Наибольшее количество римских граждан поступало в армию из италии. с 40 г. до н.э. этот главный источник поступления новобранцев был закрыт для марка антония. однако, поскольку необходимо было пополнять крупное войско, состоявшее ко времени сражения при акциуме из 23 легионов, антонию приходилось набирать легионеров среди местного населения сирии, галатии и египта. единственным принципиальным требованием для призывников и добровольцев при вступлении в легионы было их свободное рождение, а не римское гражданство. гражданство же могло предоставляться или сразу при вступлении в армию, или в какой-то момент во время несения службы. галатский xxii легион дейотариана был сформирован не из римских граждан. его солдаты были подданными или наемниками независимого царства галатии, пока в 25 г. до н.э. оно не вошло в состав римской империи. в 23 г. н.э. император тиберий жаловался на нехватку подходящих итальянских рекрутов, желающих служить в легионах, и выразил намерение совершить поездку по провинциям с тем, чтобы пополнить легионы новобранцами и демобилизовать отслуживших свой срок ветеранов (тацит. «анналы», 4, 4). тот факт, что большое количество солдат подлежало демобилизации, говорит о том, что они были набраны в ходе крупномасштабного призыва более 20 лет назад.
Досі історики розходяться із приводу кількості візантійських походів, називаючи від 6-ти до 10—12-ти. Русь завжди була наступаючою стороною. Якщо на початку руси ставили собі за мету переважно здобуття військової здобичі, то пізніше однією з головних цілей походів стало забезпечення для руських купців доступу на ринки імперії та отримання максимальних привілеїв для них. Розбудовуючи державу на теренах Східної Європи, київські князі почали дбати про встановлення постійних дипломатичних стосунків із Константинополем, що підвищувало престиж Русі й відповідало її стратегічним інтересам на південному сході. Русь прагнула вивільнити від кочовиків, які часто ставали знаряддям зовнішньої політики Візантії, торгові шляхи, що вели до Криму, Приазов'я та Закавказзя. Досягаючи воєнними засобами значного чи часткового успіху, Київська Русь у подальшому охоче йшла на переговори з імперією, щоб забезпечити досягнуте дипломатичними угодами.
Досі історики розходяться із приводу кількості візантійських походів, називаючи від 6-ти до 10—12-ти. Русь завжди була наступаючою стороною. Якщо на початку руси ставили собі за мету переважно здобуття військової здобичі, то пізніше однією з головних цілей походів стало забезпечення для руських купців доступу на ринки імперії та отримання максимальних привілеїв для них. Розбудовуючи державу на теренах Східної Європи, київські князі почали дбати про встановлення постійних дипломатичних стосунків із Константинополем, що підвищувало престиж Русі й відповідало її стратегічним інтересам на південному сході. Русь прагнула вивільнити від кочовиків, які часто ставали знаряддям зовнішньої політики Візантії, торгові шляхи, що вели до Криму, Приазов'я та Закавказзя. Досягаючи воєнними засобами значного чи часткового успіху, Київська Русь у подальшому охоче йшла на переговори з імперією, щоб забезпечити досягнуте дипломатичними угодами.