Українські землі, що входили до складу Росії, були об'єднані в три регіони — генерал-губернаторства по 3 губернії в кожному: Малоросійська (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київська (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). Губернськими і повітовими центрами були міста, волосними — містечка. Губерніями керували губернатори, яких призначав цар із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, яких обирали зі свого середовища дворяни повіту. На чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади.
До складу Австро-Угорщини входили три історичні українські регіони: Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. У Буковині найвищою посадовою особою був крайовий президент, а в Галичині — намісник. Вони призначалися цісарем і мали широкі повноваження. Їм підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Повітові старости призначали війтів, які очолювали сільські громади. У Львові й Чернівцях діяли крайові сейми, що виконували функції органів місцевого самоврядування. Вони опікувалися проблемами торгівлі, освіти, санітарного стану в населених пунктах тощо.
Переважну більшість населення українських земель складало селянство. У Наддніпрянській Україні в сільській місцевості проживало 84% населення, в західноукраїнських землях — 85%.
Можно сказать, что аграрной реформе Столыпина не повезло. О ней все слышали, но мало кто разбирался в деталях. Во-первых, реформы были осуществлены достаточно поздно, только в 1906 году. Кроме этого, не следует забывать, что переход от натурального типа экономики к рыночному в условиях административно-командной системы возможен на основе активной деятельности государства. При этом особую роль должна сыграть финансово-кредитная деятельность государства. С экономической точки зрения, начатая аграрная реформа была необходима и прогрессивна. В случае удачи она сулила более интенсивные формы хозяйствования, более высокие урожаи, более высокий уровень жизни. Столыпину пришлось столкнуться с множеством проблем. Царь, поддерживавший Столыпина вначале, позже, когда угроза революции спала, фактически стал на позицию его противников. Большинство предложений Столыпина, даже принятых Госдумой, были отвергнуты промонархистским Госсоветом. Для успеха аграрной реформы надо было преодолеть три препятствия: - сопротивление консервативных помещичье-бюрократических верхов, на это ушло 4 года, с 1907 по 1911, пока закон о хуторах и отрубах не был утвержден царем; - консерватизм крестьянской общины. Русский неграмотный крестьянин, никогда не знавший частной собственности, считал всю землю, принадлежащей тому, кто на ней работает. Среди крестьян была распространена идея «черного передела» - когда вся земля достанется крестьянам бесплатно, умело подогреваемая многочисленными социалистическими агитаторами. Поэтому многие из крестьян, даже имея возможность, не покупали землю. - сопротивление российской «социалистической» интеллигенции и иерархов русской православной церкви, категорически выступавших против частной собственности на землю с правом купли-продажи и считавших, что реформа обогатит 10-15% крестьян, а остальных без общинной защиты пустит по миру.
Українські землі, що входили до складу Росії, були об'єднані в три регіони — генерал-губернаторства по 3 губернії в кожному: Малоросійська (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київська (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). Губернськими і повітовими центрами були міста, волосними — містечка. Губерніями керували губернатори, яких призначав цар із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, яких обирали зі свого середовища дворяни повіту. На чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади.
До складу Австро-Угорщини входили три історичні українські регіони: Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. У Буковині найвищою посадовою особою був крайовий президент, а в Галичині — намісник. Вони призначалися цісарем і мали широкі повноваження. Їм підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Повітові старости призначали війтів, які очолювали сільські громади. У Львові й Чернівцях діяли крайові сейми, що виконували функції органів місцевого самоврядування. Вони опікувалися проблемами торгівлі, освіти, санітарного стану в населених пунктах тощо.
Переважну більшість населення українських земель складало селянство. У Наддніпрянській Україні в сільській місцевості проживало 84% населення, в західноукраїнських землях — 85%.
Во-первых, реформы были осуществлены достаточно поздно, только в 1906 году.
Кроме этого, не следует забывать, что переход от натурального типа экономики к рыночному в условиях административно-командной системы возможен на основе активной деятельности государства. При этом особую роль должна сыграть финансово-кредитная деятельность государства.
С экономической точки зрения, начатая аграрная реформа была необходима и прогрессивна. В случае удачи она сулила более интенсивные формы хозяйствования, более высокие урожаи, более высокий уровень жизни.
Столыпину пришлось столкнуться с множеством проблем. Царь, поддерживавший Столыпина вначале, позже, когда угроза революции спала, фактически стал на позицию его противников. Большинство предложений Столыпина, даже принятых Госдумой, были отвергнуты промонархистским Госсоветом.
Для успеха аграрной реформы надо было преодолеть три препятствия:
- сопротивление консервативных помещичье-бюрократических верхов, на это ушло 4 года, с 1907 по 1911, пока закон о хуторах и отрубах не был утвержден царем;
- консерватизм крестьянской общины. Русский неграмотный крестьянин, никогда не знавший частной собственности, считал всю землю, принадлежащей тому, кто на ней работает. Среди крестьян была распространена идея «черного передела» - когда вся земля достанется крестьянам бесплатно, умело подогреваемая многочисленными социалистическими агитаторами. Поэтому многие из крестьян, даже имея возможность, не покупали землю.
- сопротивление российской «социалистической» интеллигенции и иерархов русской православной церкви, категорически выступавших против частной собственности на землю с правом купли-продажи и считавших, что реформа обогатит 10-15% крестьян, а остальных без общинной защиты пустит по миру.