37. Міжнародне становище Візантійської імперії в 1261-1453 рр.
У другій половині XIII - середині XV ст. територія Візантії істотно скоротилася. До її традиційних зовнішньополітичних ворогів на сході і на півночі приєдналися латиняни, що не втрачали надій на повернення володінь Латинської імперії і мали в розпорядженні підтримку папського престолу. У міжнародній торгівлі Візантія була не в силах конкурувати з Венецією і Генуєю, та і усередині країни італійське міста-республіки вигравали економічне суперництво у візантійського виробництва і торгівлі, розаряючи міські торговельно-ремісничі шари. На завершуючий стадії історії Візантія майже не знала періодів мирного життя, ведучи на своїх рубежах постійні битви, що неодноразово супроводжуються запеклими громадянськими війнами. Двічі, в 1274 р. і в 1438-1439 рр., в драматичній для Візантії зовнішньополітичній ситуації Константинополь намагався ціною ув'язнення церковної унії добитися політичного союзу із заходом, продовжуючи одночасно війни на знищення з єдиновірною Сербією і Болгарією. Ліонську унію 127 4 р. нерідко оцінюють як вдалий дипломатичний хід Михайла Палеолога, що зумів зруйнувати єдність супротивною йому на заході коаліції. Ферраро-флорентійська унія 1439 р., прийнята напередодні захоплення Константинополя, з'являється вже як жест відчаю імперії, що намагається будь-якими засобами відстрочити неминучу загибель. Проте і політичне мистецтво Михайла VIII Палеолога, і згоду Іоанна VIII Палеолога прийняти усі умови, продиктовані римсько-католицькою церквою, принесли один і той же результат: імперія не отримала очікуваної до Заходу. У самій же Візантії унія в обох випадках породжувала глибокий розкол суспільства, послабляючи його в той час, коли країна найбільше потребувала об'єднання усіх сил для віддзеркалення смертельно небезпечного ворога. Після того, як в 1389 р. турки-османи розбили на Косовом поле сербсько-боснійські війська, вирішивши наперед долю Балкан, а в 1393 р. завершили завоювання Болгарського царства, Візантія, услід за Сербією, визнала васальну залежність від держави Османа. Внутрішні ресурси опору були вичерпані. Запізніла спроба Заходу зупинити мперії Баязида закінчилася повною невдачею: в 1396 р. в битві при Нікополі на Дунаї османи розбили армію хрестоносців. Лише важка поразка турецького війська в битві при Анкарі в 1402 р. від загонів нового завойовника Сходу, Тамерлана, і наступна смута в період правління наступника Баязида, Мехмеда I, дозволили Візантії зберегтися як державі ще півстоліття, але і це дарований історією час був витрачений візантійським суспільством в боротьбі латинофільській, тюркофільській і ортодоксальною партій, що марно намагалися знайти вихід з історичної безвиході. 29 травня 1453 м. Константинополь був узятий штурмом, історія Візантійської імперії закінчилася. З падінням Візантії картина міжнародних відносин в Європі помітно змінилася. Імперія віками стримувала турецьку загрозу, забезпечуючи, незважаючи на усю гостроту конкурентної боротьби, загальні інтереси Заходу в торгівлі зі східними країнами. З узяттям Константинополя балканські і азіатські володіння турок-османів об'єдналися, що поставило імперію Османа в ряд найбільш могутніх держав середньовічної Європи. Південно-східна Європа надовго потрапила під владу завойовників, турецька небезпека впритул насувалася на центральної і східноєвропейські країни. Затвердження імперії Османа на Балканах і в басейні Чорного моря істотно підірвало торговельні обміни зі Сходом. Найбільший ущерб при новому розставлянні дійових осіб в Південно-східній Європі понесли Венеція і Генуя, поставлені перед необхідністю шукати альтернативні шляхи торгівлі традиційними східними товарами, що сприяло наближення епохи великих географічних відкриттів. У плані еволюції політико-правових ідей середньовіччя відхід з системи міжнародних відносин Візантійської держави означав падіння одного з основних центрів доктрини імперського універсалізму, тим більше впливового, що за ним стояла тисячолітня історія імперії. Що втратив ґрунт державності візантійський ойкуменізм поступово поступився місцем грецькій національній самосвідомості, але цей процес виражав вже тенденції нового часу, що наближається. 38. Римська церква в міжнародних відносинах ІІ половини І тис.
Легендарный предок римлян Эней прибыл на Апеннинский полуостров на корабле. Но сами римляне, со дня основания города, были народом сугубо сухопутным. Город Рим находится далеко от моря, и хотя он расположен на берегу судоходной реки, приличной гавани у Рима долгое время не было. По мере расширения древнеримского государства, понадобилось доставлять товары, в том числе и морскими путями. Для этого, в 6-м веке до нашей эры, римляне заложили Остию, морские ворота Рима. «Остия» в буквальном переводе как раз означает «устье» или «вход». Но и в Остии не было морского причала. Корабли оставались на рейде, товары перегружались на небольшие гребные суда, которые доставляли их на берег. Такая сложная и неудобная система служила для защиты Остии от внезапных атак с моря, корабли агрессора не смогли бы причалить к берегу.
Разумеется, с ростом могущества Рима и его торговых связей, сами римляне тоже стали активно плавать по прилегающим морям. Позаимствовав у греков конструкцию трирем, Рим поделил западное Средиземноморье с Карфагеном – по договорам 348 и 279 годов до н. э., Тирренское море оставалось за Римом, а все морские западнее острова Сардиния принадлежали Карфагену. Но мир между этими двумя сверхдержавами того времени продлился недолго. Гамилькар Барка, легендарный карфагенский полководец, завоевал почти всю Сицилию, а затем высадился в Южной Италии и разорил там греческие города Гераклею и Метапонт. Вскоре началась Первая пуническая война.
Война оказалась тяжелой. Это в сухопутных битвах римские легионы не знали себе равных. Но у Карфагена был огромный флот, он мог перебрасывать подкрепления на Сицилию и даже в Италию, Рим же не мог противостоять Карфагену на море. В 311 году до н. э. случился шторм, который уничтожил почти все римские корабли. В течение двадцати лет у Рима было всего две эскадры по десять трирем каждая, этого хватало только на патрулирование побережья, да и то не всего. Для охраны морских коммуникаций, Рим вынужден был договариваться со своими союзниками, южноиталийскими греками. А теперь пришла пора воевать с очень сильным флотом Карфагена. Как быть? Разумеется, снова обратиться к тем же союзникам, имеющим верфи и опытных моряков.
37. Міжнародне становище Візантійської імперії в 1261-1453 рр.
У другій половині XIII - середині XV ст. територія Візантії істотно скоротилася. До її традиційних зовнішньополітичних ворогів на сході і на півночі приєдналися латиняни, що не втрачали надій на повернення володінь Латинської імперії і мали в розпорядженні підтримку папського престолу. У міжнародній торгівлі Візантія була не в силах конкурувати з Венецією і Генуєю, та і усередині країни італійське міста-республіки вигравали економічне суперництво у візантійського виробництва і торгівлі, розаряючи міські торговельно-ремісничі шари. На завершуючий стадії історії Візантія майже не знала періодів мирного життя, ведучи на своїх рубежах постійні битви, що неодноразово супроводжуються запеклими громадянськими війнами. Двічі, в 1274 р. і в 1438-1439 рр., в драматичній для Візантії зовнішньополітичній ситуації Константинополь намагався ціною ув'язнення церковної унії добитися політичного союзу із заходом, продовжуючи одночасно війни на знищення з єдиновірною Сербією і Болгарією. Ліонську унію 127 4 р. нерідко оцінюють як вдалий дипломатичний хід Михайла Палеолога, що зумів зруйнувати єдність супротивною йому на заході коаліції. Ферраро-флорентійська унія 1439 р., прийнята напередодні захоплення Константинополя, з'являється вже як жест відчаю імперії, що намагається будь-якими засобами відстрочити неминучу загибель. Проте і політичне мистецтво Михайла VIII Палеолога, і згоду Іоанна VIII Палеолога прийняти усі умови, продиктовані римсько-католицькою церквою, принесли один і той же результат: імперія не отримала очікуваної до Заходу. У самій же Візантії унія в обох випадках породжувала глибокий розкол суспільства, послабляючи його в той час, коли країна найбільше потребувала об'єднання усіх сил для віддзеркалення смертельно небезпечного ворога. Після того, як в 1389 р. турки-османи розбили на Косовом поле сербсько-боснійські війська, вирішивши наперед долю Балкан, а в 1393 р. завершили завоювання Болгарського царства, Візантія, услід за Сербією, визнала васальну залежність від держави Османа. Внутрішні ресурси опору були вичерпані. Запізніла спроба Заходу зупинити мперії Баязида закінчилася повною невдачею: в 1396 р. в битві при Нікополі на Дунаї османи розбили армію хрестоносців. Лише важка поразка турецького війська в битві при Анкарі в 1402 р. від загонів нового завойовника Сходу, Тамерлана, і наступна смута в період правління наступника Баязида, Мехмеда I, дозволили Візантії зберегтися як державі ще півстоліття, але і це дарований історією час був витрачений візантійським суспільством в боротьбі латинофільській, тюркофільській і ортодоксальною партій, що марно намагалися знайти вихід з історичної безвиході. 29 травня 1453 м. Константинополь був узятий штурмом, історія Візантійської імперії закінчилася. З падінням Візантії картина міжнародних відносин в Європі помітно змінилася. Імперія віками стримувала турецьку загрозу, забезпечуючи, незважаючи на усю гостроту конкурентної боротьби, загальні інтереси Заходу в торгівлі зі східними країнами. З узяттям Константинополя балканські і азіатські володіння турок-османів об'єдналися, що поставило імперію Османа в ряд найбільш могутніх держав середньовічної Європи. Південно-східна Європа надовго потрапила під владу завойовників, турецька небезпека впритул насувалася на центральної і східноєвропейські країни. Затвердження імперії Османа на Балканах і в басейні Чорного моря істотно підірвало торговельні обміни зі Сходом. Найбільший ущерб при новому розставлянні дійових осіб в Південно-східній Європі понесли Венеція і Генуя, поставлені перед необхідністю шукати альтернативні шляхи торгівлі традиційними східними товарами, що сприяло наближення епохи великих географічних відкриттів. У плані еволюції політико-правових ідей середньовіччя відхід з системи міжнародних відносин Візантійської держави означав падіння одного з основних центрів доктрини імперського універсалізму, тим більше впливового, що за ним стояла тисячолітня історія імперії. Що втратив ґрунт державності візантійський ойкуменізм поступово поступився місцем грецькій національній самосвідомості, але цей процес виражав вже тенденції нового часу, що наближається. 38. Римська церква в міжнародних відносинах ІІ половини І тис.
Объяснение:
Объяснение:
Легендарный предок римлян Эней прибыл на Апеннинский полуостров на корабле. Но сами римляне, со дня основания города, были народом сугубо сухопутным. Город Рим находится далеко от моря, и хотя он расположен на берегу судоходной реки, приличной гавани у Рима долгое время не было. По мере расширения древнеримского государства, понадобилось доставлять товары, в том числе и морскими путями. Для этого, в 6-м веке до нашей эры, римляне заложили Остию, морские ворота Рима. «Остия» в буквальном переводе как раз означает «устье» или «вход». Но и в Остии не было морского причала. Корабли оставались на рейде, товары перегружались на небольшие гребные суда, которые доставляли их на берег. Такая сложная и неудобная система служила для защиты Остии от внезапных атак с моря, корабли агрессора не смогли бы причалить к берегу.
Разумеется, с ростом могущества Рима и его торговых связей, сами римляне тоже стали активно плавать по прилегающим морям. Позаимствовав у греков конструкцию трирем, Рим поделил западное Средиземноморье с Карфагеном – по договорам 348 и 279 годов до н. э., Тирренское море оставалось за Римом, а все морские западнее острова Сардиния принадлежали Карфагену. Но мир между этими двумя сверхдержавами того времени продлился недолго. Гамилькар Барка, легендарный карфагенский полководец, завоевал почти всю Сицилию, а затем высадился в Южной Италии и разорил там греческие города Гераклею и Метапонт. Вскоре началась Первая пуническая война.
Война оказалась тяжелой. Это в сухопутных битвах римские легионы не знали себе равных. Но у Карфагена был огромный флот, он мог перебрасывать подкрепления на Сицилию и даже в Италию, Рим же не мог противостоять Карфагену на море. В 311 году до н. э. случился шторм, который уничтожил почти все римские корабли. В течение двадцати лет у Рима было всего две эскадры по десять трирем каждая, этого хватало только на патрулирование побережья, да и то не всего. Для охраны морских коммуникаций, Рим вынужден был договариваться со своими союзниками, южноиталийскими греками. А теперь пришла пора воевать с очень сильным флотом Карфагена. Как быть? Разумеется, снова обратиться к тем же союзникам, имеющим верфи и опытных моряков.