Серед бейліків Коптського султанату було кілька досить великих за розмірами. Але зародком нової могутньої держави став невеликий Османський бейлік. Коли в 1299 р. певдоволені піддані вигнали з Коні останнього сельджуцького султана, Осман позбув влади свого сюзерена. Із того часу офіційно фіксується утворення Османської держави. Свою назву вона отримала від імені Османа. Від нього ж походить і найменування нового тюркського народу — турків-османів.
Шляхом завоювань Осман розширив свої володіння, однак був змушений сплачувати невелику данину монголам. Тільки його син і спадкоємець Орхан (1326-1362) здобув цілковиту незалежність від монголів і провів ряд реформ. Передусім він наказав карбувати власну срібну монету - акче (1,2 г срібла), завершив формування централізованого державного апарату на чолі з великим візиром (першим міністром). Себе Орхан титулував султаном. Він створив особисту султанську гвардію — яничарів - піше вііісько. яке перебувало на державному утриманні. Яничарами ставали хлопчики-християни, яких зазвичай силоміць відбирали від батьків. Діти вивчали турецьку мову та приймали іслам. Яничарам забороняли одружуватися. Вони були озброєні списами, шаблями, кинджалами. Командира яничари обирали собі самі й називали його ага. Це була мужня людина, яка пройшла всі яничарські посади, починаючи з найнижчої. Саме ага мав честь роззувати султана, коли той заходив у мечеть. В одному з приміщень воїнів-яничарів стояв навіть троп для султана, адже вони вважалися його надійним добірним військом.
Гайдамацький рух — явище суспільного життя, зумовлене соціальними, релігійними та національними реаліями України 18 ст., насамперед ускладненням внутрішньо-політичної ситуації в правобережній частині Гетьманщини після її підпорядкування Речі Посполитій.
Руйнування національних державних інституцій, витворених правобережним козацтвом у ході національно-визвольної боротьби 2-ї половини 17 — початку 18 ст.; політична анархія, господарське розорення краю та відповідні зміни в соціальній структурі населення в поєднанні з конфесійними проблемами, які накопичувалися, створювали в регіоні сприятливий ґрунт для соціального та національного протистояння. Перша згадка про гайдамаків у джерелах датується 1715, хоча, за твердженням В.Антоновича, гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708. Кількість їх збільшувалася настільки швидкими темпами, що для боротьби з гайдамаками польський уряд змушений був використовувати підрозділи регулярної армії.
Зародившись на Правобережньому Подніпров'ї, рух поширився на інші регіони українських земель (Галичину, Лівобережну Україну, Слобідську Україну). Притаманний йому перманентний характер та партизанська тактика боротьби сковували військово-політичний апарат Речі Посполитої, розхитували її господарську систему. Центром формування гайдамацьких загонів стало степове Запорожжя. Соціальну основу руху становило селянство. Активну участь у гайдамаччині брали також представники інших верств в — ремісники і міщани, частина дрібної шляхти, чернецтво православних монастирів. Рух підтримувався окремими поміщиками та православним духовенством.
Досить вагомою (особливо на першому етапі) виявилася участь злюмпенізованих елементів, що надавало рухові розбійницького забарвлення. Активно діючою силою, яка ввела гайдамаччину в русло організаційно спрямованої боротьби за віру православну (див. Православ'я) та повернення до соціальних завоювань доби національної революції 1648—1676, стало запороз. козацтво. Його роль особливо зросла після 1734 — часу відновлення Нової Січі . Саме цього року спалахнуло і велике гайдамацьке повстання, полум'я якого швидко охопило майже всю Правобережну Україну, перекинулося на Галичину і частину Лівобережжя. Приводом для народного виступу послужило введення в Польщу російських військ для підтримки вигідної для Російської держави кандидатури Августа III Саксонського на польський королівський престол, що за часом збіглося із закінченням пільгових термінів на теренах Брацлавщини, а відповідно — посиленням визисків з місцевого населення. Повстання під проводом Верлана, Скорича, Гриви, Медвідя, Моторного та ін. відзначалося порівняною масштабністю та організованістю. Воно знаменувало перехід Гайдамацього руху на вищий щабель — від розрізнених дій невеликих ватаг, що обмежувалися нападами на місцевих дрібних шляхтичів і орендарів, до акцій більш загальних, здійснюваних силами великих загонів.
