Історія зовнішньої політики засвідчує, що міжнародні системи мають певні етапи й цикли свого розвитку. Друга половина 1998 р. продемонструвала, що в розвитку системи стратегічного партнерства між Україною і Польщею (Республіка Польща – РП) намітився певний застій. Його ознаками стали відсутність елементів політики найбільшого сприяння у створюваному "Новому режимі перетинання українсько-польського кордону", взаємні претензії у розв’язанні делікатного питання щодо відтворення польських військових поховань у Галичині, зміст польських антикризових економічних і політичних рекомендацій для України.
Зовні закономірний процес легітимації вступу РП до натовського та європейського просторів, що виявився у приєднанні країни до Шенгенської угоди, яка дозволяє безвізовий режим тільки між країнами-учасницями цієї групи, є досить болючим для України.
Зміст угоди спричинює виникнення складної геополітичної дилеми через побоювання, що кордон Європи і ЄС проходитиме західними кордонами України і може стати своєрідною новою європейською "залізною завісою". Стимулюючим фактором загострення цієї проблеми стала політична лінія польського МЗС, яке з моменту виникнення цього питання заявило про особливий статус і гарантії для України у зв’язку з українсько-польським стратегічним партнерством. Реальний зовнішньополітичний процес набув суперечливого характеру і призвів до протилежних, ніж очікувалося, результатів.
Наслідки російської фінансової кризи спричинили певний натиск на польських політиків щодо рекомендацій Україні у виборі моделі економічних реформ. Стандарти польської економічної перспективи, заснованої на політиці "шокової терапії" і концепції економічного віддалення від Росії як фактора ринкового стримування, не можуть бути застосовані в Україні, принаймні тимчасово, через низку особливостей української економіко-політичної трансформації.
На відміну від більшості двосторонніх моделей відносин України з державами-партнерами, порядок денний між Україною та Польщею не формується ані економічними інтересами, ані кон’юнктурними факторами. Українсько-польські відносини мають достоту стратегічний вимір, щоправда, завдячують цим радше Польщі, ніж Україні. Першою визнавши незалежність України, Польща відтоді неухильно її підтримувала.
Зрештою, Польща не тільки була більшим лобістом європейської інтеграції України, ніж сама Україна, а й проактивність у відносинах майже завжди походила з польського, а не з українського боку. Причина цього лежить у стратегічному підході Польщі до формування своєї зовнішньої політики загалом. Ідейним "батьком" польської зовнішньополітичної доктрини після 1989 року стали Юльюш Мерошевський та Єжи Ґєдройць, польські інтелектуали, які, на противагу "кресов’янським" настроям багатьох своїх співвітчизників, проголосили тезу, що Польща мусить відректися від будь-яких претензій на колишні польські землі та всіма силами підтримувати ідею незалежності України, Білорусі, Литви, а також демократизацію Росії як запоруку польської безпеки. Завдяки ним на початку 1990-х наріжним каменем зовнішньої політики Польщі стала політика європеїзації, а не політика пам’яті. Втім, характер двосторонніх відносин змінився у 2015 році з приходом до влади партії "Право і справедливість". Історична проблематика, в центрі якої постає встановлення історичної правди і справедливості довкола подій на Волині у 1943 році, сьогодні є у топі українсько-польського порядку денного.
Історія зовнішньої політики засвідчує, що міжнародні системи мають певні етапи й цикли свого розвитку. Друга половина 1998 р. продемонструвала, що в розвитку системи стратегічного партнерства між Україною і Польщею (Республіка Польща – РП) намітився певний застій. Його ознаками стали відсутність елементів політики найбільшого сприяння у створюваному "Новому режимі перетинання українсько-польського кордону", взаємні претензії у розв’язанні делікатного питання щодо відтворення польських військових поховань у Галичині, зміст польських антикризових економічних і політичних рекомендацій для України.
Зовні закономірний процес легітимації вступу РП до натовського та європейського просторів, що виявився у приєднанні країни до Шенгенської угоди, яка дозволяє безвізовий режим тільки між країнами-учасницями цієї групи, є досить болючим для України.
Зміст угоди спричинює виникнення складної геополітичної дилеми через побоювання, що кордон Європи і ЄС проходитиме західними кордонами України і може стати своєрідною новою європейською "залізною завісою". Стимулюючим фактором загострення цієї проблеми стала політична лінія польського МЗС, яке з моменту виникнення цього питання заявило про особливий статус і гарантії для України у зв’язку з українсько-польським стратегічним партнерством. Реальний зовнішньополітичний процес набув суперечливого характеру і призвів до протилежних, ніж очікувалося, результатів.
Наслідки російської фінансової кризи спричинили певний натиск на польських політиків щодо рекомендацій Україні у виборі моделі економічних реформ. Стандарти польської економічної перспективи, заснованої на політиці "шокової терапії" і концепції економічного віддалення від Росії як фактора ринкового стримування, не можуть бути застосовані в Україні, принаймні тимчасово, через низку особливостей української економіко-політичної трансформації.
Объяснение:
Українсько-польські відносини мають достоту стратегічний вимір, щоправда, завдячують цим радше Польщі, ніж Україні.
Першою визнавши незалежність України, Польща відтоді неухильно її підтримувала.
Зрештою, Польща не тільки була більшим лобістом європейської інтеграції України, ніж сама Україна, а й проактивність у відносинах майже завжди походила з польського, а не з українського боку.
Причина цього лежить у стратегічному підході Польщі до формування своєї зовнішньої політики загалом.
Ідейним "батьком" польської зовнішньополітичної доктрини після 1989 року стали Юльюш Мерошевський та Єжи Ґєдройць, польські інтелектуали, які, на противагу "кресов’янським" настроям багатьох своїх співвітчизників, проголосили тезу, що Польща мусить відректися від будь-яких претензій на колишні польські землі та всіма силами підтримувати ідею незалежності України, Білорусі, Литви, а також демократизацію Росії як запоруку польської безпеки.
Завдяки ним на початку 1990-х наріжним каменем зовнішньої політики Польщі стала політика європеїзації, а не політика пам’яті.
Втім, характер двосторонніх відносин змінився у 2015 році з приходом до влади партії "Право і справедливість". Історична проблематика, в центрі якої постає встановлення історичної правди і справедливості довкола подій на Волині у 1943 році, сьогодні є у топі українсько-польського порядку денного.