1. Где аульная беднота обучалась в школах-коммунах с интернатами, малокомплектных школах с укороченным учебным годом и упрощён- ной программой обучения. 2. Типы школ в 20е-30e годы: одногодичные, двухгодичные школы сокращаются, уве- личение удельного веса «трёхлеток», начальная школа-« полная средняя школа - « », не- », средняя школа-« », затем «десятилетка», специальные Школы для девушек-казашек Туркестане, Урде. 3. Вклад Ахмета Байтурсынова, Жусупбека Аймауытова, и др.в сфере образования-создание учебников и учебных пособий. 4. Методы политико-просветительской работы: лекции, доклады, демонстрация наглядности. Виды политико-просветительских организаций: клубы, библиотеки, дома работников просвещения, школы политграмоты, мар- ксистские кружки, партийные клубы) 5. Типы среднеспециальных учебных заведений: курсы, рабфаки
Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого – напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких лицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230–1236 pp.), який у середині XIII ст. об'єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х pp. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.
Швидке зростання Литовської держави починається за Гедиміна (1316- 1341 pp.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того слід забирати землю. Це правило поширювалося на всі суспільні верстви – від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі наштовхнулась на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло за Івана Калити (1325–1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна – Ольгерду (1345–1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х pp. XIV ст. у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. У сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були такі:
• Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням.
• Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар.
• Руські князі та боярство не намагалися боротися з литовцями, а в більшості випадків добровільно визнавали їхню владу.
• Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.
Вирішальним у підкоренні українських земель Литві став 1362 р. Цього року військо трьох сусідніх народів – литовського, українського та білоруського – розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга.
Політичні наслідки битви на Синіх Водах (1362):
• Територіальні межі Золотої Орди було відсунуто в пониззі Дністра й Південного Бугу до прибережної смуги, а на Дніпрі – до порогів.
• Суттєве послаблення політичного впливу татарських орд, розташованих на захід від Дніпра, і загострення суперечностей в Золотій Орді.
• Переважна більшість українських земель була закріплена за Литовською державою.
Русские крестьяне в XIV— XV вв. носили название «людей», «сирот» и «хрестиан». Новгородские крестьяне назывались древнерусским термином смерды, псковские — шорниками (пахари). Крестьяне, не попавшие ещё в зависимость от отдельных феодалов, составляли население «чёрных» земель. «Чёрные» крестьяне эксплуатировались непосредственно феодальным государством, платили дань (основной прямой налог, взимавшийся деньгами) и несли ряд натуральных повинностей в пользу князя. Среди этой части крестьянства была особенно сильна общинная организация, обычно охватывавшая ряд деревень. При переходе «чёрных» земель в собственность отдельных феодалов крестьянская общинная организация обычно не разрушалась, но феодалы подчиняли её своей власти и старались использовать в своих интересах. Крестьяне, жившие на территории волости-общины, имели в индивидуальном владении пашенные участки. А в ведении общины в целом оставались угодья (луга, леса, воды) и пустующие пахотные участки.
Общинные власти, избранные крестьянами (старосты, сотские, десятские), производили раскладку податей и сбор налогов, судили крестьян по ряду дел, подлежавших ведению этих властей, и раздавали свободные земельные участки новым поселенцам. Выборные представители общины выступали от ее имени на суде, отстаивая захваченные феодалами «чёрные» земли.
Крестьяне, находившиеся в зависимости не от государства, а от отдельных феодалов, вели мелкое единоличное хозяйство на полученных от них участках земли. Крестьяне вносили своим владельцам натуральный оброк и выполняли барщинные работы. Натуральный оброк в XIV—XV вв. занимал, по-видимому, основное место среди крестьянских повинностей. Кроме того, крестьяне должны были давать «кормы» вотчинной администрации. В Новгородской земле распространённой формой расчёта крестьян с землевладельцами была определённая доля урожая («треть», «четверть», «половина»). В зависимости от величины этой доли крестьяне-издольщики носили название «третников», «половников» и т. д. Формы крестьянских повинностей определялись до конца XV в. обычаем — «стариной» и отдельными грамотами, выдаваемыми князьями. С конца XIV в. феодалы стали повышать оброк и увеличивать количество барщинных работ. Крестьяне же отстаивали те повинности, которые были установлены неписаным правом — «стариной» и «пошлиной».
С конца XV в. в связи с изменением общих хозяйственных условий и развитием товарно-денежных отношений наметились некоторый рост барщинного хозяйства (так как феодалы были заинтересованы в производстве хлеба на рынок) и усиление эксплуатации крестьян. В это же время получила, правда, пока ещё очень незначительное и далеко не повсеместное, распространение денежная рента (главным образом в Новгородской земле).
Наряду с феодальной рентой, шедшей земельному собственнику, крестьяне в XIV—XV вв. должны были нести различные повинности в пользу государства. Основным налогом для вотчинных крестьян, так же как и для «чёрных», являлась дань, которая шла в княжескую казну; часть этой дани передавалась князьями (до свержения татаро-монгольского ига) в Золотую Орду. Кроме того, крестьяне всех категорий должны были принимать участие в постройке и ремонте городских укреплений («городовое дело»), в организации связи и устройстве трактов («ямское дело»). На содержание княжеской администрации брались кормы. К числу тяжёлых повинностей, которые должны были выполнять крестьяне, принадлежала обязанность давать помещение, содержание и подводы княжеским сборщикам дани, писцам, приставам и т. д. Крестьяне, зависимые от светских и духовных феодалов, наряду с повинностями в пользу своих владельцев должны были выполнять работы в хозяйстве князя: строить княжеский двор и конюшни, косить сено на княжеских лугах, участвовать в «ватагах» княжеских рыболовов и т. д.
Крупные бояре-вотчинники и церковные землевладельцы освобождались (полностью или частично) от уплаты ряда налогов в княжескую казну, и доходы, взимаемые ими с феодально зависимого населения, целиком или в значительной части оставались в их собственности.