їхню частку припадає 40% від всесвітнього видобутку або половина світового експорту нафти.
Нафтове ембарго 1973 року
Ембарго на поставки нафти у 1973 почалося після підтримки Сполученими Штатами і Західною Європою Ізраїлю у Війні Судного дня. Саудівська Аравія та Іран очолили тих, хто був обурений західною підтримкою Ізраїлю. Іран припинив поставки нафти до Сполучених Штатів та Західної Європи. Крім того, король Саудівської Аравії Фейсал ібн Абдель Азіз Аль Сауд ввів нафтове ембарго проти Заходу. Внаслідок цього, ціни на нафту в США піднялася з 3 доларів за барель до 12 доларів за барель, розпочалося нормування пального
Россия - самая большая страна в мире, она занимает значительные территории в двух частях света – Европе и Азии. Её омывают моря Атлантического, Тихого и Северного Ледовитого океанов. Разнообразна её природа: необъятные степи и высочайшие горы, болотистая тундра и непроходимые леса. Изучить её, сделать её богатства доступными российскому народу пыталось не одно поколение отечественных землепроходцев и путешественников. Не жалея сил, а часто и жизни, они открывали, изучали, описывали новые земли.
Россия огромна. Она по размерам больше некоторых материков. Большая часть страны лежала восточнее Уральских гор и по-прежнему была слабо изученной.
В начале XVIII века в России стала бурно развиваться наука, промышленность, торговля, создавался морской флот. Всё это привело к активизации изучения и освоения территории России.
В 1699-1701 годах Семёном Ремезовым был составлен первый в России атлас - «Чертёжная книга Сибири», который состоял из 23 карт Сибири и Севера Европейской части. При составлении атласа автором были использованы все накопившиеся к тому времени материалы.
Началось масштабное картирование земель Российской империи по указу Петра I, который был известен своим интересом к географическим исследованиям.
Под руководством Ивана Кирилова картографо-географические исследования развернулись в европейской части страны, на Урале, на Азовском и Каспийском морях.
В период 1725-1742 годов был организован целый ряд экспедиций для создания карт Арктического и Тихоокеанского побережий России, вёлся поиск путей в Индию, Китай, к американским берегам.
Первая по-настоящему исследовательская экспедиция в Сибирь была организована по инициативе Петра I. Её возглавил датский офицер Витус Беринг, состоявший на службе в русском флоте. 6 января 1725 года, за 3 недели до своей смерти, Пётр 1 собственноручно написал инструкцию Берингу следующего содержания:
"Надлежит на Камчатке или в другом там месте сделать один или два бота с палубами.
На оных ботах возле земли, которая идёт на Норд и по чаянию (понеже оной конца не знают) кажется, что та земля часть Америки.
И для того искать, где оная сошлась с Америкой: и чтоб доехать до какого города Европейских владений, или ежели увидят какой корабль Европейской, проведать от него, как оной кюст называют, и взять на письме и самим побывать на берегу и взять подлинную ведомость и, поставя на карту, приезжать сюды."
Под руководством Беринга было совершено две Камчатских экспедиции, во время второй из них он умер на безлюдном острове. В историю науки эти экспедиции вошли как Первая и Вторая Камчатские.
Итоги первой Камчатской экспедиции: был открыт пролив между Азией и Америкой, исследовано побережье Камчатки, составлены подробные карты дальневосточной окраины страны, открыты многие острова. В честь Беринга получили своё название Командорские острова, а один из них даже был назван его именем. Имя Беринга присвоено проливу между Азией и Америкой и морю, соединяющему Северный Ледовитый и Тихий океаны.
Основна мета організації — координація та уніфікація нафтової політики країн-членів організації з тим, щоб забезпечити справедливі і стабільні ціни на нафту на світовому ринку, ефективні економічно обґрунтовані і регулярні поставки нафти країнам-споживачам, а також забезпечити інвесторам, які вклали свій капітал в розвиток нафтовидобувної галузі, справедливу прибутковість вкладень.
Здатність ОПЕК контролювати ціни на нафту дещо знизилася у зв'язку з відкриттям та розвитком великих запасів нафти на Алясці, в Північному морі, Канаді, Мексиканській затоці, Росії та модернізації ринків. Станом на листопад 2010 року, на членів ОПЕК припадає 79 % світових запасів нафти і 44 % видобутку, що дає їм значний контроль над світовим ринком[4]. Наступна за величиною група виробників, що входять до ОЕСР і пострадянські держави видобувають лише 23,8 % та 14,8 % відповідно від загального обсягу видобутку нафти у світі[5]. Однак, уже у 2003 році, побоювання, що ОПЕК мало можливостей збільшення видобування, викликало припущення, що їх вплив на ціну нафти почне скорочуватися[6][7].
Штаб-квартира ОПЕК, де проводяться регулярні зустрічі між міністрами нафти її країн-членів, з 1965 року знаходиться у Відні[8].
ОПЕК+
ОПЕК+ — це домовленість, яка охоплює не тільки країни-члени картелю, але й низку інших: Азербайджан, Бахрейн, Бруней, Казахстан, Малайзію, Оман, Південний Судан, Росію та Судан[9].
У 2021 році Міністерський моніторинговий комітет ОПЕК+ (JMMC) схвалив призначення міністра нафтових ресурсів Нігерії спеціальним представником по роботі з країнами Африки[10].
Історія
ОПЕК як постійно діюча міждержавна організація була створена на конференції в Багдаді 10—14 вересня 1960. Спочатку до складу організації ввійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія й Венесуела. До цих п'ятьох країн, що заснували організацію, пізніше приєдналися ще вісім: Катар (1961), Індонезія (1962), Лівія (1962), Об'єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973—1992), Габон (1976—1994). В 2007 р. до організації приєдналася Ангола і повернувся Еквадор. У 2008 р. Росія заявила про готовність стати постійним ігачем.
Штаб-квартира ОПЕК у Відні
Баланс експорту та імпорту нафти за країнами світу
Штаб-квартира ОПЕК спочатку перебувала в Женеві (Швейцарія), потім 1 вересня 1965 перемістилася у Відень (Австрія).
Мета ОПЕК — координація діяльності й вироблення загальної політики відносно видобутку нафти серед країн — учасників організації, з метою підтримки стабільних цін на нафту, забезпечення стабільних поставок нафти споживачам, одержання віддачі від інвестицій у нафтову галузь.
Міністри енергетики й нафти держав членів ОПЕК двічі в рік проводять зустрічі для оцінки міжнародного ринку нафти й прогнозу його розвитку на майбутнє. На цих зустрічах приймаються рішення про дії, які необхідно почати для стабілізації ринку. Рішення про зміни обсягу видобутку нафти відповідно до зміни попиту на ринку приймаються на конференціях ОПЕК.
Країни члени ОПЕК контролюють близько 2/3 світових запасів нафти. На їхню частку припадає 40% від всесвітнього видобутку або половина світового експорту нафти.
Нафтове ембарго 1973 року
Ембарго на поставки нафти у 1973 почалося після підтримки Сполученими Штатами і Західною Європою Ізраїлю у Війні Судного дня. Саудівська Аравія та Іран очолили тих, хто був обурений західною підтримкою Ізраїлю. Іран припинив поставки нафти до Сполучених Штатів та Західної Європи. Крім того, король Саудівської Аравії Фейсал ібн Абдель Азіз Аль Сауд ввів нафтове ембарго проти Заходу. Внаслідок цього, ціни на нафту в США піднялася з 3 доларів за барель до 12 доларів за барель, розпочалося нормування пального
Объяснение: