Святосла́в І́горович (близько 938[2] — березень 972) — великий князь київський (945—972). Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964)[3]. Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів (964). Розгромив Хозарський каганат (965—968)[3]. 968 року допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, але його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів[3]
Повесть посвящена прославлению победы русских войск над монголо-татарскими полчищами. Фактический материал автор черпал из летописной повести, а литературным образцом ему служило «Слово о полку Игореве» – он использовал поэтический план и художественные приемы «Слова» . В повести сопоставляются события и настоящего. В этом проявляется, по словам Д. С. Лихачева, пафос исторического замысла. Борьба с половцами здесь осмысливается как борьба за национальную независимость.
В «Задонщине» выражено поэтическое отношение автора к событиям Куликовской битвы. Его рассказ, как и в «Слове о полку Игореве» , переносится из одного места в другое: из Москвы на Куликовское поле, снова в Москву, в Новгород, опять на Куликово поле. Настоящее переплетается с воспоминаниями о Сам автор охарактеризовал свое произведение как «жалость и похвалу великому князю Дмитрию Ивановичу» . «Жалость» — это плач по погибшим. «Похвала» — слава мужеству и воинской доблести русских, считает один из современных ученых.
Святосла́в І́горович (близько 938[2] — березень 972) — великий князь київський (945—972). Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964)[3]. Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів (964). Розгромив Хозарський каганат (965—968)[3]. 968 року допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, але його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів[3]
В «Задонщине» выражено поэтическое отношение автора к событиям Куликовской битвы. Его рассказ, как и в «Слове о полку Игореве» , переносится из одного места в другое: из Москвы на Куликовское поле, снова в Москву, в Новгород, опять на Куликово поле. Настоящее переплетается с воспоминаниями о Сам автор охарактеризовал свое произведение как «жалость и похвалу великому князю Дмитрию Ивановичу» . «Жалость» — это плач по погибшим. «Похвала» — слава мужеству и воинской доблести русских, считает один из современных ученых.