1)как изменились центральные органы власти при Александре 1? 2)Реформы Сперанского: а)Цели реформы б)Как решался крестьянской вопрос в)Результаты реформы
Освічений абсолютизм — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори» найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів.
Особливості освіченого абсолютизму Редагувати
Теорія «освіченого абсолютизму», родоначальником якої вважається Томас Гоббс, цілком пройнята раціоналістичною філософією тництва. Сутність її полягає в ідеї світської держави, в прагненні абсолютизму поставити вище всього центральну владу. До XVIII століття державна ідея, виразником якої був абсолютизм, розумілася вузькопрактично: поняття про державу зводилося до сукупності прав державної влади. Міцно тримаючись за вироблені традицією погляди, освічений абсолютизм вніс разом з тим і нове розуміння держави, яка вже накладає на державну владу, що користується правами, і обов'язки. Наслідком такого погляду, що склалася під впливом теорії договірного походження держави, з'явилося те теоретичне обмеження абсолютної влади, яке викликало в європейських країнах цілу низку реформ, де поруч з прагненням до «державної користі» висувалися турботи про загальний добробут тницька» література XVIII століття не тільки ставила завдання критики старих порядків: прагнення філософів і політиків того часу сходилися в тому, що реформа повинна здійснитися державою і в інтересах держави. Не дивно, що ці ідеї припали до смаку деяким монархам, зокрема Фрідріху II. Ще в юності він захопився філософією і листуванням із вільнодумцями, став масоном і написав власний трактат із критикою політичної теорії Макіавеллі, виданий в Голландії під вигаданим ім'ям. А ставши королем, Фрідріх II із завзяттям взявся за проведення реформ — у відповідності із власним розумінням ідей тництва. Він заборонив тортури й оголосив про скасування цензури. Переконаний прихильник свободи віросповідання, король стверджував, що може звести у Пруссії святилища навіть для язичників, якщо ті захочуть оселитися в його державі, а згодом таки розпорядився побудувати католицький собор у Берліні, населеному переважно протестантами. Приватну власність оголосили недоторканною, судочинство за порадою Монтеск'є відокремили від виконавчої влади. За наказом монарха був створений новий звід законів. Фрідріх II запровадив у Пруссії загальну початкову освіту, будував дороги, заохочував заснування нових мануфактур, скасував митниці всередині королівства. Така державна політика, власне, й дістала назву «освіченого абсолютизму»[1].
«Освічений абсолютизм», принаймні в теорії прагнув до союзу монархів і філософів, які бажали підпорядкувати держава чистому розумові. Не дивно, що в літературі «освічений абсолютизм» був зустрінутий захоплено. Найбільш яскравий приклад цього захоплення — політичний світогляд Вольтера, цієї ж точки зору трималася і школа фізіократів з Кене, Мерсьє-де-ла-Рів'єром і Тюрго на чолі.
Жыра́у (от каз. жыр — песня, стихотворение[1]) — народный поэт и певец в казахской поэзии. Данный термин упоминается в источниках с XV века. В отличие от жыршы, жырау является не только исполнителем, но и автором произведений. Певцы-жырау считаются родоначальниками казахской литературы[2].
Излюбленный жанр жырау — толгау (каз. толғау — раздумья), то есть стихотворение-раздумье, содержащее большое количество назиданий и афоризмов. Певцы-жырау в своих песнях давали мудрые советы, проповедовали истину, добро и справедливость, воспевали мотивы национального единства, выражали интересы простого народа, подчеркивали красоту и силу природы. В эпоху Казахского ханства жырау считались признанной крупной политической силой в ханской ставке и исполняли различные общественные функции[2]. Многие из них были не только поэтами, но и биями — вождями племён и племенных союзов, а также батырами — предводителями дружин[1]. Жырау были одними из немногих, кто имел право высказать недовольство хану[2].
Первыми представителями казахской поэзии считаются Асан Кайгы и Казтуган-жырау, жившие в XV веке. Наиболее известные их последователи в XVI-XVII веках — Сыпыра-жырау, Шалкииз-жырау, Доспамбет-жырау, Маргаска-жырау, Жиембет-жырау, Актамберды Сарыулы, Татикара-жырау. В XVIII веке казахская поэзия переживает новый виток развития, связанный с войной с джунгарами, присоединением к России и обострении внутренних противоречий в казахском обществе[1]. Этот период связан с именами таких поэтов, как Умбетей-жырау (1706—1778), Бухар-жырау (1668—1781), Кожаберген-жырау (1663—1762)[2].
Название произведения «Зар заман» Шортанбая-жырау дало название периоду активной колонизации Российской империей и отмены ханской власти в Казахской степи.
В современности для именования фольклорных казахских поэтов вместо слова «жырау» обычно используется термин «акын», ранее употреблявшийся лишь для именования поэтов-импровизаторов, участвующих в айтысах — поэтических состязаниях.
