Павло Полуботок розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії. Він зробив Генеральний суд колегіальним, рішуче боровся проти хабарництва й тяганини у провінційних судах, установив порядок апеляцій. У грудні 1722 р. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії.
Однак, попри енергійні заходи Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її повновладною в Україні. Український уряд із його Генеральною військовою канцелярією підпорядковувався Малоросійській колегії. Численні клопотання (петиції), що містили основну українську вимогу – обрання нового гетьмана, цар відхилив. До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.
Активна протидія заходам Малоросійської колегії не залишилася непоміченою російським урядом. 22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга. Проте наказний гетьман зволікав із від'їздом, готуючи нові документи з проханням про відновлення державних прав України. Складали дві чолобитні: одну мали підписати генеральна старшина й полковники, другу – полкова старшина й сотники. У червні Павло Полуботок вирушив на північ і 3 серпня дістався Петербурга.
Россия Ивана Грозного граничила с Казанским ханством, но не граничила с Кавказом, поэтому царю было не с руки завоевывать Кавказ: он был слишком далеко и отделен от России враждебной Ногайской степью. Поэтому политика Ивана Грозного по отношению к Кавказу была чисто дипломатической. С государствами Кавказа заключались династические браки (брак Ивана Грозного с кабардинкой Марией Темрюковной), велась торговля. При этом народам Кавказа угрожали турецкие завоеватели, и они искали защиты у сильной России: многие народы, в первую очередь черкесы, кабардинцы, народы Дагестана просили Россию о принятии в подданство. Иван Грозный не мог непосредственно включить их в состав царства, но оказал после завоевания Астрахани он отправил войска на кавказским народам для войны с Турцией и Крымским ханством. Были построены временные укрепления на Северо-Восточном Кавказе, но после первой русско-турецкой войны они были покинуты.
С Казанским же ханством Россия непосредственно граничила и была заинтересована во включении его в состав. Поэтому Казань была взята и присоединена, это была уже чисто завоевательная политика.
Павло Полуботок розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії. Він зробив Генеральний суд колегіальним, рішуче боровся проти хабарництва й тяганини у провінційних судах, установив порядок апеляцій. У грудні 1722 р. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії.
Однак, попри енергійні заходи Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її повновладною в Україні. Український уряд із його Генеральною військовою канцелярією підпорядковувався Малоросійській колегії. Численні клопотання (петиції), що містили основну українську вимогу – обрання нового гетьмана, цар відхилив. До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.
Активна протидія заходам Малоросійської колегії не залишилася непоміченою російським урядом. 22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга. Проте наказний гетьман зволікав із від'їздом, готуючи нові документи з проханням про відновлення державних прав України. Складали дві чолобитні: одну мали підписати генеральна старшина й полковники, другу – полкова старшина й сотники. У червні Павло Полуботок вирушив на північ і 3 серпня дістався Петербурга.
Объяснение:
Россия Ивана Грозного граничила с Казанским ханством, но не граничила с Кавказом, поэтому царю было не с руки завоевывать Кавказ: он был слишком далеко и отделен от России враждебной Ногайской степью. Поэтому политика Ивана Грозного по отношению к Кавказу была чисто дипломатической. С государствами Кавказа заключались династические браки (брак Ивана Грозного с кабардинкой Марией Темрюковной), велась торговля. При этом народам Кавказа угрожали турецкие завоеватели, и они искали защиты у сильной России: многие народы, в первую очередь черкесы, кабардинцы, народы Дагестана просили Россию о принятии в подданство. Иван Грозный не мог непосредственно включить их в состав царства, но оказал после завоевания Астрахани он отправил войска на кавказским народам для войны с Турцией и Крымским ханством. Были построены временные укрепления на Северо-Восточном Кавказе, но после первой русско-турецкой войны они были покинуты.
С Казанским же ханством Россия непосредственно граничила и была заинтересована во включении его в состав. Поэтому Казань была взята и присоединена, это была уже чисто завоевательная политика.