Начало XII в. стал временем укрепления королевской власти. Король Людовик VI Толстый (1108 - 1137 гг.) Вместе со своим аббатом Сугерия навел порядок в королевском домене. Замки мятежных баронов были разрушены или в нем разместились королевские гарнизоны.
Людовик VI Толстый отличался от своих предшественников большей настойчивостью и энергичностью. Он начал настоящую войну против жителей "Осиных гнезд, пожирали страну своим разбоем", как называли современники баронов. Король лично руководил карательными отрядами, сражался против баронов, организовывал осады замков. Двадцать лет понадобилось королю, чтобы покорить мятежных баронов. Особенно тяжелой была борьба против Гюго где Пюизе. Он был отлучен от церкви, но это вызвало у барона только смех. Людовик IV трижды держал в осаде его замок, трижды разрушал его и сжигал, но так ничего и не достиг. Каждый раз где Пюизедавал обещание покорности королю, восстанавливал замок, и все начиналось снова. Только после третьего поражения он покорился.
Борьба Людовика VI за объединение страны постепенно стала приносить результаты. Свидетельством этого стали следующие события. В 1124 король Англии Генрих И вместе с немецким императором Генрихом V начали войну против короля Франции. В эту тяжелую для Франции сутки, впервые в истории страны, все вассалы Северной Франции объединились вокруг своего короля, что и обеспечило победу.
В конце своей жизни Людовик VI сумел достичь, как считали все, большого укрепления королевской власти, оженившы 17-летнего сына Людовика VII (1137 - 1180 гг.) С 15-летней Элеонорой Аквитанской. После внезапной смерти отца Элеонора стала единственной наследницей Аквитании - Огромного герцогства на юге страны. Однако, по несколько времени Людовик VII имел неосторожность расстаться с Элеонорой, и она вышла замуж за Генриха II Плантагенета, Который в 1154 г. стал королем Англии, и принесла ему в наследство свои владения. Таким образом, опасным соперником в борьбе Капетингов за объединение Франции стали английские Плантагенеты. К середине XII в. под их властью находилась почти половина Франции. Владение Плантагенетов, считавшихся вассалами французского короля, в несколько раз превышали домен последнего. Французским королям пришлось начать длительную и изнурительную борьбу против Плантагенетов за объединение Франции.
Значительных успехов в борьбе за объединение французских земель под королевской властью достиг сын Людовика VII король Филипп II Август(1180 - 1223 гг.) ФилиппВторой стал королем в 15-летнем возрасте, но он разочаровал тех, кто рассчитывал на его неопытность. Энергичный и осторожный, недоверчивый и вероломный, он сумел достичь блестящих успехов в борьбе против Плантагенетов. ФилиппII обвинял короля Англии Генриха II в нарушении вассальных обязательств (ведь Плантагенетыбыли его вассалами) и одновременно принял вассальную присягу от его сыновей, поддерживая их борьбу против отца.
Борьба против Плантагенетов завершилась полной победой ФилиппаII. В течение 1202 - 1214 рр. он захватил большинство французских владений Плантагенетов. Следовательно территория королевского домена увеличилось в несколько раз. Кроме того, сын Филиппа II Людовик VIII Лев (1223-1226 гг) воспользовался Альбигойские войны (1209-1229 гг) для присоединения много юга Франции. Он разорил и приобщил к своим владениям графство герцогство.
Своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення.
Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.
Це період народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і «чистого мистецтва».
У цей період в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму і яка характеризується розмаїттям художніх методів та стилів. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
Потужним поштовхом для розвитку літератури стали революційні роки, які сколихнули суспільство. Український народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу. То була справді велика історична доба. Народ, усвідомивши свою силу, став, за висловом Михайла Грушевського, «на порозі Нової України».
Вперше за довгі сторіччя українська книга вільно зустрілася зі своїм читачем. Розвиваються преса і журналістика. Упродовж чотирьох бурхливих років національно-державного відродження сформувались основи цілого ряду літературно-мистецьких шкіл і напрямків, серед яких і ті, що не вичерпали себе й сьогодні: революційні романтики (В. Еллан, В. Чумак), неокласики (А. Кримський, М. Рильський, П. Фили-пович, В. Отроковський), символісти (Я. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський, В. Ярошенко), футуристи (М. Семенко), кларнетисти (П. Тичина, Аркадій Казка, В. Свідзінський, О. Слісаренко).
Лесь Курбас заклав новий експериментальний «Молодий театр», що пізніше вилився в блискучу добу «Березіля». Тріумфального піднесення здобув національний дореволюційний реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського.
