У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Российская императрица. По происхождению немецкая принцесса Софья Фредерика Августа Ангальт-Цербстская. В 1745 г. вышла замуж за великого князя Петра Федоровича, будущего императора Петра III, которого свергла с престола в 1762 г., опираясь на гвардию (Г. Г. и А. Г. Орловых и других).
При Екатерине II произошло значительное укрепление российского государства, проводимая ею политика получила название просвещенного абсолютизма. Провела реорганизацию Сената в 1763 г, секуляризацию земель (1763—1764 гг.), упразднила гетманство на Украине. Возглавляла Уложенную комиссию 1767—1769 гг. При ней усилилось угнетение крестьянства, в результате чего произошла Крестьянская война 1773—1775 гг под руководством Емельяна Пугачева. Издала Учреждение для управления губернией 1775 г., Жалованную грамоту дворянству 1785 г., которой окончательно оформила сословные привилегии дворян.
При Екатерине II в результате русско-турецких войн 1768—1774 гг., 1787—1791 гг. Россия окончательно закрепилась на Черном море, были присоединены Северное Причерноморье, Крым, Прикубанье. Приняла под российское подданство Восточную Грузию. В период правления Екатерины II осуществлены разделы Речи Посполитой (1772,1793,1795 гг.), по которым России отошли западно-украинские, белорусские и литовские земли. При ней выдвинулся ряд выдающихся военных и политических деятелей —А.В. Суворов, Ф.Ф. Ушаков, Г. А. Потемкин, ПЛ. Румянцев.
Переписывалась с Вольтером и другими деятелями французского Просвещения. После начала Великой Французской революции активно боролась с ее влиянием, преследовала вольнодумство в России. Являлась автором многих беллетристических, драматургических, публицистических, научно-популярных сочинений, «Записок».
5 ноября 1796 г. в Петербурге, в Зимнем дворце у императрицы произошло кровоизлияние в мозг, по терминологии XVIII века — „апоплексический удар” и 6 ноября Императрица скончалась.
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Объяснение:
Российская императрица. По происхождению немецкая принцесса Софья Фредерика Августа Ангальт-Цербстская. В 1745 г. вышла замуж за великого князя Петра Федоровича, будущего императора Петра III, которого свергла с престола в 1762 г., опираясь на гвардию (Г. Г. и А. Г. Орловых и других).
При Екатерине II произошло значительное укрепление российского государства, проводимая ею политика получила название просвещенного абсолютизма. Провела реорганизацию Сената в 1763 г, секуляризацию земель (1763—1764 гг.), упразднила гетманство на Украине. Возглавляла Уложенную комиссию 1767—1769 гг. При ней усилилось угнетение крестьянства, в результате чего произошла Крестьянская война 1773—1775 гг под руководством Емельяна Пугачева. Издала Учреждение для управления губернией 1775 г., Жалованную грамоту дворянству 1785 г., которой окончательно оформила сословные привилегии дворян.
При Екатерине II в результате русско-турецких войн 1768—1774 гг., 1787—1791 гг. Россия окончательно закрепилась на Черном море, были присоединены Северное Причерноморье, Крым, Прикубанье. Приняла под российское подданство Восточную Грузию. В период правления Екатерины II осуществлены разделы Речи Посполитой (1772,1793,1795 гг.), по которым России отошли западно-украинские, белорусские и литовские земли. При ней выдвинулся ряд выдающихся военных и политических деятелей —А.В. Суворов, Ф.Ф. Ушаков, Г. А. Потемкин, ПЛ. Румянцев.
Переписывалась с Вольтером и другими деятелями французского Просвещения. После начала Великой Французской революции активно боролась с ее влиянием, преследовала вольнодумство в России. Являлась автором многих беллетристических, драматургических, публицистических, научно-популярных сочинений, «Записок».
5 ноября 1796 г. в Петербурге, в Зимнем дворце у императрицы произошло кровоизлияние в мозг, по терминологии XVIII века — „апоплексический удар” и 6 ноября Императрица скончалась.