Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.
Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.
Причини виникнення
- Наявність в українському суспільстві окремих в вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.
Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.
Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.
В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.
Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.
Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.
Размышляя над тем, как демократия превращается в монархию, приходишь к выводу, что в общем-то абсолютной монархия всё равно быть не может. Заявление о единоличном правлении монарха в лучшем случае игра власти с демосом-простонародьем, в худшем же — наивность самодержца, как правило чреватая бедою для него же самого. Что бы там ни заявляли и ни мнили о себе Людовик XIV, Пётр Великий, Наполеон Бонапарт или Николай Палкин, в конце концов, без фаворитов и фавориток, без опоры на родовую аристократию и талантливых выдвиженцев они были ничто. Вернее, обычные люди со всеми присущими человеку слабостями — от глупости и трусости до алчности и авантюризма.
«Государство — это я!» — громкая фраза? Не более того. Чего бы стоил «король-солнце» без чиновников и армии, без преданного ему дворянства и духовенства? Чего стоил бы Иван Грозный без Малюты Скуратова и опричников, а Пётр Великий без Алексашки Меншикова, Лефорта и святителя Митрофана? А Сталин без своего политбюро — тех же Калинина и Молотова, Кагановича и Берии, Маленкова и Хрущёва?
Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.
Причини виникнення
- Наявність в українському суспільстві окремих в вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.
Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.
Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.
В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.
Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.
Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.
Размышляя над тем, как демократия превращается в монархию, приходишь к выводу, что в общем-то абсолютной монархия всё равно быть не может. Заявление о единоличном правлении монарха в лучшем случае игра власти с демосом-простонародьем, в худшем же — наивность самодержца, как правило чреватая бедою для него же самого. Что бы там ни заявляли и ни мнили о себе Людовик XIV, Пётр Великий, Наполеон Бонапарт или Николай Палкин, в конце концов, без фаворитов и фавориток, без опоры на родовую аристократию и талантливых выдвиженцев они были ничто. Вернее, обычные люди со всеми присущими человеку слабостями — от глупости и трусости до алчности и авантюризма.
«Государство — это я!» — громкая фраза? Не более того. Чего бы стоил «король-солнце» без чиновников и армии, без преданного ему дворянства и духовенства? Чего стоил бы Иван Грозный без Малюты Скуратова и опричников, а Пётр Великий без Алексашки Меншикова, Лефорта и святителя Митрофана? А Сталин без своего политбюро — тех же Калинина и Молотова, Кагановича и Берии, Маленкова и Хрущёва?