Етногенез українців, так чи інакше пов’язаний з історією
східних слов’ян, становить центральне питання в межах усієї національної української
історіографії. Не є винятком і сучасний процес історіописання археологами, присвячений аналізу цієї проблематики. Після зникнення панування комуністичної ідеології в
науковій думці та відродження на теренах колишнього Радянського Союзу національних
історіографічних шкіл, згідно влучного Г. Касьянова, відбулася актуалізація питання щодо визначення власного національного «я» й окреслення «образу Іншого» [1, 15]. У межах «нових» східнослов’янських держав такими «іншими» насамперед
виявилися саме спільноти східних слов’ян, зокрема їхній етнічний розвиток.
Відшліфована схема східнослов’янського етногенезу за радянської доби виявилася не
такою вже й непорушною, але стверджувати, що фахівцям відразу вдалося вирішити це
питання незаангажовано та об’єктивно також не доводиться. Більше того (як з’ясувалося
невдовзі), це питання набуло ще помітнішої політизації й ідеологічного забарвлення, що
безсумнівно лише перешкоджає встановленню наукової істини. Хоча, аналізуючи сучасну українську історіографію цієї проблеми, можна відзначити й доволі ґрунтовне
После прихода к власти якобинцев диктатура их партии приобрела особенно грозный размах. Был создан Комитет общественного Возглавил его Робеспьер. Во все части страны отправлялись уполномоченные для действий на местах. Все силы якобинцы бросили на отражение интервенции и решение экономических проблем. За спекуляцию была введена смертная казнь, принудительно изымались хлеб и зерно, были установлены твердые цены на наиболее важные продукты. В короткие сроки благодаря решительным действиям якобинцев удалось создать бое французскую армию и устранить угрозу интервенции. Экономические же реформы положения не улучшили. Среди самих якобинцев начался раскол. Буржуазия была недовольна жесткой политикой, народ требовал дальнейших реформ. Робеспьер, пытаясь удержать власть в стране с террора, вскоре сам стал его жертвой. Он и его ближайшие соратники были казнены в 1794 году. После этого диктатура якобинцев пала.
Етногенез українців, так чи інакше пов’язаний з історією
східних слов’ян, становить центральне питання в межах усієї національної української
історіографії. Не є винятком і сучасний процес історіописання археологами, присвячений аналізу цієї проблематики. Після зникнення панування комуністичної ідеології в
науковій думці та відродження на теренах колишнього Радянського Союзу національних
історіографічних шкіл, згідно влучного Г. Касьянова, відбулася актуалізація питання щодо визначення власного національного «я» й окреслення «образу Іншого» [1, 15]. У межах «нових» східнослов’янських держав такими «іншими» насамперед
виявилися саме спільноти східних слов’ян, зокрема їхній етнічний розвиток.
Відшліфована схема східнослов’янського етногенезу за радянської доби виявилася не
такою вже й непорушною, але стверджувати, що фахівцям відразу вдалося вирішити це
питання незаангажовано та об’єктивно також не доводиться. Більше того (як з’ясувалося
невдовзі), це питання набуло ще помітнішої політизації й ідеологічного забарвлення, що
безсумнівно лише перешкоджає встановленню наукової істини. Хоча, аналізуючи сучасну українську історіографію цієї проблеми, можна відзначити й доволі ґрунтовне
После прихода к власти якобинцев диктатура их партии приобрела особенно грозный размах. Был создан Комитет общественного Возглавил его Робеспьер. Во все части страны отправлялись уполномоченные для действий на местах. Все силы якобинцы бросили на отражение интервенции и решение экономических проблем. За спекуляцию была введена смертная казнь, принудительно изымались хлеб и зерно, были установлены твердые цены на наиболее важные продукты. В короткие сроки благодаря решительным действиям якобинцев удалось создать бое французскую армию и устранить угрозу интервенции. Экономические же реформы положения не улучшили. Среди самих якобинцев начался раскол. Буржуазия была недовольна жесткой политикой, народ требовал дальнейших реформ. Робеспьер, пытаясь удержать власть в стране с террора, вскоре сам стал его жертвой. Он и его ближайшие соратники были казнены в 1794 году. После этого диктатура якобинцев пала.
Объяснение: