Польське королівство здавна намагалося підпорядкувати собі Велике Князівство Литовське. Проте реальні передумови для об'єднання двох держав сформувалися лише в середині XVI ст. У цей час наростаюча криза литовської держави сягнула критичної межі, коли вона опинилась перед загрозою воєнної катастрофи внаслідок поразки в Ливонській війні (1558–1583 pp.) від Московської держави. Передумови Люблінської унії: Глибока криза Великого Князівства Литовського, зумовлена поразками в московсько-литовських війнах XVI ст., особливо в Ливонський. Це штовхало правлячі кола Литви на пошук реального союзника.
Польща прагнула скористатися послабленням Литви для реалізації давніх планів експансії на Схід, до якої штовхала шляхта, що сподівалася здобути нові землі та маэтки.
.
• Українська сторона сподівалась, що об'єднана держава зможе налагодити ефективну оборону проти татарських нападів, а також припиняться наїзди польської шляхти на маєтки української в прикордонних областях.
• Литовські магнати, прихильники незалежності, втрачають свій вплив. Дрібна і середня шляхта сподівається, що в результаті унії вона отримає нові привілеї, якими користується польська шляхта.
• Польські магнати і шляхта, що були втягнуті в товарно-грошові відносини, сподівалися здобути нові землі та залежних селян, які б давали ще більше товарного хліба, що експортувався на захід.
• Українські князі підтримували унію за умови збереження православ'я і місцевих звичаїв. Українська православна шляхта сподівалася на нові привілеї, якими користувалася польська.
Об'єднання Польського королівства і Великого Князівства Литовського в одну державу відбулося на спільному сеймі представників еліт, що зібрався в 1569 р. в польському місті Люблін.
За умовами Люблінської унії, Велике Князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту (у перекладі з польської "республіка") з єдиним королем, сеймом, монетою, зовнішньою політикою та католицизмом як державною релігією. Польська і литовська шляхта отримала рівне право володіти землями в обох частинах держави. Водночас Польща зберігала окремий державний політичний статус. У Литві також зберігалося своє законодавство, уряд, військо, але власний сейм ліквідовувався. Усі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під безпосередню владу Польщі.
Українські землі в складі Польщі поділялися на великі адміністративно-територіальні одиниці – воєводства: Руське (Львів), Белзьке (Белз), Підпяське (Дорогочин), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам'янець), Брацлавське (Брацлав, а згодом Вінниця), Київське (Київ). За Великим Князівством Литовським залишалося лише Берестейське воєводство.
В українських землях, що перейшли від Литви до Польщі, зберігалися давні кордони і судовий устрій, продовжувало діяти законодавство за Литовськими статутами. Українські магнати і шляхта отримали виняткове право на посади в місцевих урядах, незалежно від віросповідання.
Наслідки Люблінської унії 1569 р.:
• Більшість українських земель було об'єднано в межах однієї держави, що сприяло культурному й політичному згуртуванню українського народу.
• Зросли західноєвропейські культурні впливи, розширилась мережа культурно-освітніх закладів.
• Через Польщу на українські землі поширилися нові форми соціального та правового життя (принципи шляхетської демократії, корпоративної організації суспільства, міського самоврядування тощо).
• Українське населення стало зазнавати національно-релігійних утисків, що посилювалися з кожним роком.
• Поступова полонізація і покатоличення української шляхти призвела до втрати українством своєї еліти.
Проте поступово в Україні стали дедалі більше відчуватися негативні наслідки Люблінської унії. Так, Польща не змогла налагодити ефективну систему захисту від татарських набігів, і за цю справу українському населенню довелося братись самотужки. Зокрема, для селян та міщан суттєво збільшилися податки й погіршилося їхнє соціальне становище. Особливо відчутними для українців були національно-релігійні утиски. За належність до православної віри людей переслідували, обмежували їх права. В урядових установах і закладах освіти запанувала польська мова та латина. У містах православні українці усувалися від участі в самоврядуванні, українські ремісники й купці опинились у набагато гірших умовах.
