2.
В обмен на единственный дар с его стороны Аларих, вождь готов, потребовал от римлян «всё золото, все ценности, всех рабов».
4.
Резиденция императора Западной Римской империи Гонория.
По вертикали:
1.
Римские воины.
3.
Император, окруживший себя азиатской пышностью: носил крашеные фальшивые волосы, пестрые шелковые одеяния, украшал себя множеством драгоценных камней, ожерелий и браслетов.
Объяснение:
Консулы были высшими правительственными чиновниками в Риме. Они открывали заседание сената и выступали в нём в качестве председателя. Консул председательствовал и в центуриатных комициях. Правомочия консула при необходимости позволяли ему представлять государство во внешних отношениях.
Консулу принадлежали обширные судебные правомочия: он имел право приговаривать даже к смертной казни или крупному штрафу. Консул надзирал за осуществлением культовых мероприятий и т.д. При этом консульская власть представляла собой преимущественно военную силу.
Греческие авторы, которые побывали в Риме, именовали консулов стратегами.
Права и правомочия консулов в период войны в войсках обозначаются термином IMPERIUM MILITIAE.
Он осуществлял набор римских граждан в армию. После укомплектования войска воины приносили присягу консулу. После проведения религиозных обрядов войско выходило за пределы города, а консул наделялся правомочиями полководца.
Отдельная армия консула и театр военных действий, в пределах которого реализовывалась единоличная консульская власть, именовались «провинцией».
Он обладал правомочием назначать командный состав. В данном во между Афинами и Римом имелось определенное различие. Консулы имели право объявлять войну тем народам и странам, через территорию которых проходили их армии. Однако объявленная им война не представлялась главной. Ею являлась война, которая объявлялась только сенатом, либо с его одобрения.
ответ
ответ дан
pvp86
Вибух ненависті по відношенню до іноземців підспудно визрівав віддавна. Невдоволення «заморськими дияволами», «іноземними варварами» ставало дуже широким, причому виявлялося воно перш за все на місцевому рівні, головним чином у антимісіонерских виступах. Місіонери активно діяли в Китаї; саме вони перш за все контактували з китайським селянством. Природно, що вони першими відчули на собі міць традиційної структури і силу опору Китаю усього далекого, що як раз і уособлювали в кінці XIX ст. місіонери. З літа 1898 р. і особливо після провалу реформ антимісіонерский рух все наростало і в ряді місць починало приймати організовані форми. Під гаслом «Підтримаємо Цин, знищимо іноземців!» Повстанці в різних провінціях країни руйнували християнські церкви і будинки місіонерів, переслідували прийняли християнство китайців (їх було дуже небагато), а заодно громили крамниці іноземних торговців, приміщення іноземних консульств в торгових центрах. Відкрита підтримка державами курсу на реформа розставила все на свої місця. Країна після ста днів реформ виявилася напередодні потужного народного вибуху, вибуху люті, спрямованого проти господарювали в країні іноземців, проти вторгся в Китай колоніального капіталу, проти всіх тих нових порядків, які протистояли старому, звичному, нормативного, що спирався на потужні пласти тисячоліть, на пофарбований в конфуціанські і даоської-буддійські тону цивілізаційний фундамент. Відчуваючи підтримку населення, уряд Китаю в конце1898 р. стало на більш жорсткі позиції по відношенню до іноземців, відмовляючи їм у проханні про концесії або оренди територій. Обстановка в Пекіні ставала все більш напруженою. Іноземні місії ввели в місто збройні загони для своєї охорони. У Пекіні і по всій країні поширилися чутки про майбутню розправу з іноземцями, а також листівки, в яких висміювалися європейці, особливо місіонери. Очолив антііностранное рух товариство «іхетуанів» («Загони справедливості і миру»), доктринальна основа якого сходила до даоської-буддійської віри, (за що повсталі пізніше отримали в європейській пресі найменування «боксерів» ), не кажучи вже про ритуали, амулетах, заклинаннях і т. п.
Виступи іхетуанів почалися в провінції Шаньдун ще в 1898 р
і були спрямовані проти німецьких місіонерів, солдатів і фахівців, планували трасу залізниці. Місцева влада намагалися навести порядок, але рух, незважаючи на це, всі ширилося. У 1899-1900 рр. . воно перемістилося в столичну провінцію Чжілі. Численні загони розташувалися поблизу Пекіна і Тяньцзіня. Стурбовані іноземні дипломати наполягали на ухваленні рішучих заходів проти повстанців, але медичне уряд не поспішав з цим. Обстановка тим часом ставала все більш загрозливою. В кінці травня 1900 р. на нараді посланників держав було прийнято рішення направити до Пекіна додатковий контингент військ для охорони місій. Крім того, на адресу цинського уряду були передані заяви загрозливого характеру, які 17 червня були підкріплені захопленням фортеці Дагу поблизу Тяньцзіня зведеним загоном іноземних військ, що фактично означало оголошення війни.
Циси коливалася, не знаючи, що робити. Більшість її радників схилялося до підтримки іхетуанів та використання відповідного моменту для того, щоб дати відсіч державам. Саме ця точка зору і взяла гору. Імператриця відкрила ворота Пекіна перед нхетуанямі, а також ввела в місто регулярну армію, солдати якої теж були різко налаштовані проти іноземців. II червня в Пекіні солдати вбили на вулиці радника японського посольства Сугіяма, 20 червня - німецького посланника Кеттелера. Це означало оголошення війни, що й було офіційно підтверджено імператорським указом від 21 червня (у відповідь на ультиматум держав від 19 червня). Указ офіційно санкціонував повстання іхетуанів, хоча і прагнув поставити їх дії під контроль
Подробнее - на -