До того ж під впливом поразки у збройному конфлікті з СРСР на Халхін-Голі Японія 16 вересня 1939 р. уклала із Кремлем угоду про припинення вогню. Але у відповідь на припинення американськими підприємцями, за рекомендаціями уряду, в індивідуальному порядку співпраці з Японією Токіо розгорнув пропагандистську кампанію "боротьби з білим імперіалізмом".
Наприкінці 1939 р. японський уряд проголосив гасло створення "Великої Східноазійської сфери процвітання", а генералітет приступив до розроблення конкретних планів завоювання європейських колоніальних володінь. Уже в січні 1940 р. Токіо звернувся з ультиматумом до Нідерландів, вимагаючи надання йому в Індонезії торговельних переваг і гарантованих поставок великих обсягів нафти та каучуку. У червні емігрантський нідерландський уряд погодився з цим, тоді ж французький генерал-губернатор Індокитаю дав згоду на розміщення японських гачів на північно-в'єтнамських залізницях. Навіть Британія під тиском Токіо в середині липня на 3 місяці закрила Бірманську дорогу, що поставило гомінданівську армію на грань повної поразки.
Заохочений першими успіхами, другий уряд Коное наприкінці серпня 1940 р. добився від французької колоніальної адміністрації дозволу на введення до Індокитаю японських військ. З огляду на такий розвиток подій, США у вересні припинили експорт алюмінію, чорних металів та авіа-деталей до Японії.
У відповідь Токіо 27 вересня 1940 р. підписав із Берліном спеціальну угоду, що передбачала, зокрема, розмежування "життєвого простору". Вона була спрямована не проти СРСР, а проти США, до того ж, незважаючи на невдоволення Берліна, 13 квітня 1941 р. Японія підписала із Кремлем пакт про ненапад на 5 років.
Наступного місяця прем'єр-міністр Коное оголосив 3 принципи нормалізації японо-американських відносин:
визнання Японії та Китаю союзниками в антикомуністичній боротьбі; дипломатичне визнання Маньчжоу-Го; вироблення координованої політики протидії поширенню комунізму в ПСА. Затягування Вашингтоном переговорів призвело до зміни японського уряду й призначення його главою 15 жовтня 1941 р. ультра-радикала Тодзіо. Японія остаточно визначилася з планами військових завоювань у регіоні, що мали тривати 3 місяці й привести до окупації Яви, Суматри, Борнео, Малайї, захоплення Сінгапура та американських баз на Філіппінах, Гуамі й Вейку.
Тихоокеанська війна почалася несподіваним масованим ударом японського авіаносного об'єднання уранці 7 грудня 1941 р. по головній базі ВМС США Пірл-Харбор на Гавайських островах. Підготовлена у суворій таємниці й добре продумана операція принесла Токіо значний успіх: США втратили 5 лінкорів і 13 інших кораблів різних класів, ще 2 лінкори були серйозно пошкоджені, на землі та у повітрі було знищено 188 американських літаків. Японці втратили лише 29 літаків та 5 карликових підводних човнів, уся бойова операція тривала менше 2-х годин.
Люди, які займалися рибальством і полюванням, жили на території Індії у IV тисячолітті до н. е. Перша цивілізація (індська, також названа протоіндською або хараппською) розвинулася в долині Інду в середині III тисячоліття до н. е. і проіснувала близько тисячі років. Сліди цієї древньоіндійської цивілізації знайдені на півострові Катхіявар у Гуджараті, а в 1922 археологи виявили залишки поселень бронзової доби: Хараппи (у Пенджабі) і Мохенджо-Даро (у Сінді).
В середині II тисячоліття до н. е. у Північну Індію з Центральної Азії через басейн Інду прийшли арії, які у VII—VI століттях до н. е. заснували в долині Гангу свої держави.
У V ст. до н. е. у долині Гангу було кілька дрібних держав, які ворогували між собою.
У IV ст. до н. е. на північний захід Індії прийшли війська Александра Македонського, успішно подолавши опір племен, які жили в долині Інду. Однак в долині Гангу ситуація до того часу змінилася. Царі держави Магадха об'єднали дрібні держави в одну сильну і відбили греко-македонський напад. Незабаром владу у Магадха захопив Чандрагупта з роду Маур'їв, а за його онука Ашоки (III ст. до н. е.) царі Магадхи правили вже майже всією Індією (крім самого півдня Індостану), і їхню державу називають імперією Маур'їв. Могутня держава Маур'їв розпалася на початку II ст. до н. е. і почала зазнавати нападів скіфів, греків тощо.
