Используя материал учебника, заполни таблицу В таблицу внеси основные даты по депортации народов в Казахстан, принятию основных документов по этому вопросу и их последствия.
Христианство стояло у колыбели феодального общества как сложившаяся религиозная идеология. Возникнув в рабовладельческом мире, христианство не пало вместе с ним, но очень умело при к условиям феодализма и стало феодальной религией с соответствующей церковной организацией. Точно так же позднее оно при к условиям буржуазного общества и стало одной из опор господства буржуазии. Это произошло потому, что религия имеет глубокие социальные корни во всяком классовом обществе, где существует эксплуатация человека человеком, где господствующие классы наряду с бичом надсмотрщика нуждаются в молитвах священника, который оправдывает классовое угнетение и обещает народным массам за все муки на земле вечное блаженство после смерти. Христианская церковь в средние века была решительно враждебна классовой борьбе трудящихся и эксплуатируемых. Она освящала феодальную эксплуатацию, проповедуя, что социальное неравенство «установлено богом». Тем самым церковь тормозила общественное развитие. В. И. Ленин писал: «Бог есть (исторически и житейски) прежде всего комплекс идей, порожденных тупой придавленностью человека и внешней природой и классовым гнетом,— идейзакрепляющих эту придавленность, усыпляющих классовую борьбу.Христианство, как и всякая сложившаяся религиозная идеология, представляет собой определённую систему взглядов и соответствующих им учреждений. Феодальный строй держался не одними только средствами насилия. Церковь потому и играла в средние века крупную социальную роль, что в её распоряжении были тонкие и универсальные средства принуждения — специфические религиозные идеологического воздействия.Церковь внушала людям, что человек от природы склонен к греху и не может без церкви рассчитывать на на получение «блаженства» после смерти в потустороннем мире. Библейская сказка о грехопадении Адама и Евы, соблазненных дьяволом и ослушавшихся веления бога, за что все их потомки (т. е. всё человечество) осуждены нести на себе тяжесть этого преступления, а также учение о грехах, совершаемых каждым человеком, стали в руках церкви орудием духовного террора. Она учила (и учит), что всех людей ждут после смерти страшные кары за «грехи» и что лишь церковь обладает сверхъестественной силой («благодатью»), которая позволяет ей избавлять человека от загробных мук и обеспечивать ему райское блаженство после смерти.
Однією з найпоширеніших форм класової боротьби на Україні з XV ст. були втечі селян від панів. Найчастіше селяни тікали з західних районів, де феодальний гніт був тяжчим. З свого боку, феодали східних місцевостей, зацікавлені у припливі робочої сили, намагалися залучити у свої маєтки втікачів різними пільгами та обіцянками. Це робили й управителі маєтків великого князя литовського, якому належали величезні земельні простори. Таке становище викликало невдоволення феодалів, від яких тікали селяни. Вони зверталися із скаргами до великого князя й вимагали, щоб він заборонив приймати втікачів. У 1457 р. великий князь литовський видав грамоту, в якій зобов'язувався не приймати чужих збіглих селян у своїх володіннях.
У першій половині XVI ст., в зв'язку з розвитком фільваркового господарства й посиленням експлуатації селянства, втечі в східні та південні райони України стали набувати масового характеру. Це констатували й королівські урядники, що складали в 1545 р. люстрацію (опис) Вінницького замку. Урядники вимагали від брацлавських панів: «Жодних людей, будь отчичів або неотчичів» з Волині й Поділля не приймати, а вже прийнятих обов'язково видавати під загрозою (за непослух) втрати маєтків. Такі накази, однак, не могли мати успіху. Більш того, відчуваючи гостру потребу в робочих руках, феодали східних районів посилали своїх агентів у західні місцевості підмовляти селян переселятися до нових панів. У зв'язку з цим у Судебник Казимира IV 1468 p. була внесена спеціальна стаття: «А который будетъ люди выводити, а любо челядь невольную, а хватить съ челядью того на шибеницю». Однак і жорстокий закон не міг припинити втеч.
Селяни тих місцевостей, куди прибували втікачі, брали їх під свій захист і нерідко проганяли переслідувачів. Так, у 1547 р. в містечку Янушпіль Київського воєводства місцеві жителі напали на управителя, посланого повернути своєму пану втікачів, яким вони дали притулок.
Частина селян — переважно сільські ремісники — тікала в міста головним чином в ті, що були на магдебурзькому праві. Однак за Литовським статутом 1529 р. втікач-селянин міг стати вільним, лише проживши в місті десять років. Основна їх маса у містах потрапляла в становище безправного люду, позацехових ремісників, які проживали найчастіше в передмісті.
Лише невелика частина втікачів, подолавши всі перепони, що їм чинилися, діставалась далекої південно-східної прикордонної смуги, де починалися козацькі слободи.
У першій половині XVI ст., в зв'язку з розвитком фільваркового господарства й посиленням експлуатації селянства, втечі в східні та південні райони України стали набувати масового характеру. Це констатували й королівські урядники, що складали в 1545 р. люстрацію (опис) Вінницького замку. Урядники вимагали від брацлавських панів: «Жодних людей, будь отчичів або неотчичів» з Волині й Поділля не приймати, а вже прийнятих обов'язково видавати під загрозою (за непослух) втрати маєтків. Такі накази, однак, не могли мати успіху. Більш того, відчуваючи гостру потребу в робочих руках, феодали східних районів посилали своїх агентів у західні місцевості підмовляти селян переселятися до нових панів. У зв'язку з цим у Судебник Казимира IV 1468 p. була внесена спеціальна стаття: «А который будетъ люди выводити, а любо челядь невольную, а хватить съ челядью того на шибеницю». Однак і жорстокий закон не міг припинити втеч.
Селяни тих місцевостей, куди прибували втікачі, брали їх під свій захист і нерідко проганяли переслідувачів. Так, у 1547 р. в містечку Янушпіль Київського воєводства місцеві жителі напали на управителя, посланого повернути своєму пану втікачів, яким вони дали притулок.
Частина селян — переважно сільські ремісники — тікала в міста головним чином в ті, що були на магдебурзькому праві. Однак за Литовським статутом 1529 р. втікач-селянин міг стати вільним, лише проживши в місті десять років. Основна їх маса у містах потрапляла в становище безправного люду, позацехових ремісників, які проживали найчастіше в передмісті.
Лише невелика частина втікачів, подолавши всі перепони, що їм чинилися, діставалась далекої південно-східної прикордонної смуги, де починалися козацькі слободи.