Освічений абсолютизм — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори» найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів.
Особливості освіченого абсолютизму Редагувати
Теорія «освіченого абсолютизму», родоначальником якої вважається Томас Гоббс, цілком пройнята раціоналістичною філософією тництва. Сутність її полягає в ідеї світської держави, в прагненні абсолютизму поставити вище всього центральну владу. До XVIII століття державна ідея, виразником якої був абсолютизм, розумілася вузькопрактично: поняття про державу зводилося до сукупності прав державної влади. Міцно тримаючись за вироблені традицією погляди, освічений абсолютизм вніс разом з тим і нове розуміння держави, яка вже накладає на державну владу, що користується правами, і обов'язки. Наслідком такого погляду, що склалася під впливом теорії договірного походження держави, з'явилося те теоретичне обмеження абсолютної влади, яке викликало в європейських країнах цілу низку реформ, де поруч з прагненням до «державної користі» висувалися турботи про загальний добробут тницька» література XVIII століття не тільки ставила завдання критики старих порядків: прагнення філософів і політиків того часу сходилися в тому, що реформа повинна здійснитися державою і в інтересах держави. Не дивно, що ці ідеї припали до смаку деяким монархам, зокрема Фрідріху II. Ще в юності він захопився філософією і листуванням із вільнодумцями, став масоном і написав власний трактат із критикою політичної теорії Макіавеллі, виданий в Голландії під вигаданим ім'ям. А ставши королем, Фрідріх II із завзяттям взявся за проведення реформ — у відповідності із власним розумінням ідей тництва. Він заборонив тортури й оголосив про скасування цензури. Переконаний прихильник свободи віросповідання, король стверджував, що може звести у Пруссії святилища навіть для язичників, якщо ті захочуть оселитися в його державі, а згодом таки розпорядився побудувати католицький собор у Берліні, населеному переважно протестантами. Приватну власність оголосили недоторканною, судочинство за порадою Монтеск'є відокремили від виконавчої влади. За наказом монарха був створений новий звід законів. Фрідріх II запровадив у Пруссії загальну початкову освіту, будував дороги, заохочував заснування нових мануфактур, скасував митниці всередині королівства. Така державна політика, власне, й дістала назву «освіченого абсолютизму»[1].
«Освічений абсолютизм», принаймні в теорії прагнув до союзу монархів і філософів, які бажали підпорядкувати держава чистому розумові. Не дивно, що в літературі «освічений абсолютизм» був зустрінутий захоплено. Найбільш яскравий приклад цього захоплення — політичний світогляд Вольтера, цієї ж точки зору трималася і школа фізіократів з Кене, Мерсьє-де-ла-Рів'єром і Тюрго на чолі.
Жыра́у (от каз. жыр — песня, стихотворение[1]) — народный поэт и певец в казахской поэзии. Данный термин упоминается в источниках с XV века. В отличие от жыршы, жырау является не только исполнителем, но и автором произведений. Певцы-жырау считаются родоначальниками казахской литературы[2].
Излюбленный жанр жырау — толгау (каз. толғау — раздумья), то есть стихотворение-раздумье, содержащее большое количество назиданий и афоризмов. Певцы-жырау в своих песнях давали мудрые советы, проповедовали истину, добро и справедливость, воспевали мотивы национального единства, выражали интересы простого народа, подчеркивали красоту и силу природы. В эпоху Казахского ханства жырау считались признанной крупной политической силой в ханской ставке и исполняли различные общественные функции[2]. Многие из них были не только поэтами, но и биями — вождями племён и племенных союзов, а также батырами — предводителями дружин[1]. Жырау были одними из немногих, кто имел право высказать недовольство хану[2].
Первыми представителями казахской поэзии считаются Асан Кайгы и Казтуган-жырау, жившие в XV веке. Наиболее известные их последователи в XVI-XVII веках — Сыпыра-жырау, Шалкииз-жырау, Доспамбет-жырау, Маргаска-жырау, Жиембет-жырау, Актамберды Сарыулы, Татикара-жырау. В XVIII веке казахская поэзия переживает новый виток развития, связанный с войной с джунгарами, присоединением к России и обострении внутренних противоречий в казахском обществе[1]. Этот период связан с именами таких поэтов, как Умбетей-жырау (1706—1778), Бухар-жырау (1668—1781), Кожаберген-жырау (1663—1762)[2].
Название произведения «Зар заман» Шортанбая-жырау дало название периоду активной колонизации Российской империей и отмены ханской власти в Казахской степи.
В современности для именования фольклорных казахских поэтов вместо слова «жырау» обычно используется термин «акын», ранее употреблявшийся лишь для именования поэтов-импровизаторов, участвующих в айтысах — поэтических состязаниях.