Начало феодальной войныВ конце XIV в. внутри Московского княжества образовалось несколько удельных княжеств, выделенных Дмитрием Донским своим младшим сыновьям (кроме существовавшего ранее удела его двоюродного брата Владимира Андреевича серпуховского). Из них крупнейшим и экономически наиболее развитым было Галицкое княжество, доставшееся (вместе со Звенигородом) второму сыну Дмитрия Донского Юрию. После смерти Василия I Юрий начал борьбу с своим племянником Василием II за великокняжеский престол, обосновывая свои права на него ставшим уже архаичным принципом родового старшинства дядьев перед племянниками. Не встретив поддержки своим притязаниям у митрополита фотия и московских бояр, Юрий попытался получить ярлык на великое кня-жение в Орде. Но правители Орды, где происходила очередная смута, не захотели ссориться с Москвой, и Юрий начал вооруженную борьбу, опираясь на ресурсы своего княжества. Дважды (в 1433 и 1434 гг.) ему удавалось захватывать Москву. Однако утвердиться в ней Юрию так и не удалось из-за враждебного отношения к нему со стороны московских бояр, горожан и великокняжеских' служилых людей, видевших в нем прежде всего мятежного удельного князя.Расширение территории феодальной войныПосле смерти Юрия в 1434 г. борьбу с Василием II продолжили его сыновья Василий Косой и Дмитрий Шемяка. Внешне борьба между ними продолжала сохранять вид династического спора за великокняжеский престол между двумя линиями потомства Дмитрия Донского, хотя у сыновей Юрия уже не было каких-либо оснований оспаривать права Василия II. Борьба между ними по существу стала решающим столкновением сторонников и противников государственной централизации. Решался вопрос: на каких основаниях должны были строиться отношения московских князей с другими князьями, поскольку роль Москвы как руководящего политического центра Руси стала очевидным фактом. Развязавшая феодальную войну коалиция удельных князей во главе с галицкими князьями представляла феодально-консервативную реакцию на достигнутые Москвой успехи в политическом объединении страны и усиление великокняжеской власти за счет сужения и ликвидации политической самостоятельности и суверенных прав князей в их владениях — «отчинах». Успешная вначале борьба Василия II с коалицией удельных князей (в 1436 г. был захвачен и ослеплен сын Юрия Василий Косой) была вскоре осложнена активным вмешательством татар. Изгнанный из Золотой Орды Едигеем внук Тохтамыша хан Улу-Мухаммед (основатель будущего Казанского ханства), обосновавшись в 1436 — 1437 гг. с своей ордой в Среднем Поволжье, использовал феодальную смуту на Руси для захвата Нижнего Новгорода и опустошительных набегов в глубь русских земель. В 1445 г. в битве под Суздалем сыновья Улу-Мухаммеда разби-ли московское войско, пленив Василия II . Он был отпущен из плена за огромный выкуп, тяжесть которого и насилия прибывших для егО получения татар вызвали широкое недовольство, лишив Василия II поддержки со стороны горожан и служилых феодалов. Этим воспользовался Дмитрий Шемяка и поддерживавшие его удельные князья, устроившие против Василия II заговор, к которому примкнула часть московских бояр, купцов и духовенства. В феврале 1446 г. Василий II, приехавший в Троице-Сергиев монастырь на богомолье, был выдан монахами заговорщикам, ослеплен и сослан в Углич. Феодальная война, явившаяся важным этапом в образовании единого Русского государства, окончилась поражением коалиции удельных князей, попытавшихся приостановить ликвидацию порядков феодальной раздробленности, отстоять независимость своих княжений. Поражение удельных князей и усиление великокняжеской власти создали условия для перехода к завершающему этапу объединительного процесса.
Найважливішою причиною виникнення держави були, насамперед, сприятливі природні умови для життя людини, українська родюча земля, помірний клімат, наявність рік і морів, географічне розташування у центрі Європи, на перехресті міграційних і торговельних шляхів, поєднання широких полів і лісу.
Наступною причиною державотворення було виникнення самого давньоукраїнського етносу - автохтонного населення з сильним генотипом, що сформувався саме на цій землі в результаті численних етнічних оновлень і перетворень. Не випадково М.Грушевський вважав, що саме слов’янські племена антів, які залучили до об’єднання залишки скіфів і сарматів, стали генетичним корінням українського народу. Таким чином український етнос сформувався в 4-7 ст. н.е. в часи існування Антського союзу.
