Политическая история Становление и развитие казахской государственности в регионе средневекового Казахстана имело важнейшее значение для сложения и консолидации, сохранения целостности казахского этноса на длительном пути его развития. Письменные источники содержат достоверные сведения о крупном позднесредневсковом государстве — Казахском ханстве, игравшем заметную роль в регионе Центральной Азии, в системе государств евразийских народов. С середины XV в. и до начала XVII в. Казахское ханство было фактически единым политическим организмом, отличавшимся большей или меньшей степенью стабильности. Оно пережило время становления, подъема и упадка, а в XVII в. распалось на отдельные ханства (в территориальных пределах жузов). Территория ханства неоднократно меняла свои очертания под влиянием главным образом внешнеполитических событий, но почти всегда в пределах расселения казахского этноса — (Яика),отАлтая и Тянь- Шаня до Каспия и Арала. Хотя, разумеется, в средневековье этнические и государственные территории казахов, как и других народов региона, как правило не совпадали. Территория Казахского ханства в XV—XVII вв. по данным источников того времени была на разных этапах меньше этнической территории казахов, территории их расселения как в оседлых районах, так и в пределах основных пастбищ и границ кочевых маршрутов Старшего, Среднего и Младшего жузов. Зайн ад-Дин Васифи (XVI в.) в сочинении «Бадаи ал-вакаи», как упоминалось выше, термином «Казахстан» называет земли на Чу и Таласе в Юго-Западном Семиречье, т. е. район размещения тех казахов, что были подданными ханов Джаныбека и Гирея, район возникновения Казахского ханства в его первоначальных границах'. Автор «Михман-наме-йи Бухара» размещает кочевья казахов намного западнее, чем Зайн ад-Дин Васифи. Он пишет, что казахи (времени ханов Бурундука и Касыма) кочуют от Итиля (Волги) до Сырдарьи и располагаются вдоль нее на зимовку. Обитателями обширной степной территории к северу от Сырдарьи и Арала он называет также мангытов (ногайцев) и узбеков-шайбанидов2. По русскому источнику — «Книге Большому Чертежу» (XVII в.) «кочевья Казахской Орды» располагались по среднему течению Сырдарьи и севернее ее «на 600 верст», т. е. на Сарысу, в районе Улутау, Сары-Арка. Противоречивость сведений источников о землях Казахского ханства отражает успехи и неудачи его правителей в борьбе за укрепление власти на разных этапах развития этого государства. Правители ханства вели самостоятельную внешнюю политику, их подданные имели мирные контакты, хозяйственно- культурные связи с соседними народами и странами Средней и Центральной Азии, с Российским государством.
Відділ археології ранніх слов’ян був створений 1974 р. за ініціативою доктора історичних наук, а згодом член–кореспондента НАН України, професора В. Д. Барана. Від 2002 р. відділ очолював доктор історичних наук, професор Д. Н. Козак. З 2011 по 2019 рр. відділ носив назву «Відділу археології ранніх слов’ян та регіональних польових досліджень»». З 2019 р. відділ має назву «Відділ археології ранніх слов’ян». Завідувач відділу — кандидат історичних наук О. В. Петраускас.
Пріоритетним напрямом роботи відділу є дослідження етногенезу та ранньої історії слов’ян, що передбачає розробку таких проблем як формування етнокультурної слов’янської спільності, періодизація ранньослов’янської історії, взаємостосунки слов’янського населення та сусідніх етнічних груп і держав, визначення шляхів розселення слов’ян і їх місця в історії ранньосередньовічної Європи, процеси формування слов’янських народів і передумов виникнення Давньоруської держави, дослідження господарства й соціальної структури слов’янського суспільства, його матеріальної та духовної культури.
Ще до організації спеціального відділу археологія ранніх слов’ян в Україні мала значні здобутки. Пам’ятки цього часу досліджували співробітники Української академії наук від перших років її організації. Зокрема, в 1919–1920 рр. М. О. Макаренко здійснив дослідження слов’янських городищ переддержавного часу поблизу м. Ромни (Монастирище, Ведмеже). У 1924 р. вчений продовжив дослідження на городищі Монастирище, виділив роменську культуру та пов’язав її з літописними сіверянами. 1926 р. М. О. Макаренко досліджував Гурбинецький могильник черняхівської культури, а П. І. Смолічев — Масловський, які надалі (1928–1929) продовжив С. С. Гамченко. У 1929 р. В. Є. Козловська провадила розкопки поселення та могильника черняхівської культури поблизу с. Дідівщина на Київщині.