Польське королівство здавна намагалося підпорядкувати собі Велике Князівство Литовське. Проте реальні передумови для об'єднання двох держав сформувалися лише в середині XVI ст. У цей час наростаюча криза литовської держави сягнула критичної межі, коли вона опинилась перед загрозою воєнної катастрофи внаслідок поразки в Ливонській війні (1558–1583 pp.) від Московської держави. Передумови Люблінської унії: Глибока криза Великого Князівства Литовського, зумовлена поразками в московсько-литовських війнах XVI ст., особливо в Ливонський. Це штовхало правлячі кола Литви на пошук реального союзника.
Польща прагнула скористатися послабленням Литви для реалізації давніх планів експансії на Схід, до якої штовхала шляхта, що сподівалася здобути нові землі та маэтки.
.
• Українська сторона сподівалась, що об'єднана держава зможе налагодити ефективну оборону проти татарських нападів, а також припиняться наїзди польської шляхти на маєтки української в прикордонних областях.
• Литовські магнати, прихильники незалежності, втрачають свій вплив. Дрібна і середня шляхта сподівається, що в результаті унії вона отримає нові привілеї, якими користується польська шляхта.
• Польські магнати і шляхта, що були втягнуті в товарно-грошові відносини, сподівалися здобути нові землі та залежних селян, які б давали ще більше товарного хліба, що експортувався на захід.
• Українські князі підтримували унію за умови збереження православ'я і місцевих звичаїв. Українська православна шляхта сподівалася на нові привілеї, якими користувалася польська.
Об'єднання Польського королівства і Великого Князівства Литовського в одну державу відбулося на спільному сеймі представників еліт, що зібрався в 1569 р. в польському місті Люблін.
За умовами Люблінської унії, Велике Князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту (у перекладі з польської "республіка") з єдиним королем, сеймом, монетою, зовнішньою політикою та католицизмом як державною релігією. Польська і литовська шляхта отримала рівне право володіти землями в обох частинах держави. Водночас Польща зберігала окремий державний політичний статус. У Литві також зберігалося своє законодавство, уряд, військо, але власний сейм ліквідовувався. Усі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під безпосередню владу Польщі.
Українські землі в складі Польщі поділялися на великі адміністративно-територіальні одиниці – воєводства: Руське (Львів), Белзьке (Белз), Підпяське (Дорогочин), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам'янець), Брацлавське (Брацлав, а згодом Вінниця), Київське (Київ). За Великим Князівством Литовським залишалося лише Берестейське воєводство.
В українських землях, що перейшли від Литви до Польщі, зберігалися давні кордони і судовий устрій, продовжувало діяти законодавство за Литовськими статутами. Українські магнати і шляхта отримали виняткове право на посади в місцевих урядах, незалежно від віросповідання.
Наслідки Люблінської унії 1569 р.:
• Більшість українських земель було об'єднано в межах однієї держави, що сприяло культурному й політичному згуртуванню українського народу.
• Зросли західноєвропейські культурні впливи, розширилась мережа культурно-освітніх закладів.
• Через Польщу на українські землі поширилися нові форми соціального та правового життя (принципи шляхетської демократії, корпоративної організації суспільства, міського самоврядування тощо).
• Українське населення стало зазнавати національно-релігійних утисків, що посилювалися з кожним роком.
• Поступова полонізація і покатоличення української шляхти призвела до втрати українством своєї еліти.
Проте поступово в Україні стали дедалі більше відчуватися негативні наслідки Люблінської унії. Так, Польща не змогла налагодити ефективну систему захисту від татарських набігів, і за цю справу українському населенню довелося братись самотужки. Зокрема, для селян та міщан суттєво збільшилися податки й погіршилося їхнє соціальне становище. Особливо відчутними для українців були національно-релігійні утиски. За належність до православної віри людей переслідували, обмежували їх права. В урядових установах і закладах освіти запанувала польська мова та латина. У містах православні українці усувалися від участі в самоврядуванні, українські ремісники й купці опинились у набагато гірших умовах.