Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3
Послевоенное десятилетие насыщено важными политическими событиями. Многим справедливо казалось, чтобы сложившаяся в годы борьбы с фашизмом широкая антигитлеровская коалиция государств и общественных сил гарантировала мирный прогресс человечества на длительную перспективу. Однако вторая половина 40-х гг. не стала периодом развертывания потенциала сотрудничества союзнических государств, а напротив, явилась временем сначала охлаждения отношений между державами-победительницами, а затем втягивания их в так называемую «холодную войну». Главное изменение в международном положении после окончания второй мировой войны и заключалось в дальнейшем углублении, начавшегося в 1917 г., раскола мира на два социально-политических блока.
То, что антигитлеровская коалиция была обречена развалиться вскоре после устранения общего врага — гитлеризма, прекрасно понимал такой холодный и дальновидный политик как У. Черчилль задолго до окончания войны. Глубинной причиной этого были принципиальные идеологические противоречия в социальном устройстве правящих кругов противостоящих государств, прежде всего СССР и США, уже заведомо отказавших друг другу в историческом праве на существование как общественных систем. Конечно, были реальные советско-американские экономические, геополитические и прочие взаимные интересы и противоречия, но главная причина глобального противостоянии заключалась в том, что межгосударственные отношения были настолько идеологизированы, что все другое отступало на второй план. В истории международных отношений начался длительный период глобального противостояния двух мировых держав — СССР и США.
Объяснение:
Історичні назви українських територій
Історія України
Малий герб України
Стародавність[показати]
Середньовіччя[показати]
Козацька доба[показати]
Новий час[показати]
Революція[показати]
Радянська доба[показати]
Сучасність[показати]
Хронологія • Битви в історії • Історія культури
Категорія Категорія • Інші країни
пор
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3
Послевоенное десятилетие насыщено важными политическими событиями. Многим справедливо казалось, чтобы сложившаяся в годы борьбы с фашизмом широкая антигитлеровская коалиция государств и общественных сил гарантировала мирный прогресс человечества на длительную перспективу. Однако вторая половина 40-х гг. не стала периодом развертывания потенциала сотрудничества союзнических государств, а напротив, явилась временем сначала охлаждения отношений между державами-победительницами, а затем втягивания их в так называемую «холодную войну». Главное изменение в международном положении после окончания второй мировой войны и заключалось в дальнейшем углублении, начавшегося в 1917 г., раскола мира на два социально-политических блока.
То, что антигитлеровская коалиция была обречена развалиться вскоре после устранения общего врага — гитлеризма, прекрасно понимал такой холодный и дальновидный политик как У. Черчилль задолго до окончания войны. Глубинной причиной этого были принципиальные идеологические противоречия в социальном устройстве правящих кругов противостоящих государств, прежде всего СССР и США, уже заведомо отказавших друг другу в историческом праве на существование как общественных систем. Конечно, были реальные советско-американские экономические, геополитические и прочие взаимные интересы и противоречия, но главная причина глобального противостоянии заключалась в том, что межгосударственные отношения были настолько идеологизированы, что все другое отступало на второй план. В истории международных отношений начался длительный период глобального противостояния двух мировых держав — СССР и США.
Гр
Объяснение: