1797. Бонапарт сделал первый ход, разгромив австрийскую армию в Италии. В начале войны Австрия была великой державой. Она объединяла вокруг себя все мелкие германские государства в Священную Римскую империю, которую не первый век возглавляли австрийские короли. Генерал Бонапарт практически уничтожил вооруженные силы Австрии и навязал ей Кампоформийский мир, по условиям которого в Италии создавалось несколько клиентских государств, зависимых от Франции. Вся Германия к западу от Рейна стала клиентской Цизрейнской республикой. Признавалась также оккупация французами Королевства Нидерланды, превращенного в Батавскую республику. Все это с удовольствием наблюдали старые враги Австрии — Пруссия и Турция.
1799. Накануне похода Суворова . Французы продолжали распространять свое влияние в Италии. Папскую область сделали Римской республикой, неаполитанский король бежал на Сицилию, и в материковой части его королевства французы и «неаполитанские революционеры» провозгласили Партенопейскую республику. Пока Бонапарт был в Египте, объединенная русско-австрийская армия под командованием Суворова изгнала французов из Италии. Существованию Партенопейской республики положил конец десант из нескольких сотен русских моряков.
1801. Император Павел I, недовольный своими союзниками, перешел на сторону Наполеона . По милости австрийских союзников Суворов был вынужден с боями переходить Альпы и потерял треть своей армии. Обиженный Павел помирился с Наполеоном, который к тому времени совершил государственный переворот и стал единолично править Францией. Войско Донское двинулось на завоевание Британской Индии. Взамен Бонапарт обещал убрать войска из вновь завоеванной им Италии. После убийства Павла казаков вернули домой, а Наполеон заявил русскому послу, что выполнять обещание насчет Италии он и не собирался.
1805. Закат Первого рейха. 21 октября 1805 года Нельсон уничтожил французский и испанский флоты у мыса Трафальгар. Теперь Наполеон не мог высадиться в Англии, на территории своего главного противника. Ему пришлось начать войну с союзниками Британии на суше — Австрией и Россией. После катастрофы при Аустерлице Австрия была вынуждена признать Баварию и Вюртемберг, союзников Наполеона, независимыми королевствами. На следующий год Священная Римская империя германской нации — Первый рейх — распалась окончательно. Претендовавшая на Грузию Персия объявила России войну после включения Грузии в состав Российской империи.
Разгром прусской армии. Сражение при Прейсиш-Эйлау
Сражение при Фридланде. Тильзитский мир
Вторжение Наполеона в Испанию и начало герильи
Присоединение Финляндии к России.
1807. Пруссия напала на Францию и поплатилась. За неучастие в III коалиции Пруссия получила от Франции Ганновер — личное владение британского короля. В 1806 году прусские фельдмаршалы решили напасть на Наполеона, не дожидаясь союзников. Они были уверены в победе и боялись только, что французская армия уклонится от боя. Пруссаки были разбиты задолго до того, как им пришли на русские войска. Потерпев поражение при Фридланде, Александр I на встрече с Наполеоном в Тильзите заключил мир ценой отказа от британских субсидий и прекращения торговли с Англией.
1809. Император Наполеон стал раздавать короны. За счет прусской территории было возрождено польское государство под названием Герцогство Варшавское. До 1812 года его возглавлял союзник Наполеона, король Саксонии, входившей в марионеточный Рейнский союз. Корону Италии Наполеон взял себе, неаполитанскую вручил Мюрату, мужу своей сестры Каролины, а голландскую — своему брату Луи. Затем вторгся в Испанию, чтобы посадить на тамошний трон другого брата, Жозефа. Здесь французы впервые не смогли одержать победу: они столкнулись с партизанской войной (герильей). Русская армия, захватившая шведскую Финляндию, тоже безуспешно воевала с партизанами, но Александр I успокоил финнов, даровав им автономию и конституцию.
Бухарестский мир. Отечественная война. Битва при Асландузе
Освободительная война в Германии. Битва народов
1814. Падение Парижа. Отречение Наполеона и его ссылка на Эльбу
1815. «Сто дней», битва при Ватерлоо. Создание Священного союза
1812. Россия заполучила Абхазию. 16 мая Кутузов подписал мир, положивший конец Русско-турецкой войне, тянувшейся с 1806 года . Турция уступала России вассальные области — Бессарабию и Абхазию. Русская армия высвобождалась для борьбы с нашествием Наполеона, начавшимся 12 июня. Англо-русская война, формально продолжавшаяся с Тильзитского мира, завершилась 6 июля, когда Наполеон был еще в Белоруссии. В жителям сожженной Москвы британский парламент выделил сумму, сравнимую с бюджетом Российской империи. Эти деньги царское правительство израсходовало на снабжение армии. Одновременно Великобритания поддерживала воевавшую с Россией Персию. 20 октября в бою союзников.
Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.
У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.
У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».
Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише Ле Гофф, — печатка традиційного селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрідності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.
Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.
Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив’язуючи індивіда до його сім’ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.
Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.
Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.
