курманжан маматбай кызы родилась в аиле орок (орке) в алайских горах, в семье киргизов-кочевников из племени мунгуш, населявшего окрестности оша когда ей исполнилось 18 лет, родители курманжан хотели выдать её замуж за мужчину, который был втрое старше девушки, но она, нарушив традицию, сбежала из юрты жениха и вернулась в дом своего отца, маматбая, где жила в течение трёх последующих лет
в 1832 году богатый алайский феодал бек алимбек, имевший звание датки и возглавлявший племена алайских киргизов, освободил курманджан от брачного договора и взял её в законные жёны. она родила ему пятерых сыновей, была неизменной и советчицей. их брак длился 29 лет и оборвался неожиданно: алимбек, принимавший участие во многочисленных дворцовых интригах в кокандском ханстве, в 1862 году во время одного из дворцовых переворотов попал в западню и был убит. правление перешло к его пятидесятилетней .
сама курманжан не только пользовалась уважением алайцев, но и фактически опиралась на преданное ей войско в составе 10 тысяч джигитов. когда кокандский хан худояр провозгласил алайских кыргызов своими подданными и обложил их налогами, правительница не только воспротивилась этому, но и сумела заставить худояра отказаться от обложения кочевников податями, признать её в качестве нового правителя алая и присвоить ей почётный титул «датка». хан, известный своей надменностью, был вынужден встречать курманджан-датку как самого знатного бека — впервые в средней азии и на всём мусульманском востоке в честь женщины был устроен официальный приём. признал алайскую правительницу и эмир бухары музаффар: он был вторым правителем, ей титул «датка». на сегодняшний день курманджан-датка принадлежит к немногочисленной категории женщин, которые когда-либо вставали во главе мусульманского государства
ставка курманжан-датки находилась в небольшом аиле гульча. учёный а. п. федченко, путешествовавший по туркестану и посещавший алай в сопровождении кыргызских джигитов, отметил, что курманджан «пользуется огромным авторитетом, наши джигиты не говорили о ней иначе, как с великим уважением». с осторожностью и почтением относились к алайской правительнице и кокандские ханы, ценившие её способность сохранять власть над непокорным киргизским народом
Протягом VІ-ІІІ тисячоліть до н.е. відбувся поворот від збиральництва і примітивного полювання, до відтворюючих видів діяльності, тобто обробітку землі та розведення свійських тварин. Цей процес дістав назву – неолітична революція.
Завдяки «революції» люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси.
Рільниче хліборобство зародилося найімовірніше в Передній Азії приблизно у Х тисячолітті до н.е., звідки поширилося на Грецію, Південну та Центральну Європу, а на початку V тисячоліття з’явилось й на сучасних українських землях. Приблизно так само поширювались і стародавні хліборобські культури.
Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся). На Півночі та Північному Сході України в неоліті жили племена, які займались переважно мисливством та рибальством, а на Південному Заході віддавали перевагу землеробству та скотарству. Ці племена відрізнялися одне від одного за походженням, побутом, звичками та віруваннями.
Найбільшої ваги в неоліті набуло скотарство, бо зміна клімату спричинила виникнення великих степових просторів. Скотарі дедалі більше освоювали євразійські регіони, ширше застосовували колесо, приручених коней, що, звісно, означало революційні зміни у військовій справі.
Наприкінці неоліту з’явилися прикраси з міді, намиста з полірованих кісток, черепашок або коштовного каміння. На головні убори та пояси нашивали пластини з емалі вепрових ікл, розвивався орнамент.
Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам’яних булав). Цей перехід суттєво вплинув i на світобачення людини, її духовний світ.
У період неоліту відбувся справжній демографічний вибух: населення планети виросло приблизно з 5 до 80 млн. осіб. Середня тривалість життя становила для жінок – 32,5 року, для чоловіків – 35,6.
На території нинішньої України археологами виявлено десять неолітичних культур. Аналіз життєдіяльності носіїв цих культур свідчить про ускладнення їх світосприйняття, появу нових релігійних культів, зокрема культів пов’язаних із вшануванням пращурів.
Найвідомішими пам’ятками неолітичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелітополя.
Значний внесок у вивчення неоліту України зробили такі відомі українські археологи, як М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, Н. В. Добровольський, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, В. І. Непріна. В наш час у цій галузі плідно працюють О. М. Титова, Н. С. Котова, М.Т. Товкайло, Г. В. Охріменко, Л. Л. Залізняк, О. О. Яневич, В. О. Манько, Д. Л. Гаскевич.
ответ:
курманжан маматбай кызы родилась в аиле орок (орке) в алайских горах, в семье киргизов-кочевников из племени мунгуш, населявшего окрестности оша когда ей исполнилось 18 лет, родители курманжан хотели выдать её замуж за мужчину, который был втрое старше девушки, но она, нарушив традицию, сбежала из юрты жениха и вернулась в дом своего отца, маматбая, где жила в течение трёх последующих лет
в 1832 году богатый алайский феодал бек алимбек, имевший звание датки и возглавлявший племена алайских киргизов, освободил курманджан от брачного договора и взял её в законные жёны. она родила ему пятерых сыновей, была неизменной и советчицей. их брак длился 29 лет и оборвался неожиданно: алимбек, принимавший участие во многочисленных дворцовых интригах в кокандском ханстве, в 1862 году во время одного из дворцовых переворотов попал в западню и был убит. правление перешло к его пятидесятилетней .
сама курманжан не только пользовалась уважением алайцев, но и фактически опиралась на преданное ей войско в составе 10 тысяч джигитов. когда кокандский хан худояр провозгласил алайских кыргызов своими подданными и обложил их налогами, правительница не только воспротивилась этому, но и сумела заставить худояра отказаться от обложения кочевников податями, признать её в качестве нового правителя алая и присвоить ей почётный титул «датка». хан, известный своей надменностью, был вынужден встречать курманджан-датку как самого знатного бека — впервые в средней азии и на всём мусульманском востоке в честь женщины был устроен официальный приём. признал алайскую правительницу и эмир бухары музаффар: он был вторым правителем, ей титул «датка». на сегодняшний день курманджан-датка принадлежит к немногочисленной категории женщин, которые когда-либо вставали во главе мусульманского государства
ставка курманжан-датки находилась в небольшом аиле гульча. учёный а. п. федченко, путешествовавший по туркестану и посещавший алай в сопровождении кыргызских джигитов, отметил, что курманджан «пользуется огромным авторитетом, наши джигиты не говорили о ней иначе, как с великим уважением». с осторожностью и почтением относились к алайской правительнице и кокандские ханы, ценившие её способность сохранять власть над непокорным киргизским народом
Відповідь:
Протягом VІ-ІІІ тисячоліть до н.е. відбувся поворот від збиральництва і примітивного полювання, до відтворюючих видів діяльності, тобто обробітку землі та розведення свійських тварин. Цей процес дістав назву – неолітична революція.
Завдяки «революції» люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси.
Рільниче хліборобство зародилося найімовірніше в Передній Азії приблизно у Х тисячолітті до н.е., звідки поширилося на Грецію, Південну та Центральну Європу, а на початку V тисячоліття з’явилось й на сучасних українських землях. Приблизно так само поширювались і стародавні хліборобські культури.
Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся). На Півночі та Північному Сході України в неоліті жили племена, які займались переважно мисливством та рибальством, а на Південному Заході віддавали перевагу землеробству та скотарству. Ці племена відрізнялися одне від одного за походженням, побутом, звичками та віруваннями.
Найбільшої ваги в неоліті набуло скотарство, бо зміна клімату спричинила виникнення великих степових просторів. Скотарі дедалі більше освоювали євразійські регіони, ширше застосовували колесо, приручених коней, що, звісно, означало революційні зміни у військовій справі.
Наприкінці неоліту з’явилися прикраси з міді, намиста з полірованих кісток, черепашок або коштовного каміння. На головні убори та пояси нашивали пластини з емалі вепрових ікл, розвивався орнамент.
Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам’яних булав). Цей перехід суттєво вплинув i на світобачення людини, її духовний світ.
У період неоліту відбувся справжній демографічний вибух: населення планети виросло приблизно з 5 до 80 млн. осіб. Середня тривалість життя становила для жінок – 32,5 року, для чоловіків – 35,6.
На території нинішньої України археологами виявлено десять неолітичних культур. Аналіз життєдіяльності носіїв цих культур свідчить про ускладнення їх світосприйняття, появу нових релігійних культів, зокрема культів пов’язаних із вшануванням пращурів.
Найвідомішими пам’ятками неолітичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелітополя.
Значний внесок у вивчення неоліту України зробили такі відомі українські археологи, як М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, Н. В. Добровольський, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, В. І. Непріна. В наш час у цій галузі плідно працюють О. М. Титова, Н. С. Котова, М.Т. Товкайло, Г. В. Охріменко, Л. Л. Залізняк, О. О. Яневич, В. О. Манько, Д. Л. Гаскевич.
Пояснення: