По-перше, вона була логічним й історичним продовженням греко-римської античності.
По-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал.
По-третє, мала великий, інколи вирішальний вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (візантійський вплив на формування і розвиток культури Греції, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, Білорусі, України, Росії, Грузії, Вірменії незаперечний).
По-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов’ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів і т. д., що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.
В конце XVIII в. Россия активизировала кавказский вектор своей внешней политики. В 1801 г. к России была присоединена Грузия, добровольно вошли в состав России ряд ханств Дагестана. В течение жизни одного поколения Россия «перешагнула» через Кавказ, присоединила к себе Грузию, Дагестан, Северный Азербайджан и часть Армении, приобрела широкие торговые права и значительное политическое влияние в Иране, а также утвердилась в непосредственной близости от Британской Индии. «Тогда, - заключает американский историк Ф. Казем-Заде, - и была подготовлена сцена для длительного соперничества между Россией и Англией, поединка, который являлся определяющим фактором в событиях на Среднем Востоке».
В соответствии с Гюлистанским договором, завершившим Первую русско-иранскую войну 1804 - 1813 гг и заключенным 12 (24) октября 1813 г, Иран признал присоединение к России Дагестана, Карабахского, Гянд -жинского, Шекинского, Ширванского, Бакинского и Талышинского ханств и областей Грузии.
Англия и Россия стремились закрепиться в Азии. Для России - это усиление позиций и вытеснение Англии, в дальнейшем контроль над Афганистаном, Англия же рассчитывала ослабить Россию. Также экономические стороны конфликта - контроль над рынком сбыта и приобретения товаров, и само собой - можно рассматривать эту политику как нацеленную на завоевание колонии.
По-перше, вона була логічним й історичним продовженням греко-римської античності.
По-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал.
По-третє, мала великий, інколи вирішальний вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (візантійський вплив на формування і розвиток культури Греції, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, Білорусі, України, Росії, Грузії, Вірменії незаперечний).
По-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов’ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів і т. д., що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.
В конце XVIII в. Россия активизировала кавказский вектор своей внешней политики. В 1801 г. к России была присоединена Грузия, добровольно вошли в состав России ряд ханств Дагестана. В течение жизни одного поколения Россия «перешагнула» через Кавказ, присоединила к себе Грузию, Дагестан, Северный Азербайджан и часть Армении, приобрела широкие торговые права и значительное политическое влияние в Иране, а также утвердилась в непосредственной близости от Британской Индии. «Тогда, - заключает американский историк Ф. Казем-Заде, - и была подготовлена сцена для длительного соперничества между Россией и Англией, поединка, который являлся определяющим фактором в событиях на Среднем Востоке».
В соответствии с Гюлистанским договором, завершившим Первую русско-иранскую войну 1804 - 1813 гг и заключенным 12 (24) октября 1813 г, Иран признал присоединение к России Дагестана, Карабахского, Гянд -жинского, Шекинского, Ширванского, Бакинского и Талышинского ханств и областей Грузии.
Англия и Россия стремились закрепиться в Азии. Для России - это усиление позиций и вытеснение Англии, в дальнейшем контроль над Афганистаном, Англия же рассчитывала ослабить Россию. Также экономические стороны конфликта - контроль над рынком сбыта и приобретения товаров, и само собой - можно рассматривать эту политику как нацеленную на завоевание колонии.