У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.
появлением в 1607 году второго российского самозванца, принявшего имя царя Дмитрия Ивановича, началась полномасштабная гражданская война, охватившая весь центр страны, поставившая Россию на грань гибели и приведшая к иноземному вторжению.
На портретах XVII века Лжедмитрий II изображался как Лжедмитрий I, что, конечно же, отнюдь не случайно, поскольку новый, второй самозванец выдавал себя уже не за царевича Дмитрия, сына Ивана Грозного, якобы когда-то в Угличе, а за «царя Дмитрия» (Григория Отрепьева), 30 июля 1605 года венчанного на царство и якобы чудом избежавшего смерти 17 мая 1606 года (многие уверяли, что тогда вместо царя был убит его двойник).
Вероятно, внешне Лжедмитрий II действительно был похож на предшественника. Что же касается всего остального, то второй самозванец представлял собой полную противоположность Григорию Отрепьеву. Русский историк Сергей Платонов отмечал, что Лжедмитрий I в самом деле был руководителем поднятого им движения. «Вор же [Лжедмитрий II], — подчеркивал исследователь, — вышел на свое дело из пропойской тюрьмы и объявил себя царем под страхом побоев и пытки. Не он руководил толпами своих сторонников и подданных, а, напротив, они его влекли за собою в стихийном брожении, мотивом которого был не интерес претендента, а собственные интересы его отрядов».
Один из многих
Первые известия о Лжедмитрии II датируются зимой 1607 года, когда в Литве обнаружился претендент на имя чудесным образом царя Дмитрия. Этот самозванец был тогда одним из многих, кто выдавал себя за царственную особу. Среди терских казаков появились «царевич Петр Федорович» (якобы сын царя Федора, то есть внук Ивана Грозного) и «царевич Иван-Август» (якобы сын Ивана Грозного от брака с Анной Колтовской). Первый проливал кровь на юге России, а затем соединился с воеводой «царя Дмитрия» Иваном Болотниковым в Туле. Второй действовал в Нижнем Поволжье, где ему покорилась Астрахань. Вслед за ними показался еще один «внук» Грозного, «сын» царевича Ивана Ивановича — «царевич Лаврентий». В казачьих станицах самозванцы росли как грибы: явились «дети» царя Федора Ивановича — «царевичи» Симеон, Савелий, Василий, Клементий, Ерошка, Гаврилка, Мартынка.
1/1«Восстание Болотникова», художник Э.Э. Лисснер, 1939 год
Правління Олега в Києві (882-912)
У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.
появлением в 1607 году второго российского самозванца, принявшего имя царя Дмитрия Ивановича, началась полномасштабная гражданская война, охватившая весь центр страны, поставившая Россию на грань гибели и приведшая к иноземному вторжению.
На портретах XVII века Лжедмитрий II изображался как Лжедмитрий I, что, конечно же, отнюдь не случайно, поскольку новый, второй самозванец выдавал себя уже не за царевича Дмитрия, сына Ивана Грозного, якобы когда-то в Угличе, а за «царя Дмитрия» (Григория Отрепьева), 30 июля 1605 года венчанного на царство и якобы чудом избежавшего смерти 17 мая 1606 года (многие уверяли, что тогда вместо царя был убит его двойник).
Вероятно, внешне Лжедмитрий II действительно был похож на предшественника. Что же касается всего остального, то второй самозванец представлял собой полную противоположность Григорию Отрепьеву. Русский историк Сергей Платонов отмечал, что Лжедмитрий I в самом деле был руководителем поднятого им движения. «Вор же [Лжедмитрий II], — подчеркивал исследователь, — вышел на свое дело из пропойской тюрьмы и объявил себя царем под страхом побоев и пытки. Не он руководил толпами своих сторонников и подданных, а, напротив, они его влекли за собою в стихийном брожении, мотивом которого был не интерес претендента, а собственные интересы его отрядов».
Один из многих
Первые известия о Лжедмитрии II датируются зимой 1607 года, когда в Литве обнаружился претендент на имя чудесным образом царя Дмитрия. Этот самозванец был тогда одним из многих, кто выдавал себя за царственную особу. Среди терских казаков появились «царевич Петр Федорович» (якобы сын царя Федора, то есть внук Ивана Грозного) и «царевич Иван-Август» (якобы сын Ивана Грозного от брака с Анной Колтовской). Первый проливал кровь на юге России, а затем соединился с воеводой «царя Дмитрия» Иваном Болотниковым в Туле. Второй действовал в Нижнем Поволжье, где ему покорилась Астрахань. Вслед за ними показался еще один «внук» Грозного, «сын» царевича Ивана Ивановича — «царевич Лаврентий». В казачьих станицах самозванцы росли как грибы: явились «дети» царя Федора Ивановича — «царевичи» Симеон, Савелий, Василий, Клементий, Ерошка, Гаврилка, Мартынка.
1/1«Восстание Болотникова», художник Э.Э. Лисснер, 1939 год
Изображение: Федеральное архивное агентство / РГАДА