Придушене російськими і польськими військами повстання перейшло в безперервну збройну боротьбу невеликих, але мобільних загонів (ватаги Г.Голого, Одимченка, Заїки, М.Сухого та ін.). Новий значний спалах гайдамаччини гався 1750. Підтримані місцевим населенням, повстанці захопили декілька міст на теренах Правобережної України, перейшли на лівий берег Прип'яті (прит. Дніпра). Від галася активізація дій гайдамаків на Слобожанщині. Органічний зв'язок із розвитком гайдамацького руху мала Коліївщина 1768 — якісно новий вияв національно-визвольних змагань українців у 18 ст. Гайдамацький рух у Правобережній Україні виходив за межі внутріпольської проблеми.
Досить швидко він став важливим зовнішнім фактором, що впливав на розвиток міждержавних стосунків Османської імперії, Російської імперії, Австрії, Пруссії. В коловорот національно-визвольної боротьби в Україні були втягнені представники інших етносів. Виступи гайдамаків викликали співчуття і підтримку в населення сусідніх слов'янських країн. За своїми типологічними рисами, формами і методами Гайдамацького руху мав багато спільного з аналогічними виявами боротьби інших європейських народів. Спорадичні виступи дрібних гайдамацьких ватаг проходили до кінця 18 ст. Його відгомін відчувався 1770–71, 1774–75 у Слобідській і Лівобережній Україні, подіях 1789 на Волині (див. Волинська тривога 1789), у виступі У.Кармалюка, у визвол. змаганнях початку 20 ст. Гайдамаки оспівані в численних піснях та думах, опоетизовані Т.Шевченком. Їхні керівники стали героями літературних та мистецьких творів.
Серед бейліків Коптського султанату було кілька досить великих за розмірами. Але зародком нової могутньої держави став невеликий Османський бейлік. Коли в 1299 р. певдоволені піддані вигнали з Коні останнього сельджуцького султана, Осман позбув влади свого сюзерена. Із того часу офіційно фіксується утворення Османської держави. Свою назву вона отримала від імені Османа. Від нього ж походить і найменування нового тюркського народу — турків-османів.
Шляхом завоювань Осман розширив свої володіння, однак був змушений сплачувати невелику данину монголам. Тільки його син і спадкоємець Орхан (1326-1362) здобув цілковиту незалежність від монголів і провів ряд реформ. Передусім він наказав карбувати власну срібну монету - акче (1,2 г срібла), завершив формування централізованого державного апарату на чолі з великим візиром (першим міністром). Себе Орхан титулував султаном. Він створив особисту султанську гвардію — яничарів - піше вііісько. яке перебувало на державному утриманні. Яничарами ставали хлопчики-християни, яких зазвичай силоміць відбирали від батьків. Діти вивчали турецьку мову та приймали іслам. Яничарам забороняли одружуватися. Вони були озброєні списами, шаблями, кинджалами. Командира яничари обирали собі самі й називали його ага. Це була мужня людина, яка пройшла всі яничарські посади, починаючи з найнижчої. Саме ага мав честь роззувати султана, коли той заходив у мечеть. В одному з приміщень воїнів-яничарів стояв навіть троп для султана, адже вони вважалися його надійним добірним військом.
Відповідь:
Гайдамацький рух — явище суспільного життя, зумовлене соціальними, релігійними та національними реаліями України 18 ст., насамперед ускладненням внутрішньо-політичної ситуації в правобережній частині Гетьманщини після її підпорядкування Речі Посполитій.
