1.1. «Ми, русини, особливо в Галичині, з давен-давна хлопська нація. Майже все, що піднеслося
понад хлопа,
чи то шляхта, чи міщани, - все те за польських часів зробилося полаком, за
Австрії зразу німцем, а пізніше знов полаком. При руській мові, при руській народності лиша-
лися тільки прості чорні хлопи і вбогі та маловчені сільські священики. Вищі духовні особи,
Єпископи та каноніки говорили й писали по-польськи або по-латині. Цікава річ, що в перших
50 літах австрійського панування польська мова серед галицького духовенства, навіть у мен
ших містах і у селах, була розширена далеко більше, ніж за часів Польської держави. Так само
й ті міщанські родини, що в початку австрійського панування ще були лишилися при рущині,
до 1820 року майже зовсім спольщилися» (І. Франко).
1.2. «Найновіший, однак, твір малоросійської літератури, який дійсно можна рекомендувати ко-
ному любителю слов'янської літератури, особливо філологам і граматикам, насамперед ради
пізнання тієї мови, якою розмовляє більше мільйона слов'ян, є надрукований тут, у Буді,
1837 р. під назвою "Русалка Дністрова". Це перша книга, написана простою народною мало-
російською мовою і надрукована нашими гражданськими буквами» (Т. Павлович, редактор
часопису «Србскій народний листь»).
1.3. «...В день перед знесенням панщини зібралися Русини у Львові, заснували товариство Головну
руську раду для оборони прав руського народу, в котрій обняв провід тодішній спискon (onic-
ля митрополит) Григорій Яхимович. З'явився тоді перший руський часопис "Зоря Галицька",
а восени 1848 р. заходом поета Миколи Устияновича і Івана Борискевича з'їхалися у Львові
руські учені, щоби порадитися над розвитком руської мови і руського письменства, і заснува
ли товариство Галицько-руська матиця, котре мало видавати книжки для просвіти народу»
(К. Левицький).
Племена саков сочетали три вида скотоводства: кочевое, полукочевое и оседлое. Саки разводили, главным образом, овец, лошадей и в небольшом количестве рогатый скот. Они со своими стадами кочевали на широких степных просторах. Только саки Южного Казахстана и Ферганы жили оседло и занимались земледелием. Скот и продукты скотоводства быстро приобрели меновую функцию и создали все условия для торговли кочевого мира с оседлыми государствами.
На базе скотоводческого сырья развивалось ремесло. Изготовляли колесный транспорт, кожаную и деревянную посуду, колчаны, короткие мечи-ножы и другие вещи, необходимые для кочевой и полукочевой жизни.
Чёрная смерть (чёрный мор, от лат. atra mors) — пандемия чумы, протекавшей преимущественно в бубонной форме в середине XIV века по Азии, Европе (1346—1353), Северной Африке и острову Гренландия[⇨]. Известна также под названием «вторая пандемия»[⇨]. По всей вероятности, распространилась из природного очага на территории пустыни Гоби в результате резкого изменения климата в Евразии, вызванного началом малого ледникового периода. Охватив сначала Китай и Индию, проникла в Европу вместе с монгольскими войсками и торговыми караванами[⇨]. В общей сложности от Чёрной смерти за два десятилетия погибло не менее 60 миллионов человек (во многих регионах — от трети до половины населения)[⇨]. Хотя и в меньших масштабах, пандемия повторилась в 1361 году («Вторая чума»), в 1369 году («Третья чума») и ещё несколько раз[⇨].
Бубонная чума забрала жизни 60 миллионов человек. При этом в некоторых регионах число умерших достигало двух третей населения. Из-за непредсказуемости болезни, а также невозможности на тот момент ее вылечить, среди людей стали процветать религиозные идеи. Обыденностью стала вера в высшие силы. В то же время начались преследования так называемых «отравителей», «ведьм», «колдунов», которые, по мнению религиозных фанатиков, наслали эпидемию на людей. -