- во-первых, особенности становления феодализма на Руси. Князья наделяли своих наследников не комплексом обширных вотчин, арентой-налогом. Нужны были гарантии того, что наследник со временем будет главой княжества. В то же время увеличение княжеских родов и сравнительно малый рост совокупного прибавочного продукта обостряли борьбу между князьями за лучшие княжества и территории, с которых можно было получать больший налог. Поэтому княжеские междоусобицы — это прежде всего борьба за перераспределение налога, которая позволяла захватить наиболее выгодные княжения и закрепиться в ранге главы суверенного княжества;
- во-вторых, натуральное хозяйство, отсутствие экономических связей созданию сравнительно небольших феодальных мирков и сепаратизму местных боярских союзов;
- в-третьих, развитие боярского землевладения: расширение боярских вотчин путем захвата земель смердов-общинников, покупка земли и т. п. — вело к усилению экономической мощи и самостоятельности бояр и в конечном счете к обострению противоречий между боярами и великим киевским князем. Бояре были заинтересованы в такой княжеской власти, которая могла бы обеспечить им военную и правовую защиту, в частности в связи с ростом сопротивления горожан, смердов захвату их земель и усилению эксплуатации. Местные бояре стали приглашать князя со своей дружиной, но отводили им поначалу только полицейские функции. В последующем князья, как правило, стремились получить всю полноту власти. И это, в свою очередь, вело к обострению борьбы между боярами и местными князьями;
- в-четвертых, рост и укрепление городов как новых политических и культурных центров;
- в-пятых, в XII в. торговые пути стали обходить Киев; европейских купцов, а также новгородцев все более привлекали Германия, Италия, Ближний Восток, «путь из варяг в греки» постепенно терял свое значение;
- в-шестых, борьба с кочевниками ослабляла Киевское княжество, замедляла его прогресс; в Новгороде и Суздале было гораздо спокойнее.
Україна в огні" —це чесна неприхована правда про перший етап Другої світової війни. Пишучи цю кіноповість, Олександр Довженко виявив таку непритаманну радянським письменникам тієї доби правдивість, таку безкомпромісність, що твір його прозвучав, неначе вибух, уперше в радянській літературі піддавши сумніву безгрішність "сталінського соціалізму". Режим не змусив чекати нищівної реакції, і вже у 1944 році відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: "Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка "Україна в огні". На це засідання було за автора, який почув про себе, що він "куркульський підспівувач", "відвертий націоналіст", дізнався він також, що від нього залишиться "мокре місце". Висновок же про твір був такий: "Україна в огні" — платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу". Чим же так налякала сталінську партію "Україна в огні" Довженка?Письменник сильно й глибоко любив свій народ, і тому зобразив, можливо, найнещасливіший період історії країни із по-справжньому нищівною правдивістю. Як же він міг не хвилюватися, коли за короткий проміжок часу фактично вся Україна опинилася під фашистським чоботом? Це неможливо було осягнути розумом, у це важко було повірити. І в кіноповісті ми бачимо, як брутально було зруйновано "рай" українського життя. Ось, наприклад, картини життя України до приходу туди гітлерівців: "У садочку біля чистої хати, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лав'ріна Запорожця і тихо співала "Ой піду я до роду гуляти". Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасно, як і життя людське. Мати Тетяна Запррожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було з якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її". І ось цей рай нагло зруйновано, а мати, добра ласкава мати прощається зі своїми дітьми: "Сини мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої...". І вже "гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі й вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке". Просто вражає, з якою брутальністю німці вриваються в українські села, руйнуючи віками створюване життя, зневажаючи українців, які тут жили." Ці рядки кіноповісті сповнені неприхованого болю за рідну країну, її нещасливу долю. Недарма Довженко писав у своєму "Щоденнику" про перші дні війни: "На українських ланах і селах в огні і полум'ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива."Страшна картина доповнюється новими деталями, стає все більш трагічною, і ми із жахом читаємо, що Київ, столицю України, теж сплюндровано: "У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні".У творі багато неприхованої символіки. Це і прізвища головних героїв — Запорожці, і назва села — Тополівка, і п'ять синів, як п'ять пальців однієї руки (показово, що у романі "Вершники" Ю. Яновського Мусій Половець теж має п'ятеро синів).Розповідаючи про долю сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскравій формі відтворити трагізм історії української землі. Картини перших днів війни справді апокаліптичні — руйнується весь світ українця, його родина, українська молодь потрапляє у фашистську неволю, фактично у рабство. Але український народ опирається поневоленню, бореться із загарбниками, найкращі його представники йдуть у партизани, нищачи не тільки окупантів, але й ницих зрадників свого народу.Заключна сцена твору теж досить символічна — у сплюндрованій ворогом Тополівці знов зібралися Запорожці. І ця сцена, незважаючи на всю свою трагічність, пройнята оптимізмом, адже, як кажуть, "козацькому роду нема переводу".З любов'ю до рідної землі, з болем за неї писав Олександр Довженко кіноповість "Україна в огні", залишивши нащадкам згадку про страшні сторінки нашої історії. І хоч твір довго чекав свого читача, але тепер він повернувся до нас після довгих років замовчування і відкрив нам Олександра Довженка зовсім з іншого, нового боку. Объяснение:
- во-первых, особенности становления феодализма на Руси. Князья наделяли своих наследников не комплексом обширных вотчин, арентой-налогом. Нужны были гарантии того, что наследник со временем будет главой княжества. В то же время увеличение княжеских родов и сравнительно малый рост совокупного прибавочного продукта обостряли борьбу между князьями за лучшие княжества и территории, с которых можно было получать больший налог. Поэтому княжеские междоусобицы — это прежде всего борьба за перераспределение налога, которая позволяла захватить наиболее выгодные княжения и закрепиться в ранге главы суверенного княжества;
- во-вторых, натуральное хозяйство, отсутствие экономических связей созданию сравнительно небольших феодальных мирков и сепаратизму местных боярских союзов;
- в-третьих, развитие боярского землевладения: расширение боярских вотчин путем захвата земель смердов-общинников, покупка земли и т. п. — вело к усилению экономической мощи и самостоятельности бояр и в конечном счете к обострению противоречий между боярами и великим киевским князем. Бояре были заинтересованы в такой княжеской власти, которая могла бы обеспечить им военную и правовую защиту, в частности в связи с ростом сопротивления горожан, смердов захвату их земель и усилению эксплуатации. Местные бояре стали приглашать князя со своей дружиной, но отводили им поначалу только полицейские функции. В последующем князья, как правило, стремились получить всю полноту власти. И это, в свою очередь, вело к обострению борьбы между боярами и местными князьями;
- в-четвертых, рост и укрепление городов как новых политических и культурных центров;
- в-пятых, в XII в. торговые пути стали обходить Киев; европейских купцов, а также новгородцев все более привлекали Германия, Италия, Ближний Восток, «путь из варяг в греки» постепенно терял свое значение;
- в-шестых, борьба с кочевниками ослабляла Киевское княжество, замедляла его прогресс; в Новгороде и Суздале было гораздо спокойнее.