Українська повстанська армія – військово-політична формація Українського визвольного руху, стратегічною метою якого було відновлення української державності.
Заснована на зламі 1942–1943 років, вона діяла до вересня 1949-го, після чого реорганізована в збройне підпілля, що тривало до середини 1950-х. Через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.
Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів (далі – ОУН) 1920–1930-х років. Боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років і національно-демократичне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х.
“У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Української Повстанської Армії. 1) Для зафіксування цього історичного моменту визначається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА. 2) Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА”
Із постанови Української Головної
Визвольної Ради від 30 травня 1947 року
Тож 14 жовтня стало символічною датою постання УПА. Із 2014 року відповідно до Указу Президента України № 806 14 жовтня є також Днем захисника України на вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві.
Объяснение:
Український визвольний рух, який на початку ХХ століття вилився у національну революцію 1917–1921 років, не спинився після її поразки, а трансформувався у збройне підпілля. На Західній Україні, яка відійшла до Польщі, розгорнула діяльність Українська військова організація, що мала завадити закріпленню окупаційної влади. До організації ввійшли переважно ветерани військових формувань Української революції. З’явилися також молодіжні націоналістичні гуртки. У 1929 році обидві течії об’єдналися та створили Організацію українських націоналістів. До 1938 року її очолював полковник Січових Стрільців Євген Коновалець.
Протягом 1930-х років ОУН зростала чисельно та територіально, її підпільні структури охоплювали більшість теренів Західної України. У березні 1939 року її представники брали активну участь у захисті новопроголошеної Карпатської України.
Одним із найважчих в історії організації став період 1939–1941 років, коли Західну Україну було приєднано до СРСР. Тоді ОУН вперше зіткнулася із репресивною машиною СРСР – НКВД. Відчайдушний спротив комуністичному режиму призвів до численних втрат: за різними даними, від 16 до 35 тисяч арештованих і страчених оунівців. Проте навіть за жорстких умов у перші дні німецько-радянської війни ОУН розгорнула масове антирадянське повстання.
Питання вибору тактики досягнення головної мети – здобуття незалежності України стало причиною наростання протиріч між керівництвом крайової ОУН (на території України) й еміграційним проводом націоналістів на чолі з Андрієм. Урешті антагонізм вилився у створення молодим радикальним поколінням 10 лютого 1940 року Революційного проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Він обрав тактику “доконаних фактів” – здобути незалежність шляхом революційної боротьби силами українського народу і примусити нацистську Німеччину визнати цей факт. Натомість ОУН під керівництвом Андрія Мельника у боротьбі за самостійність України розраховувало головним чином на підтримку гітлерівської Німеччини.
Хотя встреча Запада с Китаем и Японией началась в 16 и 17 вв. , однако до середины 19 столетия влияние более развитых стран было не столь значительным. Примерно со второй половины 19 в. вторжение "заморских варваров" привело к радикальным переменам в Поднебесной и в Стране восходящего Солнца. Опиумные войны в Китае и прибытие эскадры коммодора Перри к берегам Японии усилили деятельность иностранных держав в обеих странах, что окончательно сломало их изоляцию от внешнего мира, вынудив искать пути ответа на вызов внешней экспансии.
Проблему модернизации Китая и Японии следует также рассматривать и в контексте всемирного движения к индустриальному обществу, становлении индустриальной цивилизации. Проблемой в восприятии Китая и Японии было то, как защитить свои общества от "варваров". В этом общем для них стремлении они пошли противоположными путями. Хотя и та, и другая пытались изгнать "варваров", однако, Китай это попытался сделать путем усиления своей изоляции, в то время как Япония сделала ставку на всемерное усвоение мирового опыта. Если Китай судорожно цеплялся за свои традиции, то Япония смело ринулась за достижениями Запада. К концу 19 века маньчжурская империя превратилась в колосса на глиняных ногах, который рухнет в начале 20 в. ; Япония же трансформировалась в течение одного-двух поколений из пигмея-затворника в регионального гиганта-гегемона, став первым модернизированным обществом в Азии. Япония сопротивлялась Западу по своему, по-японски - она абсорбировала мировой опыт достижений модернизации, особенно Германии, при к новым правилам игры, в результате чего создала "новую страну", которая, в свою очередь, сама стала формировать свою систему. Японские лидеры поняли, что, если страна должна выжить в условиях технологического превосходства западных "варваров", она должна фундаментально трансформироваться как можно скорее и эффективнее. Япония выбрала иной путь сопротивления вторжению Запада: ее новые лидеры решили позаимствовать у своих противников все то, что по их мнению могло поддержать порядок в стране и ее суверенитет. Япония в период Мэйдзи устремилась буквально и переносно на Запад - в Европу и в США. Японские реформаторы повели страну по пути агрессивного "догнать и обогнать" западные страны. Для этого страна в ускоренном порядка начала приобретать передовую технологию, систему образования, военные, научные и политические системы. Широкое заимствование ускорению экономическому роста и широкой модернизации, затронувшей многие сферы общества и государства.