Крім того, швидке виникнення найбільшої у Європі держави і динамічний її розвиток були би просто неможливі без багатого державотворчого досвіду і традицій, які зберігалися в пам’яті народу. Мається на увазі Велика Скіфія, Боспорське царство, Антська держава, Готський племінний союз тощо. Сучасний науковець О.Палій таким чином говорить про роль скіфів на нашій землі: «Могутній племінний союз скіфів дозрів до рівня державності уже до середини І тисячоліття до н.е., об’єднавши в тому числі і праслов’ян. Таким чином, значно раніше, ніж у більшості регіонів Європи, в Україні створилися умови для державного життя та об’єднання в межах держави Великої Скіфії майже всієї території України»[1].
Російська історіографія наукову концепцію етногенезу європейських народів, основою якої є твердження про те, що саме народ є основним суб’єктом історії, на основі його самоорганізації і виникли сучасні держави. В Кремлі досі дотримуються «норманської теорії», згідно з якою саме Рюриковичів утворили Новгородську, Київську і Московську держави. Звідси робиться політичний висновок: одна династія – одна держава, що, на думку росіян, виправдовую їх агресивну політику підкорення сусідніх народів.
Успешная вначале борьба Василия II с коалицией удельных князей (в 1436 г. был захвачен и ослеплен сын Юрия Василий Косой) была вскоре осложнена активным вмешательством татар. Изгнанный из Золотой Орды Едигеем внук Тохтамыша хан Улу-Мухаммед (основатель будущего Казанского ханства), обосновавшись в 1436 — 1437 гг. с своей ордой в Среднем Поволжье, использовал феодальную смуту на Руси для захвата Нижнего Новгорода и опустошительных набегов в глубь русских земель. В 1445 г. в битве под Суздалем сыновья Улу-Мухаммеда разби-ли московское войско, пленив Василия II . Он был отпущен из плена за огромный выкуп, тяжесть которого и насилия прибывших для егО получения татар вызвали широкое недовольство, лишив Василия II поддержки со стороны горожан и служилых феодалов. Этим воспользовался Дмитрий Шемяка и поддерживавшие его удельные князья, устроившие против Василия II заговор, к которому примкнула часть московских бояр, купцов и духовенства. В феврале 1446 г. Василий II, приехавший в Троице-Сергиев монастырь на богомолье, был выдан монахами заговорщикам, ослеплен и сослан в Углич.
Феодальная война, явившаяся важным этапом в образовании единого Русского государства, окончилась поражением коалиции удельных князей, попытавшихся приостановить ликвидацию порядков феодальной раздробленности, отстоять независимость своих княжений. Поражение удельных князей и усиление великокняжеской власти создали условия для перехода к завершающему этапу объединительного процесса.
Наступною причиною державотворення було виникнення самого давньоукраїнського етносу - автохтонного населення з сильним генотипом, що сформувався саме на цій землі в результаті численних етнічних оновлень і перетворень. Не випадково М.Грушевський вважав, що саме слов’янські племена антів, які залучили до об’єднання залишки скіфів і сарматів, стали генетичним корінням українського народу. Таким чином український етнос сформувався в 4-7 ст. н.е. в часи існування Антського союзу.
Крім того, швидке виникнення найбільшої у Європі держави і динамічний її розвиток були би просто неможливі без багатого державотворчого досвіду і традицій, які зберігалися в пам’яті народу. Мається на увазі Велика Скіфія, Боспорське царство, Антська держава, Готський племінний союз тощо. Сучасний науковець О.Палій таким чином говорить про роль скіфів на нашій землі: «Могутній племінний союз скіфів дозрів до рівня державності уже до середини І тисячоліття до н.е., об’єднавши в тому числі і праслов’ян. Таким чином, значно раніше, ніж у більшості регіонів Європи, в Україні створилися умови для державного життя та об’єднання в межах держави Великої Скіфії майже всієї території України»[1].
Російська історіографія наукову концепцію етногенезу європейських народів, основою якої є твердження про те, що саме народ є основним суб’єктом історії, на основі його самоорганізації і виникли сучасні держави. В Кремлі досі дотримуються «норманської теорії», згідно з якою саме Рюриковичів утворили Новгородську, Київську і Московську держави. Звідси робиться політичний висновок: одна династія – одна держава, що, на думку росіян, виправдовую їх агресивну політику підкорення сусідніх народів.