1. Расскажите об основных политических изменениях происшедших в странах Латинской Америки в 1950 — первой половине 1980х годов.
2. Проведение каких радикальных преобразований предполагал революционный
путь модернизации, который был применён на Кубе?
3. Оправдал ли себя кубинский вариант модернизации? Какие недостотки
этого варианта стали проявляться в 1980-е годы?
4. По какой причине реформы правительства С. Альенде в Чили,
несмотря на определённые успехи, не получили широкого распространения?
5. Какую роль в последующем развитии Чили сыграли реформы,
проведённые во времена диктатуры Пиночета?
6. Чем отличается вариант модернизационных преобразований в
Мексике от кубинского и чилийского вариантов?
7. В чем причины того, что к началу XXI века страны Латинской
Америки не имеют большого влияния в мировой политике?
Постепенное вовлечение России в процесс модернизации и в борьбу европейских держав потребовало реорганизации государства и вооружённых сил. Осуществление этих задач взял на себя царь Пётр I (1682–1725 годы). Утвердив свою власть в борьбе с царевной Софьей (1689) и стрельцами (1698), отвоевав у Османской империи Азов (1696 год, потерян в 1711 году), Пётр вступил в длительную Северную войну со Швецией (1700–1721 годы) за выход к Балтийскому морю. Эта война вызвала напряжение всех сил государства и, как во времена Ивана IV, привела к усилению самодержавия и крепостничества (введение в 1718 году подушной переписи).
На этот раз преобразования были связаны с заимствованиями западных культурных форм. Однако вестернизация была однобокой. Пётр I стремился к строгой централизации и рационализации государства. Он предпринял всестороннюю унификацию государственной и сословной структуры. Пётр покончил с принципом, в соответствии с которым представитель феодальной знати имеет право на землю и власть в соответствии с происхождением, а не с выполнением своих обязанностей. Пётр заставил служить всех дворян. Он унифицировал феодально-служилое сословие, включив боярство в корпорацию дворян. Само дворянство было перестроено в соответствии с принципами чиновничьей иерархии. В 1722 году была введена Табель о рангах — военные и чиновники получали звания в соответствии с 14-ю классами (рангами). Чиновник получал дворянство — сначала личное, а с 8-го ранга (для военных — с 12-го) и наследственное. Формально продвижение чиновника зависело от личных заслуг, но фактически важное значение имело происхождение и наличие земельных владений. В свою очередь, служба и чиновничьи придворные связи служили источником приобретения земельных владений. Таким образом, при Петре был осуществлён синтез традиционно-феодальных и бюрократических принципов комплектования правящей элиты. При Петре концентрация власти в руках чиновничества, лишённого противовесов со стороны общества, привела к новому всплеску произвола и коррупции.
Ім’я Богдана Хмельницького назавжди лишилося в пам’яті народній. Видатний воїн, мудрий, далекоглядний політик, проклятий ворогами за безмежну любов До вітчизни і друзями — за страшну помилку, якої припустився мимоволі, рятуючи Україну від польської навали, він перед смертю гірко скаже: «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити війну так, як хотілося…».
А хотілося йому об’єднати Україну і зробити з неї велику державу, самостійну і горду. Та не вдалося. По смерті його настала страшна Руїна, горе велике усім землям і народу українському, але винен у цьому був до деякої міри і сам Богдан.
І все ж народ цінує і любить свого героя. Безліч пісень присвячено Богданові Хмельницькому. Але в жодній не знайдемо осуду чи гіркого докору на його адресу.
Цей образ зобража козацького героя, Подібний грекам тим, до кого впала Троя, Помпею й Цезарю, що славнії у Римі, Хмельницький рівний став ділами в нас своїми. Незборений в боях дістав був добрий кінець, – Вітчизні сином був, достойний став отець, – так зображував Хмельницького невідомий автор XVII століття.
Пісня «Чи не той то хміль», була створена після битви під Жовтими водами. У ній позитивно оцінюється визвольна війна Хмельницького і засуджується загарбницька політика польської шляхти.
В думі «Хмельницький і Барабаш» художній прийом протиставлення яскраво вимальовує протилежність ставлення Хмельницького і Барабаша до рідної землі. Зрадник Барабаш дбає лише про себе, а Хмельницький — навпаки, жертвуючи собою, дбає про добробут рідного народу. У пісні «Ой Богдане, Богданочку» висловлюється прохання буковинців визволити їх з-під ярма польської шляхти. А в думі «Перемога під Корсунем» говориться про велику радість козацтва, викликану перемогою та полоненням пана Потоцького.
Звичайно, образ гетьмана в народній творчості подавався ідеалізовано. Він — «отець вольності», «батько Хміль», захисник найширших народних мас. Народ належно поцінував наміри гетьмана, а вони були національно оборонними, державотворчими, тож і змалювання образу гетьмана не могло бути іншим.
Історія відкрила очі і на помилки Богданові і на його досягнення. Але те, що в народі він заслужив таке трепетне відношення, говорить про велику повагу до цього історичного діяча і до всього, що він зробив