Засновано Українську академію наук. Закладаються Академія Мистецтв та Архітектурний інститут. Починає працювати ряд видавництв: «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт», «Криниця» та інші. Виходять літературно-критичні місячники та альманахи: «Літеатрально-науковий вісник», «Шлях», «Універсальнийжурнал», «Нашеминуле», «Літературно-критичнийальманах», «Книгар», «Музагет», «Наша думка», «Мистецтво», «Зшитки боротьби», «Гроно» та інші.
Національно-визвольна революція 1917 р. дала поштовх для розвитку української літератури. Поруч з визнаними митцями — В. Винниченком, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Олесем, М. Філянським, М. Вороним, Г. Чупринкою, П. Карманським, В. Пачовським — відбувається творче становлення молодих талановитих поетів: П. Тичини, М. Рильського, П. Филиповича, Я. Савченка, Д. Загула, О. Слісаренка, М. Семенка, В. Еллана, В. Чумака, М. Зеро-ва та інших.
У роки національно-визвольної революції українські письменники були зі своїм народом. Дехто з них загинув на фронті (М. Євшан, А. Заливчий), дехто — від куль убивць, підісланих ворогом (І. Стешенко, О. Єфіменко, М. Леонтович), від куль денікінської розвідки (Г. Михайличенко, В. Чумак, Клава Ковалева), у підвалах ЧК (Григорій Чупринка, Олександер Грудницький). Усі вони — не лише носії українського слова і української свідомості, а и натхненні трибуни і просто рядові борці української революції.
Серед письменників є й такі, що не тримали в руках зброї, але не випускали пера, а значить були зі своїм народом. Це такі майстри слова, як О. Олесь, В. Самійленко, М. Філянський, С. Черкасенко, М. Вороний, П. Тичина, Д. Загул, М. Зеров, Я. Савченко, Л. Курбас, О. Слісаренко, М. Семенко, П. Филипович, М. Рильський.
Кінець 1920 р. вилився для України в катастрофу, яка замикає добу Української Народної Республіки, а з нею і літературний процес цієї доби. Від 1921 р. українська література вступає в новий період свого розвитку, виявлений багатьма стилями, напрямками, ідеями.
Начало борьбы за объединение Франции
Начало XII в. стал временем укрепления королевской власти. Король Людовик VI Толстый (1108 - 1137 гг.) Вместе со своим аббатом Сугерия навел порядок в королевском домене. Замки мятежных баронов были разрушены или в нем разместились королевские гарнизоны.
Людовик VI Толстый отличался от своих предшественников большей настойчивостью и энергичностью. Он начал настоящую войну против жителей "Осиных гнезд, пожирали страну своим разбоем", как называли современники баронов. Король лично руководил карательными отрядами, сражался против баронов, организовывал осады замков. Двадцать лет понадобилось королю, чтобы покорить мятежных баронов. Особенно тяжелой была борьба против Гюго где Пюизе. Он был отлучен от церкви, но это вызвало у барона только смех. Людовик IV трижды держал в осаде его замок, трижды разрушал его и сжигал, но так ничего и не достиг. Каждый раз где Пюизедавал обещание покорности королю, восстанавливал замок, и все начиналось снова. Только после третьего поражения он покорился.
Борьба Людовика VI за объединение страны постепенно стала приносить результаты. Свидетельством этого стали следующие события. В 1124 король Англии Генрих И вместе с немецким императором Генрихом V начали войну против короля Франции. В эту тяжелую для Франции сутки, впервые в истории страны, все вассалы Северной Франции объединились вокруг своего короля, что и обеспечило победу.
В конце своей жизни Людовик VI сумел достичь, как считали все, большого укрепления королевской власти, оженившы 17-летнего сына Людовика VII (1137 - 1180 гг.) С 15-летней Элеонорой Аквитанской. После внезапной смерти отца Элеонора стала единственной наследницей Аквитании - Огромного герцогства на юге страны. Однако, по несколько времени Людовик VII имел неосторожность расстаться с Элеонорой, и она вышла замуж за Генриха II Плантагенета, Который в 1154 г. стал королем Англии, и принесла ему в наследство свои владения. Таким образом, опасным соперником в борьбе Капетингов за объединение Франции стали английские Плантагенеты. К середине XII в. под их властью находилась почти половина Франции. Владение Плантагенетов, считавшихся вассалами французского короля, в несколько раз превышали домен последнего. Французским королям пришлось начать длительную и изнурительную борьбу против Плантагенетов за объединение Франции.
Значительных успехов в борьбе за объединение французских земель под королевской властью достиг сын Людовика VII король Филипп II Август(1180 - 1223 гг.) ФилиппВторой стал королем в 15-летнем возрасте, но он разочаровал тех, кто рассчитывал на его неопытность. Энергичный и осторожный, недоверчивый и вероломный, он сумел достичь блестящих успехов в борьбе против Плантагенетов. ФилиппII обвинял короля Англии Генриха II в нарушении вассальных обязательств (ведь Плантагенетыбыли его вассалами) и одновременно принял вассальную присягу от его сыновей, поддерживая их борьбу против отца.
Борьба против Плантагенетов завершилась полной победой ФилиппаII. В течение 1202 - 1214 рр. он захватил большинство французских владений Плантагенетов. Следовательно территория королевского домена увеличилось в несколько раз. Кроме того, сын Филиппа II Людовик VIII Лев (1223-1226 гг) воспользовался Альбигойские войны (1209-1229 гг) для присоединения много юга Франции. Он разорил и приобщил к своим владениям графство герцогство.
Своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення.
Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.
Це період народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і «чистого мистецтва».
У цей період в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму і яка характеризується розмаїттям художніх методів та стилів. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
Потужним поштовхом для розвитку літератури стали революційні роки, які сколихнули суспільство. Український народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу. То була справді велика історична доба. Народ, усвідомивши свою силу, став, за висловом Михайла Грушевського, «на порозі Нової України».
Вперше за довгі сторіччя українська книга вільно зустрілася зі своїм читачем. Розвиваються преса і журналістика. Упродовж чотирьох бурхливих років національно-державного відродження сформувались основи цілого ряду літературно-мистецьких шкіл і напрямків, серед яких і ті, що не вичерпали себе й сьогодні: революційні романтики (В. Еллан, В. Чумак), неокласики (А. Кримський, М. Рильський, П. Фили-пович, В. Отроковський), символісти (Я. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський, В. Ярошенко), футуристи (М. Семенко), кларнетисти (П. Тичина, Аркадій Казка, В. Свідзінський, О. Слісаренко).
Лесь Курбас заклав новий експериментальний «Молодий театр», що пізніше вилився в блискучу добу «Березіля». Тріумфального піднесення здобув національний дореволюційний реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського.
Засновано Українську академію наук. Закладаються Академія Мистецтв та Архітектурний інститут. Починає працювати ряд видавництв: «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт», «Криниця» та інші. Виходять літературно-критичні місячники та альманахи: «Літеатрально-науковий вісник», «Шлях», «Універсальнийжурнал», «Нашеминуле», «Літературно-критичнийальманах», «Книгар», «Музагет», «Наша думка», «Мистецтво», «Зшитки боротьби», «Гроно» та інші.
Національно-визвольна революція 1917 р. дала поштовх для розвитку української літератури. Поруч з визнаними митцями — В. Винниченком, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Олесем, М. Філянським, М. Вороним, Г. Чупринкою, П. Карманським, В. Пачовським — відбувається творче становлення молодих талановитих поетів: П. Тичини, М. Рильського, П. Филиповича, Я. Савченка, Д. Загула, О. Слісаренка, М. Семенка, В. Еллана, В. Чумака, М. Зеро-ва та інших.
У роки національно-визвольної революції українські письменники були зі своїм народом. Дехто з них загинув на фронті (М. Євшан, А. Заливчий), дехто — від куль убивць, підісланих ворогом (І. Стешенко, О. Єфіменко, М. Леонтович), від куль денікінської розвідки (Г. Михайличенко, В. Чумак, Клава Ковалева), у підвалах ЧК (Григорій Чупринка, Олександер Грудницький). Усі вони — не лише носії українського слова і української свідомості, а и натхненні трибуни і просто рядові борці української революції.
Серед письменників є й такі, що не тримали в руках зброї, але не випускали пера, а значить були зі своїм народом. Це такі майстри слова, як О. Олесь, В. Самійленко, М. Філянський, С. Черкасенко, М. Вороний, П. Тичина, Д. Загул, М. Зеров, Я. Савченко, Л. Курбас, О. Слісаренко, М. Семенко, П. Филипович, М. Рильський.
Кінець 1920 р. вилився для України в катастрофу, яка замикає добу Української Народної Республіки, а з нею і літературний процес цієї доби. Від 1921 р. українська література вступає в новий період свого розвитку, виявлений багатьма стилями, напрямками, ідеями.