1797. Бонапарт сделал первый ход, разгромив австрийскую армию в Италии. В начале войны Австрия была великой державой. Она объединяла вокруг себя все мелкие германские государства в Священную Римскую империю, которую не первый век возглавляли австрийские короли. Генерал Бонапарт практически уничтожил вооруженные силы Австрии и навязал ей Кампоформийский мир, по условиям которого в Италии создавалось несколько клиентских государств, зависимых от Франции. Вся Германия к западу от Рейна стала клиентской Цизрейнской республикой. Признавалась также оккупация французами Королевства Нидерланды, превращенного в Батавскую республику. Все это с удовольствием наблюдали старые враги Австрии — Пруссия и Турция.
1799. Накануне похода Суворова . Французы продолжали распространять свое влияние в Италии. Папскую область сделали Римской республикой, неаполитанский король бежал на Сицилию, и в материковой части его королевства французы и «неаполитанские революционеры» провозгласили Партенопейскую республику. Пока Бонапарт был в Египте, объединенная русско-австрийская армия под командованием Суворова изгнала французов из Италии. Существованию Партенопейской республики положил конец десант из нескольких сотен русских моряков.
1801. Император Павел I, недовольный своими союзниками, перешел на сторону Наполеона . По милости австрийских союзников Суворов был вынужден с боями переходить Альпы и потерял треть своей армии. Обиженный Павел помирился с Наполеоном, который к тому времени совершил государственный переворот и стал единолично править Францией. Войско Донское двинулось на завоевание Британской Индии. Взамен Бонапарт обещал убрать войска из вновь завоеванной им Италии. После убийства Павла казаков вернули домой, а Наполеон заявил русскому послу, что выполнять обещание насчет Италии он и не собирался.
1805. Закат Первого рейха. 21 октября 1805 года Нельсон уничтожил французский и испанский флоты у мыса Трафальгар. Теперь Наполеон не мог высадиться в Англии, на территории своего главного противника. Ему пришлось начать войну с союзниками Британии на суше — Австрией и Россией. После катастрофы при Аустерлице Австрия была вынуждена признать Баварию и Вюртемберг, союзников Наполеона, независимыми королевствами. На следующий год Священная Римская империя германской нации — Первый рейх — распалась окончательно. Претендовавшая на Грузию Персия объявила России войну после включения Грузии в состав Российской империи.
Разгром прусской армии. Сражение при Прейсиш-Эйлау
Сражение при Фридланде. Тильзитский мир
Вторжение Наполеона в Испанию и начало герильи
Присоединение Финляндии к России.
1807. Пруссия напала на Францию и поплатилась. За неучастие в III коалиции Пруссия получила от Франции Ганновер — личное владение британского короля. В 1806 году прусские фельдмаршалы решили напасть на Наполеона, не дожидаясь союзников. Они были уверены в победе и боялись только, что французская армия уклонится от боя. Пруссаки были разбиты задолго до того, как им пришли на русские войска. Потерпев поражение при Фридланде, Александр I на встрече с Наполеоном в Тильзите заключил мир ценой отказа от британских субсидий и прекращения торговли с Англией.
1809. Император Наполеон стал раздавать короны. За счет прусской территории было возрождено польское государство под названием Герцогство Варшавское. До 1812 года его возглавлял союзник Наполеона, король Саксонии, входившей в марионеточный Рейнский союз. Корону Италии Наполеон взял себе, неаполитанскую вручил Мюрату, мужу своей сестры Каролины, а голландскую — своему брату Луи. Затем вторгся в Испанию, чтобы посадить на тамошний трон другого брата, Жозефа. Здесь французы впервые не смогли одержать победу: они столкнулись с партизанской войной (герильей). Русская армия, захватившая шведскую Финляндию, тоже безуспешно воевала с партизанами, но Александр I успокоил финнов, даровав им автономию и конституцию.
Бухарестский мир. Отечественная война. Битва при Асландузе
Освободительная война в Германии. Битва народов
1814. Падение Парижа. Отречение Наполеона и его ссылка на Эльбу
1815. «Сто дней», битва при Ватерлоо. Создание Священного союза
1812. Россия заполучила Абхазию. 16 мая Кутузов подписал мир, положивший конец Русско-турецкой войне, тянувшейся с 1806 года . Турция уступала России вассальные области — Бессарабию и Абхазию. Русская армия высвобождалась для борьбы с нашествием Наполеона, начавшимся 12 июня. Англо-русская война, формально продолжавшаяся с Тильзитского мира, завершилась 6 июля, когда Наполеон был еще в Белоруссии. В жителям сожженной Москвы британский парламент выделил сумму, сравнимую с бюджетом Российской империи. Эти деньги царское правительство израсходовало на снабжение армии. Одновременно Великобритания поддерживала воевавшую с Россией Персию. 20 октября в бою союзников.
Відповідь:
Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.
У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.
У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».
Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише Ле Гофф, — печатка традиційного селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрідності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.
Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.
Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив’язуючи індивіда до його сім’ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.
Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.
Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.
Пояснення: