Начало XII в. стал временем укрепления королевской власти. Король Людовик VI Толстый (1108 - 1137 гг.) Вместе со своим аббатом Сугерия навел порядок в королевском домене. Замки мятежных баронов были разрушены или в нем разместились королевские гарнизоны.
Людовик VI Толстый отличался от своих предшественников большей настойчивостью и энергичностью. Он начал настоящую войну против жителей "Осиных гнезд, пожирали страну своим разбоем", как называли современники баронов. Король лично руководил карательными отрядами, сражался против баронов, организовывал осады замков. Двадцать лет понадобилось королю, чтобы покорить мятежных баронов. Особенно тяжелой была борьба против Гюго где Пюизе. Он был отлучен от церкви, но это вызвало у барона только смех. Людовик IV трижды держал в осаде его замок, трижды разрушал его и сжигал, но так ничего и не достиг. Каждый раз где Пюизедавал обещание покорности королю, восстанавливал замок, и все начиналось снова. Только после третьего поражения он покорился.
Борьба Людовика VI за объединение страны постепенно стала приносить результаты. Свидетельством этого стали следующие события. В 1124 король Англии Генрих И вместе с немецким императором Генрихом V начали войну против короля Франции. В эту тяжелую для Франции сутки, впервые в истории страны, все вассалы Северной Франции объединились вокруг своего короля, что и обеспечило победу.
В конце своей жизни Людовик VI сумел достичь, как считали все, большого укрепления королевской власти, оженившы 17-летнего сына Людовика VII (1137 - 1180 гг.) С 15-летней Элеонорой Аквитанской. После внезапной смерти отца Элеонора стала единственной наследницей Аквитании - Огромного герцогства на юге страны. Однако, по несколько времени Людовик VII имел неосторожность расстаться с Элеонорой, и она вышла замуж за Генриха II Плантагенета, Который в 1154 г. стал королем Англии, и принесла ему в наследство свои владения. Таким образом, опасным соперником в борьбе Капетингов за объединение Франции стали английские Плантагенеты. К середине XII в. под их властью находилась почти половина Франции. Владение Плантагенетов, считавшихся вассалами французского короля, в несколько раз превышали домен последнего. Французским королям пришлось начать длительную и изнурительную борьбу против Плантагенетов за объединение Франции.
Значительных успехов в борьбе за объединение французских земель под королевской властью достиг сын Людовика VII король Филипп II Август(1180 - 1223 гг.) ФилиппВторой стал королем в 15-летнем возрасте, но он разочаровал тех, кто рассчитывал на его неопытность. Энергичный и осторожный, недоверчивый и вероломный, он сумел достичь блестящих успехов в борьбе против Плантагенетов. ФилиппII обвинял короля Англии Генриха II в нарушении вассальных обязательств (ведь Плантагенетыбыли его вассалами) и одновременно принял вассальную присягу от его сыновей, поддерживая их борьбу против отца.
Борьба против Плантагенетов завершилась полной победой ФилиппаII. В течение 1202 - 1214 рр. он захватил большинство французских владений Плантагенетов. Следовательно территория королевского домена увеличилось в несколько раз. Кроме того, сын Филиппа II Людовик VIII Лев (1223-1226 гг) воспользовался Альбигойские войны (1209-1229 гг) для присоединения много юга Франции. Он разорил и приобщил к своим владениям графство герцогство.
Зовнішня політика Сполучених Штатів Америки визначається Президентом та здійснюється Державним департаментом на чолі з Державним секретарем.
Сполучені Штати Америки проводять складну зовнішню політику, основними принципами якої проголошені «будівництво безпечного світу» і «поширення демократії на користь американського народу та міжнародної спільноти»[1]. Сполучені Штати відіграють вкрай важливу роль у міжнародних відносинах, мають найрозвиненішу у світі мережу дипломатичних представництв. США — член-засновник Організації Об'єднаних Націй і Північно-Атлантичного альянсу, член Ради Безпеки ООН. Дипломатія США бере найактивнішу участь у розв'язанні практично всіх міжнародних конфліктів і суперечок.
Колишній державний секретар США Колін Павелл називав зовнішню політику США «агресивною у сенсі ставлення до викликів і проблем».[2]. З 1940-их років, коли адміністрація Рузвельта відмовилась від політики невтручання, США виступали ініціаторами безлічі збройних конфліктів та військових переворотів в усьому світі, серед яких переворот в Ірані у 1953 році, Операція у затоці Свиней у 1961 році, війни в Югославії 1999, Афганістані та Іраку (2001, 2003).
Один із напрямів у зовнішній політиці США, за власним самовизначенням, є проведення політики «М'якої сили» (Soft power). М'яка сила — це здатність держави (союзу, коаліції) досягти бажаних результатів у міжнародних справах через переконання, а не придушення (нав'язування, примус). «М'яка сила» діє, спонукаючи інших дотримуватись (або домагаючись їхньої власної згоди додержуватись, або роблячи вигідним додержання) певних нормам поведінки та інституцій на міжнародній арені, що і приводить її носіїв до досягнення бажаного результату фактично без примусу". Це поняття належить відомому американському політологу на ім'я Джозеф Най молодший.
Невдоволення подібним лунає в різних країнах світу, де американські принципи світоустрою часто сприймаються як диктат та бажання нав'язати власну систему цінностей. Критика світової політики США багато в чому обумовлена тим, що первісно подібний підхід до розрішення глобальних проблем формувався в тому числі, і як інструмент розповсюдження свого геополітичного впливу, оскільки його реалізація надавала Вашингтону конкурентні переваги у боротьбі за ринки збуту в різних регіонах, що дозволяло досягти там і політичного домінування[3].