Политическая история Становление и развитие казахской государственности в регионе средневекового Казахстана имело важнейшее значение для сложения и консолидации, сохранения целостности казахского этноса на длительном пути его развития. Письменные источники содержат достоверные сведения о крупном позднесредневсковом государстве — Казахском ханстве, игравшем заметную роль в регионе Центральной Азии, в системе государств евразийских народов. С середины XV в. и до начала XVII в. Казахское ханство было фактически единым политическим организмом, отличавшимся большей или меньшей степенью стабильности. Оно пережило время становления, подъема и упадка, а в XVII в. распалось на отдельные ханства (в территориальных пределах жузов). Территория ханства неоднократно меняла свои очертания под влиянием главным образом внешнеполитических событий, но почти всегда в пределах расселения казахского этноса — (Яика),отАлтая и Тянь- Шаня до Каспия и Арала. Хотя, разумеется, в средневековье этнические и государственные территории казахов, как и других народов региона, как правило не совпадали. Территория Казахского ханства в XV—XVII вв. по данным источников того времени была на разных этапах меньше этнической территории казахов, территории их расселения как в оседлых районах, так и в пределах основных пастбищ и границ кочевых маршрутов Старшего, Среднего и Младшего жузов. Зайн ад-Дин Васифи (XVI в.) в сочинении «Бадаи ал-вакаи», как упоминалось выше, термином «Казахстан» называет земли на Чу и Таласе в Юго-Западном Семиречье, т. е. район размещения тех казахов, что были подданными ханов Джаныбека и Гирея, район возникновения Казахского ханства в его первоначальных границах'. Автор «Михман-наме-йи Бухара» размещает кочевья казахов намного западнее, чем Зайн ад-Дин Васифи. Он пишет, что казахи (времени ханов Бурундука и Касыма) кочуют от Итиля (Волги) до Сырдарьи и располагаются вдоль нее на зимовку. Обитателями обширной степной территории к северу от Сырдарьи и Арала он называет также мангытов (ногайцев) и узбеков-шайбанидов2. По русскому источнику — «Книге Большому Чертежу» (XVII в.) «кочевья Казахской Орды» располагались по среднему течению Сырдарьи и севернее ее «на 600 верст», т. е. на Сарысу, в районе Улутау, Сары-Арка. Противоречивость сведений источников о землях Казахского ханства отражает успехи и неудачи его правителей в борьбе за укрепление власти на разных этапах развития этого государства. Правители ханства вели самостоятельную внешнюю политику, их подданные имели мирные контакты, хозяйственно- культурные связи с соседними народами и странами Средней и Центральной Азии, с Российским государством.
Объяснение:
Відділ археології ранніх слов’ян був створений 1974 р. за ініціативою доктора історичних наук, а згодом член–кореспондента НАН України, професора В. Д. Барана. Від 2002 р. відділ очолював доктор історичних наук, професор Д. Н. Козак. З 2011 по 2019 рр. відділ носив назву «Відділу археології ранніх слов’ян та регіональних польових досліджень»». З 2019 р. відділ має назву «Відділ археології ранніх слов’ян». Завідувач відділу — кандидат історичних наук О. В. Петраускас.
Пріоритетним напрямом роботи відділу є дослідження етногенезу та ранньої історії слов’ян, що передбачає розробку таких проблем як формування етнокультурної слов’янської спільності, періодизація ранньослов’янської історії, взаємостосунки слов’янського населення та сусідніх етнічних груп і держав, визначення шляхів розселення слов’ян і їх місця в історії ранньосередньовічної Європи, процеси формування слов’янських народів і передумов виникнення Давньоруської держави, дослідження господарства й соціальної структури слов’янського суспільства, його матеріальної та духовної культури.
Ще до організації спеціального відділу археологія ранніх слов’ян в Україні мала значні здобутки. Пам’ятки цього часу досліджували співробітники Української академії наук від перших років її організації. Зокрема, в 1919–1920 рр. М. О. Макаренко здійснив дослідження слов’янських городищ переддержавного часу поблизу м. Ромни (Монастирище, Ведмеже). У 1924 р. вчений продовжив дослідження на городищі Монастирище, виділив роменську культуру та пов’язав її з літописними сіверянами. 1926 р. М. О. Макаренко досліджував Гурбинецький могильник черняхівської культури, а П. І. Смолічев — Масловський, які надалі (1928–1929) продовжив С. С. Гамченко. У 1929 р. В. Є. Козловська провадила розкопки поселення та могильника черняхівської культури поблизу с. Дідівщина на Київщині.