Наприкінці 1939 р. японський уряд проголосив гасло створення "Великої Східноазійської сфери процвітання", а генералітет приступив до розроблення конкретних планів завоювання європейських колоніальних володінь. Уже в січні 1940 р. Токіо звернувся з ультиматумом до Нідерландів, вимагаючи надання йому в Індонезії торговельних переваг і гарантованих поставок великих обсягів нафти та каучуку. У червні емігрантський нідерландський уряд погодився з цим, тоді ж французький генерал-губернатор Індокитаю дав згоду на розміщення японських гачів на північно-в'єтнамських залізницях. Навіть Британія під тиском Токіо в середині липня на 3 місяці закрила Бірманську дорогу, що поставило гомінданівську армію на грань повної поразки.
Заохочений першими успіхами, другий уряд Коное наприкінці серпня 1940 р. добився від французької колоніальної адміністрації дозволу на введення до Індокитаю японських військ. З огляду на такий розвиток подій, США у вересні припинили експорт алюмінію, чорних металів та авіа-деталей до Японії.
У відповідь Токіо 27 вересня 1940 р. підписав із Берліном спеціальну угоду, що передбачала, зокрема, розмежування "життєвого простору". Вона була спрямована не проти СРСР, а проти США, до того ж, незважаючи на невдоволення Берліна, 13 квітня 1941 р. Японія підписала із Кремлем пакт про ненапад на 5 років.
Наступного місяця прем'єр-міністр Коное оголосив 3 принципи нормалізації японо-американських відносин:
визнання Японії та Китаю союзниками в антикомуністичній боротьбі;
дипломатичне визнання Маньчжоу-Го;
вироблення координованої політики протидії поширенню комунізму в ПСА.
Затягування Вашингтоном переговорів призвело до зміни японського уряду й призначення його главою 15 жовтня 1941 р. ультра-радикала Тодзіо. Японія остаточно визначилася з планами військових завоювань у регіоні, що мали тривати 3 місяці й привести до окупації Яви, Суматри, Борнео, Малайї, захоплення Сінгапура та американських баз на Філіппінах, Гуамі й Вейку.
Тихоокеанська війна почалася несподіваним масованим ударом японського авіаносного об'єднання уранці 7 грудня 1941 р. по головній базі ВМС США Пірл-Харбор на Гавайських островах. Підготовлена у суворій таємниці й добре продумана операція принесла Токіо значний успіх: США втратили 5 лінкорів і 13 інших кораблів різних класів, ще 2 лінкори були серйозно пошкоджені, на землі та у повітрі було знищено 188 американських літаків. Японці втратили лише 29 літаків та 5 карликових підводних човнів, уся бойова операція тривала менше 2-х годин.
Люди, які займалися рибальством і полюванням, жили на території Індії у IV тисячолітті до н. е. Перша цивілізація (індська, також названа протоіндською або хараппською) розвинулася в долині Інду в середині III тисячоліття до н. е. і проіснувала близько тисячі років. Сліди цієї древньоіндійської цивілізації знайдені на півострові Катхіявар у Гуджараті, а в 1922 археологи виявили залишки поселень бронзової доби: Хараппи (у Пенджабі) і Мохенджо-Даро (у Сінді).
В середині II тисячоліття до н. е. у Північну Індію з Центральної Азії через басейн Інду прийшли арії, які у VII—VI століттях до н. е. заснували в долині Гангу свої держави.
У V ст. до н. е. у долині Гангу було кілька дрібних держав, які ворогували між собою.
У IV ст. до н. е. на північний захід Індії прийшли війська Александра Македонського, успішно подолавши опір племен, які жили в долині Інду. Однак в долині Гангу ситуація до того часу змінилася. Царі держави Магадха об'єднали дрібні держави в одну сильну і відбили греко-македонський напад. Незабаром владу у Магадха захопив Чандрагупта з роду Маур'їв, а за його онука Ашоки (III ст. до н. е.) царі Магадхи правили вже майже всією Індією (крім самого півдня Індостану), і їхню державу називають імперією Маур'їв. Могутня держава Маур'їв розпалася на початку II ст. до н. е. і почала зазнавати нападів скіфів, греків тощо.