Міф або міт (від грец. μύθος, буквально «оповідь», «розповідь», «сказання») — оповідь, що пояснює походження певних елементів світобудови чи світу загалом через емоційно-чуттєві о́брази. Міф є основою різних релігійних систем, фольклорних традицій, художньої творчості.
Історичний міф — своєрідна, як правило, спотворена форма історичної свідомості, в якій конкретні знання й інтерпретації процесів, подій, явищ і фактів минулого передаються за до образів, символів, переказів, легенд та ін. емоційно-психологічних, ірраціональних, інтуїтивних компонентів, що сполучаються з вибраними тенденційними елементами логіко-раціонального поясненнями.
Історичний міф — своєрідна, як правило, спотворена форма історичної свідомості, в якій конкретні знання й інтерпретації процесів, подій, явищ і фактів минулого передаються за до образів, символів, переказів, легенд та ін. емоційно-психологічних, ірраціональних, інтуїтивних компонентів, що сполучаються з вибраними тенденційними елементами логіко-раціонального поясненнями.
Міф — первинна й найдавніша форма істор. мислення, в якій цілісне представлення минулого будується шляхом нерозчленованого поєднання реального з ідеальним, об'єкта з його образом, природного й надприродного, зовн. і внутр., душі й тіла, індивідуума і соціуму тощо. В основі міфу є масове, колективне переживання, яке виступає як іб витлумачення дійсності за до продукування образів, що ототожнюються із окремими явищами реальності. Генетично М.і. пов'язаний з космо- й антропогонічною міфологією, тобто з міфами про заг. становлення і руйнування Всесвіту, походження людини (вавилонський міф про творення світу) тощо. Вважають, що М.і. походить від класичного, архаїчного міфу, який виник у процесі переходу від одухотворення природи до персоніфікації і символічної репрезентації світу культури. У цьому розумінні міф виступає як початкова структура к-ри, зокрема в сенсі артикуляції її зародкових форм, урешті-решт — як первинна формація самих стилів і укладів культурно-істор. буття. Найвиразніше функції міфу виявляються в первісній к-рі, де міф постає як своєрідна картина, в символах і образах якої сприймається й описується весь світ. Первинними джерелами М.і. є усні повідомлення представників старшого покоління, які виступають як очевидці, свідки істор. подій, зокрема як хранителі пам'яті певної спільноти (етносу, сусп-ва, культу тощо). Визначальним чинником формування М.і. є відсутність критично-скептичних настанов щодо ставлення до «свого» образу / «своїх» образів минулого за родовими, етнічними, нац., соціальними, расовими, статевими, конфесійними, груповими, професійними чи ін. ознаками. М.і. базується на іманентній логіці саморозгортання, скерованій на компонування соціокульт. явищ і процесів задля створення ідеальних конструкцій-образів. Саме образи є засадничими елементами в структурі М.і., позаяк мають низку певних рис, ознак, характеристик, властивостей, які впродовж тисячоліть побутують у колективній пам'яті. Натомість поняття як логічно-раціональні складові посідають другорядну та підпорядковану роль, зокрема як певні вкраплення до мережі ідеальних уявлень. М.і. є гетерогенним, пористим утворенням за своєю структурою й семантикою, зокрема, включає важливі, часто визначальні смислові лакуни відтвореної минувшини, т. зв. непрозорі зони «історичного напівзабуття», які в ньому заповнюються вигаданими або фантастичними уявленнями. Каузальність наук. реконструкцій у М.і. заступають примітивні аналогії та химерні асоціації, а причинно-наслідковий зв'язок підміняється прецедентом, тобто походженням предмета, об'єкта, явища або героя. М.і. виступає в кількох іпостасях. Це — спрощена, вульгаризована «дорожня» мапа світу минувшини чи його частини, яка адаптована до потреб масової свідомості і одночасно — механізм психічного, емоційного єднання спільноти (соціальної, нац., політ., конфесійної тощо), що компенсує неповність знання та супутні при цьому колективні комплекси й фобії. Не випадково в архаїчній свідомості міфи визначали соціальну орієнтацію істор. людини. У широкому сенсі М.і. перетворює Хаос буття минувшини на упорядкований Космос, який створює можливість усвідомлення й сприйняття світу історії як якогось організованого, самоочевидного, цілого за певним сценарієм руху. Це відображається в простій і доступній схемі М.і., яка виступає як іб осягнення незбагненного в істор. свідомості. Тому інтерпретаційна модель М.і. переважно антро : міф наділяється якостями й рисами, властивими людині. Природа міфологічних образів є субстанціональною і синкретичною. Суб'єкт істор. дії в М.і. персоніфікується у вчинках героя, щодо якого людські спільноти виступають як об'єкт творення історії. Напр., образ культ. героя (Гільгамеш, Прометей та ін.) в класичному чи архаїчному міфі є посередником між «світом богів» і «світом людей». Заразом переказ діянь «священних», знакових для етнокульт. традиції істор., легендарних чи напівлегендарних осіб супроводжує розповідь про їхнє побутування відповідним сакральним ореолом (фундатори Києва — брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, вел. кн. київ. Володимир Святославич — хреститель Русі тощо). Особливості давнього М.і. полягають у транзитивності й адаптивності його змістовної основи, яка відносно легко переноситься від одного етносу до іншого, асимілюючи нові персонажі та їхні функції.