Українська повстанська армія – військово-політична формація Українського визвольного руху, стратегічною метою якого було відновлення української державності.
Заснована на зламі 1942–1943 років, вона діяла до вересня 1949-го, після чого реорганізована в збройне підпілля, що тривало до середини 1950-х. Через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.
Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів (далі – ОУН) 1920–1930-х років. Боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років і національно-демократичне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х.
“У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Української Повстанської Армії. 1) Для зафіксування цього історичного моменту визначається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА. 2) Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА”
Із постанови Української Головної
Визвольної Ради від 30 травня 1947 року
Тож 14 жовтня стало символічною датою постання УПА. Із 2014 року відповідно до Указу Президента України № 806 14 жовтня є також Днем захисника України на вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві.
Объяснение:
Український визвольний рух, який на початку ХХ століття вилився у національну революцію 1917–1921 років, не спинився після її поразки, а трансформувався у збройне підпілля. На Західній Україні, яка відійшла до Польщі, розгорнула діяльність Українська військова організація, що мала завадити закріпленню окупаційної влади. До організації ввійшли переважно ветерани військових формувань Української революції. З’явилися також молодіжні націоналістичні гуртки. У 1929 році обидві течії об’єдналися та створили Організацію українських націоналістів. До 1938 року її очолював полковник Січових Стрільців Євген Коновалець.
Протягом 1930-х років ОУН зростала чисельно та територіально, її підпільні структури охоплювали більшість теренів Західної України. У березні 1939 року її представники брали активну участь у захисті новопроголошеної Карпатської України.
Одним із найважчих в історії організації став період 1939–1941 років, коли Західну Україну було приєднано до СРСР. Тоді ОУН вперше зіткнулася із репресивною машиною СРСР – НКВД. Відчайдушний спротив комуністичному режиму призвів до численних втрат: за різними даними, від 16 до 35 тисяч арештованих і страчених оунівців. Проте навіть за жорстких умов у перші дні німецько-радянської війни ОУН розгорнула масове антирадянське повстання.
Питання вибору тактики досягнення головної мети – здобуття незалежності України стало причиною наростання протиріч між керівництвом крайової ОУН (на території України) й еміграційним проводом націоналістів на чолі з Андрієм. Урешті антагонізм вилився у створення молодим радикальним поколінням 10 лютого 1940 року Революційного проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Він обрав тактику “доконаних фактів” – здобути незалежність шляхом революційної боротьби силами українського народу і примусити нацистську Німеччину визнати цей факт. Натомість ОУН під керівництвом Андрія Мельника у боротьбі за самостійність України розраховувало головним чином на підтримку гітлерівської Німеччини.
Проблему модернизации Китая и Японии следует также рассматривать и в контексте всемирного движения к индустриальному обществу, становлении индустриальной цивилизации. Проблемой в восприятии Китая и Японии было то, как защитить свои общества от "варваров". В этом общем для них стремлении они пошли противоположными путями. Хотя и та, и другая пытались изгнать "варваров", однако, Китай это попытался сделать путем усиления своей изоляции, в то время как Япония сделала ставку на всемерное усвоение мирового опыта. Если Китай судорожно цеплялся за свои традиции, то Япония смело ринулась за достижениями Запада. К концу 19 века маньчжурская империя превратилась в колосса на глиняных ногах, который рухнет в начале 20 в. ; Япония же трансформировалась в течение одного-двух поколений из пигмея-затворника в регионального гиганта-гегемона, став первым модернизированным обществом в Азии. Япония сопротивлялась Западу по своему, по-японски - она абсорбировала мировой опыт достижений модернизации, особенно Германии, при к новым правилам игры, в результате чего создала "новую страну", которая, в свою очередь, сама стала формировать свою систему. Японские лидеры поняли, что, если страна должна выжить в условиях технологического превосходства западных "варваров", она должна фундаментально трансформироваться как можно скорее и эффективнее. Япония
выбрала иной путь сопротивления вторжению Запада: ее новые лидеры решили позаимствовать у своих противников все то, что по их мнению могло поддержать порядок в стране и ее суверенитет. Япония в период Мэйдзи устремилась буквально и переносно на Запад - в Европу и в США. Японские реформаторы повели страну по пути агрессивного "догнать и обогнать" западные страны. Для этого страна в ускоренном порядка начала приобретать передовую технологию, систему образования, военные, научные и политические системы. Широкое заимствование ускорению экономическому роста и широкой модернизации, затронувшей многие сферы общества и государства.