Начало борьбы за объединение Франции
Начало XII в. стал временем укрепления королевской власти. Король Людовик VI Толстый (1108 - 1137 гг.) Вместе со своим аббатом Сугерия навел порядок в королевском домене. Замки мятежных баронов были разрушены или в нем разместились королевские гарнизоны.
Людовик VI Толстый отличался от своих предшественников большей настойчивостью и энергичностью. Он начал настоящую войну против жителей "Осиных гнезд, пожирали страну своим разбоем", как называли современники баронов. Король лично руководил карательными отрядами, сражался против баронов, организовывал осады замков. Двадцать лет понадобилось королю, чтобы покорить мятежных баронов. Особенно тяжелой была борьба против Гюго где Пюизе. Он был отлучен от церкви, но это вызвало у барона только смех. Людовик IV трижды держал в осаде его замок, трижды разрушал его и сжигал, но так ничего и не достиг. Каждый раз где Пюизедавал обещание покорности королю, восстанавливал замок, и все начиналось снова. Только после третьего поражения он покорился.
Борьба Людовика VI за объединение страны постепенно стала приносить результаты. Свидетельством этого стали следующие события. В 1124 король Англии Генрих И вместе с немецким императором Генрихом V начали войну против короля Франции. В эту тяжелую для Франции сутки, впервые в истории страны, все вассалы Северной Франции объединились вокруг своего короля, что и обеспечило победу.
В конце своей жизни Людовик VI сумел достичь, как считали все, большого укрепления королевской власти, оженившы 17-летнего сына Людовика VII (1137 - 1180 гг.) С 15-летней Элеонорой Аквитанской. После внезапной смерти отца Элеонора стала единственной наследницей Аквитании - Огромного герцогства на юге страны. Однако, по несколько времени Людовик VII имел неосторожность расстаться с Элеонорой, и она вышла замуж за Генриха II Плантагенета, Который в 1154 г. стал королем Англии, и принесла ему в наследство свои владения. Таким образом, опасным соперником в борьбе Капетингов за объединение Франции стали английские Плантагенеты. К середине XII в. под их властью находилась почти половина Франции. Владение Плантагенетов, считавшихся вассалами французского короля, в несколько раз превышали домен последнего. Французским королям пришлось начать длительную и изнурительную борьбу против Плантагенетов за объединение Франции.
Значительных успехов в борьбе за объединение французских земель под королевской властью достиг сын Людовика VII король Филипп II Август(1180 - 1223 гг.) ФилиппВторой стал королем в 15-летнем возрасте, но он разочаровал тех, кто рассчитывал на его неопытность. Энергичный и осторожный, недоверчивый и вероломный, он сумел достичь блестящих успехов в борьбе против Плантагенетов. ФилиппII обвинял короля Англии Генриха II в нарушении вассальных обязательств (ведь Плантагенетыбыли его вассалами) и одновременно принял вассальную присягу от его сыновей, поддерживая их борьбу против отца.
Борьба против Плантагенетов завершилась полной победой ФилиппаII. В течение 1202 - 1214 рр. он захватил большинство французских владений Плантагенетов. Следовательно территория королевского домена увеличилось в несколько раз. Кроме того, сын Филиппа II Людовик VIII Лев (1223-1226 гг) воспользовался Альбигойские войны (1209-1229 гг) для присоединения много юга Франции. Он разорил и приобщил к своим владениям графство герцогство.
Зовнішня політика Сполучених Штатів Америки визначається Президентом та здійснюється Державним департаментом на чолі з Державним секретарем.
Сполучені Штати Америки проводять складну зовнішню політику, основними принципами якої проголошені «будівництво безпечного світу» і «поширення демократії на користь американського народу та міжнародної спільноти»[1]. Сполучені Штати відіграють вкрай важливу роль у міжнародних відносинах, мають найрозвиненішу у світі мережу дипломатичних представництв. США — член-засновник Організації Об'єднаних Націй і Північно-Атлантичного альянсу, член Ради Безпеки ООН. Дипломатія США бере найактивнішу участь у розв'язанні практично всіх міжнародних конфліктів і суперечок.
Колишній державний секретар США Колін Павелл називав зовнішню політику США «агресивною у сенсі ставлення до викликів і проблем».[2]. З 1940-их років, коли адміністрація Рузвельта відмовилась від політики невтручання, США виступали ініціаторами безлічі збройних конфліктів та військових переворотів в усьому світі, серед яких переворот в Ірані у 1953 році, Операція у затоці Свиней у 1961 році, війни в Югославії 1999, Афганістані та Іраку (2001, 2003).
Один із напрямів у зовнішній політиці США, за власним самовизначенням, є проведення політики «М'якої сили» (Soft power). М'яка сила — це здатність держави (союзу, коаліції) досягти бажаних результатів у міжнародних справах через переконання, а не придушення (нав'язування, примус). «М'яка сила» діє, спонукаючи інших дотримуватись (або домагаючись їхньої власної згоди додержуватись, або роблячи вигідним додержання) певних нормам поведінки та інституцій на міжнародній арені, що і приводить її носіїв до досягнення бажаного результату фактично без примусу". Це поняття належить відомому американському політологу на ім'я Джозеф Най молодший.
Невдоволення подібним лунає в різних країнах світу, де американські принципи світоустрою часто сприймаються як диктат та бажання нав'язати власну систему цінностей. Критика світової політики США багато в чому обумовлена тим, що первісно подібний підхід до розрішення глобальних проблем формувався в тому числі, і як інструмент розповсюдження свого геополітичного впливу, оскільки його реалізація надавала Вашингтону конкурентні переваги у боротьбі за ринки збуту в різних регіонах, що дозволяло досягти там і політичного домінування[3].