Міф або міт (від грец. μύθος, буквально «оповідь», «розповідь», «сказання») — оповідь, що пояснює походження певних елементів світобудови чи світу загалом через емоційно-чуттєві о́брази. Міф є основою різних релігійних систем, фольклорних традицій, художньої творчості.
Історичний міф — своєрідна, як правило, спотворена форма історичної свідомості, в якій конкретні знання й інтерпретації процесів, подій, явищ і фактів минулого передаються за до образів, символів, переказів, легенд та ін. емоційно-психологічних, ірраціональних, інтуїтивних компонентів, що сполучаються з вибраними тенденційними елементами логіко-раціонального поясненнями.
Міф — первинна й найдавніша форма істор. мислення, в якій цілісне представлення минулого будується шляхом нерозчленованого поєднання реального з ідеальним, об'єкта з його образом, природного й надприродного, зовн. і внутр., душі й тіла, індивідуума і соціуму тощо. В основі міфу є масове, колективне переживання, яке виступає як іб витлумачення дійсності за до продукування образів, що ототожнюються із окремими явищами реальності. Генетично М.і. пов'язаний з космо- й антропогонічною міфологією, тобто з міфами про заг. становлення і руйнування Всесвіту, походження людини (вавилонський міф про творення світу) тощо. Вважають, що М.і. походить від класичного, архаїчного міфу, який виник у процесі переходу від одухотворення природи до персоніфікації і символічної репрезентації світу культури. У цьому розумінні міф виступає як початкова структура к-ри, зокрема в сенсі артикуляції її зародкових форм, урешті-решт — як первинна формація самих стилів і укладів культурно-істор. буття. Найвиразніше функції міфу виявляються в первісній к-рі, де міф постає як своєрідна картина, в символах і образах якої сприймається й описується весь світ. Первинними джерелами М.і. є усні повідомлення представників старшого покоління, які виступають як очевидці, свідки істор. подій, зокрема як хранителі пам'яті певної спільноти (етносу, сусп-ва, культу тощо). Визначальним чинником формування М.і. є відсутність критично-скептичних настанов щодо ставлення до «свого» образу / «своїх» образів минулого за родовими, етнічними, нац., соціальними, расовими, статевими, конфесійними, груповими, професійними чи ін. ознаками. М.і. базується на іманентній логіці саморозгортання, скерованій на компонування соціокульт. явищ і процесів задля створення ідеальних конструкцій-образів. Саме образи є засадничими елементами в структурі М.і., позаяк мають низку певних рис, ознак, характеристик, властивостей, які впродовж тисячоліть побутують у колективній пам'яті. Натомість поняття як логічно-раціональні складові посідають другорядну та підпорядковану роль, зокрема як певні вкраплення до мережі ідеальних уявлень. М.і. є гетерогенним, пористим утворенням за своєю структурою й семантикою, зокрема, включає важливі, часто визначальні смислові лакуни відтвореної минувшини, т. зв. непрозорі зони «історичного напівзабуття», які в ньому заповнюються вигаданими або фантастичними уявленнями. Каузальність наук. реконструкцій у М.і. заступають примітивні аналогії та химерні асоціації, а причинно-наслідковий зв'язок підміняється прецедентом, тобто походженням предмета, об'єкта, явища або героя. М.і. виступає в кількох іпостасях. Це — спрощена, вульгаризована «дорожня» мапа світу минувшини чи його частини, яка адаптована до потреб масової свідомості і одночасно — механізм психічного, емоційного єднання спільноти (соціальної, нац., політ., конфесійної тощо), що компенсує неповність знання та супутні при цьому колективні комплекси й фобії. Не випадково в архаїчній свідомості міфи визначали соціальну орієнтацію істор. людини. У широкому сенсі М.і. перетворює Хаос буття минувшини на упорядкований Космос, який створює можливість усвідомлення й сприйняття світу історії як якогось організованого, самоочевидного, цілого за певним сценарієм руху. Це відображається в простій і доступній схемі М.і., яка виступає як іб осягнення незбагненного в істор. свідомості. Тому інтерпретаційна модель М.і. переважно антро : міф наділяється якостями й рисами, властивими людині. Природа міфологічних образів є субстанціональною і синкретичною. Суб'єкт істор. дії в М.і. персоніфікується у вчинках героя, щодо якого людські спільноти виступають як об'єкт творення історії. Напр., образ культ. героя (Гільгамеш, Прометей та ін.) в класичному чи архаїчному міфі є посередником між «світом богів» і «світом людей». Заразом переказ діянь «священних», знакових для етнокульт. традиції істор., легендарних чи напівлегендарних осіб супроводжує розповідь про їхнє побутування відповідним сакральним ореолом (фундатори Києва — брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, вел. кн. київ. Володимир Святославич — хреститель Русі тощо). Особливості давнього М.і. полягають у транзитивності й адаптивності його змістовної основи, яка відносно легко переноситься від одного етносу до іншого, асимілюючи нові персонажі та їхні функції.