Руйнування національних державних інституцій, витворених правобережним козацтвом у ході національно-визвольної боротьби 2-ї половини 17 — початку 18 ст.; політична анархія, господарське розорення краю та відповідні зміни в соціальній структурі населення в поєднанні з конфесійними проблемами, які накопичувалися, створювали в регіоні сприятливий ґрунт для соціального та національного протистояння. Перша згадка про гайдамаків у джерелах датується 1715, хоча, за твердженням В.Антоновича, гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708. Кількість їх збільшувалася настільки швидкими темпами, що для боротьби з гайдамаками польський уряд змушений був використовувати підрозділи регулярної армії.
Зародившись на Правобережньому Подніпров'ї, рух поширився на інші регіони українських земель (Галичину, Лівобережну Україну, Слобідську Україну). Притаманний йому перманентний характер та партизанська тактика боротьби сковували військово-політичний апарат Речі Посполитої, розхитували її господарську систему. Центром формування гайдамацьких загонів стало степове Запорожжя. Соціальну основу руху становило селянство. Активну участь у гайдамаччині брали також представники інших верств в — ремісники і міщани, частина дрібної шляхти, чернецтво православних монастирів. Рух підтримувався окремими поміщиками та православним духовенством.
Досить вагомою (особливо на першому етапі) виявилася участь злюмпенізованих елементів, що надавало рухові розбійницького забарвлення. Активно діючою силою, яка ввела гайдамаччину в русло організаційно спрямованої боротьби за віру православну (див. Православ'я) та повернення до соціальних завоювань доби національної революції 1648—1676, стало запороз. козацтво. Його роль особливо зросла після 1734 — часу відновлення Нової Січі . Саме цього року спалахнуло і велике гайдамацьке повстання, полум'я якого швидко охопило майже всю Правобережну Україну, перекинулося на Галичину і частину Лівобережжя. Приводом для народного виступу послужило введення в Польщу російських військ для підтримки вигідної для Російської держави кандидатури Августа III Саксонського на польський королівський престол, що за часом збіглося із закінченням пільгових термінів на теренах Брацлавщини, а відповідно — посиленням визисків з місцевого населення. Повстання під проводом Верлана, Скорича, Гриви, Медвідя, Моторного та ін. відзначалося порівняною масштабністю та організованістю. Воно знаменувало перехід Гайдамацього руху на вищий щабель — від розрізнених дій невеликих ватаг, що обмежувалися нападами на місцевих дрібних шляхтичів і орендарів, до акцій більш загальних, здійснюваних силами великих загонів.
Придушене російськими і польськими військами повстання перейшло в безперервну збройну боротьбу невеликих, але мобільних загонів (ватаги Г.Голого, Одимченка, Заїки, М.Сухого та ін.). Новий значний спалах гайдамаччини гався 1750. Підтримані місцевим населенням, повстанці захопили декілька міст на теренах Правобережної України, перейшли на лівий берег Прип'яті (прит. Дніпра). Від галася активізація дій гайдамаків на Слобожанщині. Органічний зв'язок із розвитком гайдамацького руху мала Коліївщина 1768 — якісно новий вияв національно-визвольних змагань українців у 18 ст. Гайдамацький рух у Правобережній Україні виходив за межі внутріпольської проблеми.
Досить швидко він став важливим зовнішнім фактором, що впливав на розвиток міждержавних стосунків Османської імперії, Російської імперії, Австрії, Пруссії. В коловорот національно-визвольної боротьби в Україні були втягнені представники інших етносів. Виступи гайдамаків викликали співчуття і підтримку в населення сусідніх слов'янських країн. За своїми типологічними рисами, формами і методами Гайдамацького руху мав багато спільного з аналогічними виявами боротьби інших європейських народів. Спорадичні виступи дрібних гайдамацьких ватаг проходили до кінця 18 ст. Його відгомін відчувався 1770–71, 1774–75 у Слобідській і Лівобережній Україні, подіях 1789 на Волині (див. Волинська тривога 1789), у виступі У.Кармалюка, у визвол. змаганнях початку 20 ст. Гайдамаки оспівані в численних піснях та думах, опоетизовані Т.Шевченком. Їхні керівники стали героями літературних та мистецьких творів.
Пояснення: