Після смерті Карла VI 1740 р. у Священній Римській імперії не було спадкоємця престолу за чоловічою лінією. Наступницею імператора стала, за його бажанням, 23-річна донька Марія-Терезія. їй одразу довелося вступити у боротьбу проти претендентів на престол (війна за австрійську спадщину). Незважаючи на скрутне становище, вона зуміла захистити своє право.
Марія-Терезія започаткувала в імперії реформи в дусі освіченого абсолютизму.
Слід зауважити, що майже всі реформи, проведені Марією-Терезією, були продиктовані її прагненням захистити своє право на престол. З метою посилення центральної влади було створено Державну раду і центральний суд, завдяки чому вся повнота влади зосередилася в руках імператриці. Для успішного ведення війни проти суперників здійснено військову реформу, вербування найманців замінено рекрутськими наборами, що дало можливість збільшити армію зі 108 до 278 тис. вояків. Було уніфіковано систему податків — запроваджено загальний податок на прибуток, що його сплачували всі верстви суспільства. Ліквідовано внутрішні митні кордони. Селянам надали право викуповувати власні наділи, панщину обмежили трьома днями на тиждень. Було видано Цивільний («Терезіанський кодекс») і Кримінальний («Терезіанська Немезіда») кодекси. Здійснювалися заходи з розвитку освіти: було запроваджено загальну шкільну освіту й відокремлено школу від церкви.
Значно більшого у проведенні реформ досяг син Марії-Терезії Йосиф ІІ (1780-1790). Він вдався до подальшого посилення центральної влади. Було скасовано права провінційних станових зборів, посилено владу губернаторів, яких призначав імператор, урівнено в правах усі області, в судах та адміністраціях введено німецьку мову. Важливими стали реформи церкви. Йосиф прагнув підпорядкувати собі церкву та послабити її вплив на суспільство. Він постановив, щоби папські укази й розпорядження оприлюднювалися лише за згодою уряду, а чернечі ордени були підпорядковані місцевим єпископам; скоротив кількість монастирів і ченців. Конфісковані землі та майно було продано, частину доходів спрямовано на розвиток освіти; церковні школи переорієнтовано на світське навчання і підпорядковано «Вищій навчальній комісії». Зрештою, він наважився на втручання у внутрішню структуру католицької церкви і навіть змінив деякі обряди. За його правління було видано новий збірник законів («Йосифів законник»), а1781 р. скасовано особисту залежність селян.
Проведені Иосифом II реформи викликали широкий : позиційний рух. Селянською реформою були невдоволені поміщики, особливо угорські. Релігійна реформа спричинила конфлікт із папою та повстання в Бельгії, адміністративні —загострили національні протиріччя в імперії. Зрештою, наприкінці свого правління він скасував власні реформи, крім селянської та запровадженої віротерпимості.
Імператор Йосиф II, як і король Пруссії Фрідріх II та Катерина ІІ в Росії, був одним із представників освіченого абсолютизму. Він намагався втілити в життя ідеали, які так припали йому до вподоби, але довести все задумане до кінця не зміг.
Русский религиозный деятель, протопоп, глава старообрядчества и идеолог раскола в Русской православной церкви. Сын сельского священника, Аввакум пошел по стопам своего отца. В 1646-1647 годах, находясь в Москве, он был связан с «кружком ревнителей благочестия» , стал известен царю Алексею Михайловичу. В 1652 году был протопопом в городе Юрьевце-Повольском, затем священником Казанского собора в Москве. Аввакум резко выступил против церковной реформы патриарха Никона, за что в 1653 году с семьей был сослан в Тобольск, а затем в Даурию. В 1663 году царь, стремясь примирить популярного в народе Аввакума с официальной церковью, вызвал его в Москву. Но Аввакум не отказался от своих взглядов, продолжал настойчивую борьбу с церковными нововведениями. В челобитной царю он обвинил Никона в ереси. Вдохновенные выступления против Никона привлекли к Аввакуму многочисленных сторонников, в том числе из среды знати (боярыня Ф. П. Морозова) . В 1664 году Авакум был сослан в Мезень. В 1666 году вновь вызвали в Москву и на церковном соборе расстригли, предали анафеме и в 1667 году сослали в Пустозерский острог. Во время пятнадцатилетнего пребывания в сыром земляном срубе Аввакум не прекращал борьбы, написал свои главные сочинения: «Книгу бесед» , «Книгу толкований» , «Житие» (между 1672 и 1675). По царскому указу вместе с ближайшими сподвижниками был сожжен в срубе. Отстаивая старую веру, Аввакум в своих сочинениях обличал пороки представителей официальной церкви (чревоугодничество, пьянство, разврат, корыстолюбие) , жестокость, с которой они проводили реформу церковных обрядов. В борьбе со сторонниками Никона он обличал царскую власть, самого царя, его воевод. Обличительные проповеди Аввакума находили отклик в среде крестьян и посадских людей. Аввакум был выдающимся писателем своего времени. Его «Житие» является одним из замечательных произведений древнерусской литературы. Он сумел превратить традиционный жанр «Жития» в автобиографическую повесть полную ярких образов и характеристик людей, с сочным и непосредственным живым русским языком.
Марія-Терезія започаткувала в імперії реформи в дусі освіченого абсолютизму.
Слід зауважити, що майже всі реформи, проведені Марією-Терезією, були продиктовані її прагненням захистити своє право на престол. З метою посилення центральної влади було створено Державну раду і центральний суд, завдяки чому вся повнота влади зосередилася в руках імператриці. Для успішного ведення війни проти суперників здійснено військову реформу, вербування найманців замінено рекрутськими наборами, що дало можливість збільшити армію зі 108 до 278 тис. вояків. Було уніфіковано систему податків — запроваджено загальний податок на прибуток, що його сплачували всі верстви суспільства. Ліквідовано внутрішні митні кордони. Селянам надали право викуповувати власні наділи, панщину обмежили трьома днями на тиждень. Було видано Цивільний («Терезіанський кодекс») і Кримінальний («Терезіанська Немезіда») кодекси. Здійснювалися заходи з розвитку освіти: було запроваджено загальну шкільну освіту й відокремлено школу від церкви.
Значно більшого у проведенні реформ досяг син Марії-Терезії Йосиф ІІ (1780-1790). Він вдався до подальшого посилення центральної влади. Було скасовано права провінційних станових зборів, посилено владу губернаторів, яких призначав імператор, урівнено в правах усі області, в судах та адміністраціях введено німецьку мову. Важливими стали реформи церкви. Йосиф прагнув підпорядкувати собі церкву та послабити її вплив на суспільство. Він постановив, щоби папські укази й розпорядження оприлюднювалися лише за згодою уряду, а чернечі ордени були підпорядковані місцевим єпископам; скоротив кількість монастирів і ченців. Конфісковані землі та майно було продано, частину доходів спрямовано на розвиток освіти; церковні школи переорієнтовано на світське навчання і підпорядковано «Вищій навчальній комісії». Зрештою, він наважився на втручання у внутрішню структуру католицької церкви і навіть змінив деякі обряди. За його правління було видано новий збірник законів («Йосифів законник»), а1781 р. скасовано особисту залежність селян.
Проведені Иосифом II реформи викликали широкий : позиційний рух. Селянською реформою були невдоволені поміщики, особливо угорські. Релігійна реформа спричинила конфлікт із папою та повстання в Бельгії, адміністративні —загострили національні протиріччя в імперії. Зрештою, наприкінці свого правління він скасував власні реформи, крім селянської та запровадженої віротерпимості.
Імператор Йосиф II, як і король Пруссії Фрідріх II та Катерина ІІ в Росії, був одним із представників освіченого абсолютизму. Він намагався втілити в життя ідеали, які так припали йому до вподоби, але довести все задумане до кінця не зміг.
Сын сельского священника, Аввакум пошел по стопам своего отца. В 1646-1647 годах, находясь в Москве, он был связан с «кружком ревнителей благочестия» , стал известен царю Алексею Михайловичу. В 1652 году был протопопом в городе Юрьевце-Повольском, затем священником Казанского собора в Москве. Аввакум резко выступил против церковной реформы патриарха Никона, за что в 1653 году с семьей был сослан в Тобольск, а затем в Даурию. В 1663 году царь, стремясь примирить популярного в народе Аввакума с официальной церковью, вызвал его в Москву. Но Аввакум не отказался от своих взглядов, продолжал настойчивую борьбу с церковными нововведениями. В челобитной царю он обвинил Никона в ереси. Вдохновенные выступления против Никона привлекли к Аввакуму многочисленных сторонников, в том числе из среды знати (боярыня Ф. П. Морозова) . В 1664 году Авакум был сослан в Мезень. В 1666 году вновь вызвали в Москву и на церковном соборе расстригли, предали анафеме и в 1667 году сослали в Пустозерский острог. Во время пятнадцатилетнего пребывания в сыром земляном срубе Аввакум не прекращал борьбы, написал свои главные сочинения: «Книгу бесед» , «Книгу толкований» , «Житие» (между 1672 и 1675). По царскому указу вместе с ближайшими сподвижниками был сожжен в срубе.
Отстаивая старую веру, Аввакум в своих сочинениях обличал пороки представителей официальной церкви (чревоугодничество, пьянство, разврат, корыстолюбие) , жестокость, с которой они проводили реформу церковных обрядов. В борьбе со сторонниками Никона он обличал царскую власть, самого царя, его воевод. Обличительные проповеди Аввакума находили отклик в среде крестьян и посадских людей. Аввакум был выдающимся писателем своего времени. Его «Житие» является одним из замечательных произведений древнерусской литературы. Он сумел превратить традиционный жанр «Жития» в автобиографическую повесть полную ярких образов и характеристик людей, с сочным и непосредственным живым русским языком.